оксана іваненко збірка лісові казки читати онлайн

оксана іваненко збірка лісові казки читати онлайн

Вона сказала це ласкаво й привітно, їй було приємно, що кожної весни на ній виростають світло - зелені молоді пагінці, ніби свічечок хтось понаставляв. Але сестри - сосни, що росли навколо, незадоволено забурмотіли. Може, вони просто заздрили, що сосонка така гарна, найкраща серед них виросла, що в неї так рівненько, ніби драбинкою, з усіх боків ростуть густі зелені віти. А може й справді їм було надто тісно. Та ворона, хоч і довго жила й багато бачила, завжди крякала щось неприємне.

її не хотілося слухати. Хай собі сідає на тих високих соснах, а сосонці приємніше було, коли до неї прилітали маленькі червоні пташки і співали їй веселі пісні про те, яка вона красуня і як вони люблять її густі віти, де можна заховатися. А ще її любив зайчик. Отой веселий сірий пустун - заєць, що завжди шкодив у лісі, а потім прибігав ховатися до неї. Він, навпаки, був дуже задоволений, що вона так розросталася. Малюнки василя євдокименка. Казка про золоту рибку.

Про братика - ведмедика. Про зелену ялинку та золоту мандаринку.

Обоє вони гуляли — дівчинка і зайчик — і злякалися одне одного. Дівчинка раніше ніколи не бачила зайця. А може, то вовк женеться за нею, — і заховалася мерщій за густу сосонку.

А зайчик подумав, що то мисливець іде, і теж заховався за ту ж сосонку, тільки з другого боку.

Сосонка обох їх бачила і обох заховала. і з того часу сосонка все думала — як це її можна взяти на ялинку.

Адже ялини ростуть там, на горбку, великою купою. У них так само тісно, як і тут. їй ставало дуже сумно. Чому це коріння її міцно вгрузло в землю і вона не може перейти хоча б на ту полянку, де влітку завжди цвітуть квіти. Всі бачили б тоді, яка вона красуня. і ти, зайча, все бігаєш, все гасаєш, про зиму не дбаєш. Влітку — на дачі, взимку — у місті. і от усі ворони відлетіли. Листя з дерев давно вже опало і розвіялося вітром. Тільки сосни та ялини стояли зелені. їхні голочки не боялися морозів. Убере мене сніжок, — думала сосонка, — буду я ще краща. Тільки хто мене побачить. Знову пташки та зайчик хвалитимуть мене.

Але ж це я чула вже багато разів. Гасав, гасав зайчик по лісі, крім одного корінця, нічого не знайшов і раптом почув, що за ним хтось женеться. Оглянувся зайчик, а на снігу від його лапок сліди. і правда, бігла по зайчикових слідах руда лисиця, така ж голодна, як і він. Закружляв зайчик по лісі петлями, петлями та швидше до сосонки і кричить їй. Червоні пташки жалібно защебетали, коли побачили, що їхню сосонку рубають, а зайчик був десь далеко і не бачив, а то б він, напевне, заплакав. Уже три дні сосонка стояла в кімнаті, і три дні багато дорослих людей прикрашали її. Сосонка розкинула своє віття широко, як хотіла, і на кожній гілочці висіло безліч іграшок, блискучих, як зірки, що сяяли вночі над лісом, і веселих, як пташки. На ній і зараз сиділи пташки, тільки вони були якісь дивні — не співали і не розмовляли. Навіть не відповіли, коли сосонка спитала їх тихенько. — тепер треба дощу, — сказав хтось. Сосонка хотіла сказати, що тепер зима і дощу не буває, але у людей був інший дощ — золотий і не мокрий, —— просто тоненьких павутинок понакидали на голочки. Яка я гарна, — думала сосонка. — коли б мене побачили такою в лісі і пташки, і зайчики, і всі дерева. А вітер, мабуть, ніколи не відлітав би від мене.

Двері відчинилися, і в кімнату вбігла дівчинка. Та сама дівчинка, що ховалася за сосонку від зайчика. — я сосна, а не ялинка, — хотіла сказати сосонка і пояснити, що вона краща й густіша за ялинку, а голочки і в неї такі ж самі, навіть довші. Але не встигла, бо рантом засвітили на ній багато свічечок, — рожевих, червоних, жовтих, зелених, — і в кімнату вбігли діти. Вони взялися за руки, танцювали і співали. — а що я тобі приніс. — сказав дідусь і розв’язав торбинку, а звідти вистрибнув живий зайчик. Він злякано глянув на всіх і раптом побачив сосонку, свою любу, рідну сосонку, що завжди рятувала його. Він кинувся до неї, заховався під нижню гілку, на якій лежав сніг, що не танув, і сиділи пташки, які не співали, і за своєю звичкою звернувся до сосонки. — ох, — зітхнув зайчик, — вчора за мною гналося стільки мисливських собак. Я бігав по всьому лісі зовсім знесилений і прибіг заховатися до тебе, а тебе не було, сестри твої не схотіли мене заховати, і я впав непритомний. На щастя, мене підібрав наш лісовий дідусь і приніс сюди. Але яка ти гарна, і всі гарні, і як у вас весело. Справді, було дуже весело, і всі діти годували зайчика пряниками й цукерками. А коли він схопив з гілки лялькову моркву і скривився, бо вона ж була лялькова, дівчинка принесла йому справжню моркву, і він весело захрумтів. Сосонка сміялася, зайчик сміявся, і всі діти сміялися. Раптом сосонка і зайчик побачили, що за вікном на стовпі сидить стара ворона і крякає. Але на неї ніхто не звернув уваги, — навіщо крякати, коли всім весело. Лісові казки (збірка). Надіслати розповісти цвірінькнути. У добірці лісових казок містяться такі. Дубок, зимова казка, казка про золоту рибку, кульбабка, на добраніч, про бджілку медунку, про братика - ведмедика, про зелену ялинку та золоту мандаринку, синичка, хвилька, цвітарінь, чорноморденький, що трапилось в саду.

Він був такий маленький і непомітний в сухому листі, куди його скинув вітер. У лісі дерева і пташки слухали старого дуба і навіть вітер суховій, який налітав з степу, вгамовувався в його густому міцному гіллі. Недарма любили старий дуб дерева, і птиці, і звірі під його охороною не страшні їм були ні вітри, ні бурі. Наче на сторожі, стояв він на узліссі. Казка про маленького піка. Казка про золоту рибку, кульбабка, на добраніч, про бджілку медунку, про братика - ведмедика, про зелену ялинку та золоту мандаринку.

Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток, і вони всі сяяли та промінилися. Читать онлайн быстро и без регистрации. Романы, фантастика, детектив, история, сказки, классика, поэзия, переводы, документация, песни. Завантажити в форматі. Літературна обробка оксани іванєнко. Впевнена, наша оксана іваненко не залишить дітей байдужими до своїх казок та їхніх, клуб и форум для общения - кашалот. Мануєлі, діді; химерні, п ятихвилинні; чарушин, кіплінг. Впевнена, наша оксана іваненко не залишить дітей байдужими до своїх казок та їхніх героїв. Яблуньки, синички, чижики, ведмеді, бджілки, вітерець, дітки; сова, куниця, одноокий вовк, гусінь, хулігани. і все такою зрозумілою дитині мовою, згадую і не пам ятаю, щоб я хоч одне слово пояснювала, перекладала на простішу мову.

Але ніякого примітиву, тексту багато. Казки повні подій, подробиць, перепетій, цікавих деталей з життя тварин, лісу та саду.

і ще вони повні добра, гарних прикладів, як варто чинити у різних ситу.

Казку оксани іваненко. Бурулька (оксана іваненко). Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток і вони всі сяяли і промінилися. А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, з явилася бурулька. Сначала ей очень нравилось, и никто не знал, что она такая горькая. Да и сама она даже не догадувалась. Весной укрывались ее веточки легким свежим листьями - кисличка дышала им вовсю - и росла и крепла. Летом разрастались привередливы кусты терна, широкая папоротник, в лесу становилось сыро и темно от густой зелени, и только верхушки деревьев видели голубое небо. Здесь, где росла кисличка, было так уютно, что птички не боялись мостить свои гнезда и петь песни. Казка про маленького піка та його батьків. Чижики звили собі гніздо на найвищій гільці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити найвище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше.

Українка леся, шевченко тарас, іваненко оксана, ребро петро, сингаївський микола, ткаченко валентина, черниш к, шевчук василь, чорногор в. Віршики, оповідання оксани іваненко вербова гілка, усмішки. Казки оксани іваненко. 13 квітня ми відзначатимемо. 110 річницю від дня народження. Української письменниці, казкарки. Оксани дмитрівни іваненко. Я з дитинства мріяла бути вихователькою. Оксана іваненко написала кілька десятків оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до рідного краю, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Учні 3 - б класу із задоволенням перечитали казки письменниці. Діти познайомилися з цікавими і повчальними пригодами мешканців лісу.

Ще раз зустрілися з незвичайним лікарем, який лікує брехунів, боягузів та ледарів, познайомилися з добрими, дружніми, працелюбними дітьми. А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап - кап та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози. От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка. Описание, содержание, в каких магазинах можно купить, найти, читать. Оксана іваненко казки. Лаборатория фантастики. Казка про маленького піка (сказка). Казка про білочку - мандрівницю (сказка). Чорноморденький (сказка). Для молодшого шкільного віку до збірки входять цикл лісові казки, фантастична повість сандалики - повна скорість про чарівні сандалики, що дозволяють мандрувати де заманеться; повість маяк про братерську вірність; цикл казок про лікаря, що вмів лікувати від брехні, боягузства, заздрощів і тому подібних хвороб. Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити вище від усіх. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше, і так взагалі вили гнізда всі чижі. Укр – дитячі книги з малюнками українською мовою ілюстрації – людмила постних. Який знайомить читачів з героями казки та з лісовою школою. Бурмило михайлович перевіряє здібності. Жив на світі їжачок колько колючка. і жив на світі зайчик кося вухань. Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Побіжу чоловікові скажу.

— гм, — сказав він, почувши новину.

— спеціалізована музична школа. З ведмежою мовою викладання. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. Казки написані серцем. 110 років від дня народження. Оксана з дитинства мріяла стати вчителькою. У 16 років оксана почала працювати вихователькою в дошкільному дитбудинку.

Тут вона почала створювати інсценівки і казки спеціально для дітей. іваненко оксана передмова частина перша чорний шлях мандрівка до монастиря перший дяк на панс. Эта же книга в других форматах. Вільний радянський народ став єдиним спадкоємцем усієї передової, прогресивної культури минулих століть. Ось чому народи радянського союзу з величезною любов ю і пошаною ставляться до полум яних борців, які в темні роки царизму здіймали свій голос на захист трудового знедоленого народу, боролися проти кріпосників, жорстоких царських деспотів. Таким полум яним борцем революціонером - демократом був великий поет українського народу тарас григорович шевченко. Сльози кап - кап — та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози. Може, вітер заніс, може, пташка принесла, може, та сама дівчинка або її братик їли яблуко і викинули насіння. Я думаю, що так і було. Напевне, братик їв, а дівчинка заплакала, що їй він не дав. Як вже там не трапилось, а почала рости в лісовій гущавині кисличка. Спочатку їй дуже подобалось, і ніхто не знав, що вона така гірка. Та й сама вона навіть не догадувалась. Повесні вкривались її гілочки легким свіжим листям. Кисличка дихала ним щосили і росла та міцніла. Оксана іваненко написала понад п’ятдесят книжок. Вона любила дітей, у шістнадцять років влаштувалася на роботу до дитячого будинку.

Тоді й казки для малечі почала складати. «коли я пишу казку, — розповідала письменниця, — я живу мріями моїх героїв. Пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не можу думати про щось інше.

Герої її творів живуть у власному світі, де фантазія схожа на реальність, де відбуваються різноманітні пригоди й вирують почуття. А тому з ними завжди цікаво. — нам набридає в одному місці, — заявили, збираючись у дорогу, граки. — тепер ми летимо за кордон, а наші північні родичі прилетять сюди. Так уже ми, граки, виховані. Влітку — вдома, взимку — мандрівка. — може, й тобі хочеться летіти. — спитала з острахом лісова яблунька, на гілках якої умостилася синичка. — ах, як сумно, коли всі відлітають, коли йде сніг і виє хуртовина. Та нехай усі дерева скажуть тобі. Синички ще ніколи не кидали нас, навіть у найлютіші морози. Але, звичайно, як хочеш. — ні, ні, — заспокоїла її синичка, — я нікуди не полечу від тебе.

Адже зимували тут і тато і мама, лишаються брати і сестри. і дивись, скільки ще гостей налетіло з півночі зимувати в наш ліс. Мабуть, не така вже й страшна зима, як усі кажуть. — і вона застрибала по гілках, заглядаючи в усі щілинки, чи не заховалися де - небудь якийсь черв’ячок чи гусінь, бо вона й хвилинки не могла посидіти без роботи. і всім деревам зробилося спокійніше.

Та, мабуть, сама зима чула, як хвалилася синичка. Вона заскреготіла, зарипіла від люті. Це було добре чути по всьому лісі. Усі струмочки й річки кригою вкрилися. А вранці прокинулася синичка і побачила, що весь ліс у снігу.

і долі сніг, і на гілках сніг — скрізь сніг. — ану, гляну, що то за пташка, — мовило сонечко і глянуло. Справді, чепурна та гарна манісінька пташка по снігу ніжками чеберяє, і видно, холодно їй і голодно, а стрибає. А як сонечко засміється, то всі вже знають — враз тепліше стає. і всі вгору починають дивитись. і синичка голівку підвела. Бачить — сонечко до неї сміється. Весело їй стало, і так голосно вона заспівала, що аж сонечко почуло. Ну, звичайно, після такої пісеньки сонечко вже не могло заховатися. і навіть коли вже брів у ліс вечір, воно затрималось, тому й день став трошки довший. По снігу забігали весняні комашки, і навіть торішні метелики прокинулися. і сонечко сяяло, і струмки дзюр - чали, і навіть вітри од рук відбивалися — не хотіли вже сердито дути, а почали грати з деревами та струмками і самі стали теплі й лагідні. Махнула зима рукою, зарипіла вночі востаннє та й подалася на північ. Струмки вмивали землю, вона вкривалася зеленою травицею, зацвітали перші квіти, набухали бруньки на деревах, летіли додому пташки. А коли у молодої берізки вже так розпустилися листки, що на них могли вміститися крапельки роси і з них можна було напитися, прилетів і соловей. Соловей співав краще від усіх у лісі. Перша його пісня завжди була про далеку мандрівку, про теплі розкішні гаї з надзвичайними квітами й золотими плодами. Маленька синичка слухала і згадувала люту зиму, вітри, кучугури снігу.

Може, й справді краще відлітати туди. і друга його пісня була про рідні ліси, які в сто разів кращі від найрозкішніших південних садів. і ця пісня ще була хвалою маленькій, веселій, сміливій пташці, що не побоялася зими. Ліс увесь шумів, і струмки гомоніли. і хоч найкраще співав соловей, але в радісному лісовому хорі чути було і ніжний спів маленької синички. Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь - який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд. Ніхто, звичайно, і подумати не міг, що саме йому доведеться стільки пережити. Навіть білці, яка стрибала, наче літала, з гілки на гілку, з ялини на сосну, з сосни на дуб, не хотілося спускатися долу підбирати його. Подумаєш, велика важниця. Старий дуб жив уже багато - багато років. Сто років — це ж дуже багато, а він кілька сотень років прожив дуб був гіллястий, міцний, поважний, з товстелезним стовбуром, і, звичайно, він був найголовніший тут, у лісі. Ніхто з ним не сперечався, коли він шумів своїм листям. ї листя він найдовше не хотів скидати, щоб було чим шуміти і всім наказувати уже в лісі всі дерева втратять своє листя, а дуб усе ще тримає його, хоч воно вже й пожовкло. Це ви тут такі сміливі, ви б мене на степу зустріли, там я показав би вам. Потрощив би, поламав. Усе б листя позривав. Усі мене слухають і бояться. Трава долі передо мною стелиться і навіть жовкне від страху.

Вітер і полетів собі геть гуляти по степах, де справді трава не переносила його гарячого подиху, хилилася перед ним і в’яла зовсім що могла зробити слаба травиця проти нього. — справді, наш батько найдужчий. Он навіть вітер його злякався чом я на батька не схожий. Мене и білка може схопити, і лісова миша згризти. — і він закотився ще глибше під руде листя, коло самого коріння. А коріння було велике, товсте, поплутане, покручене, про сто ціле дерево під землею. Адже воно тримало такий величезний стовбур, стільки соків мусило йому передати з землі. і коріння завжди сперечалося з гіллям та листям, хто з них потрібніший. Вони ніколи не могли дійти згоди, але й не сварилися по - справжньому.

Вони ж увесь час були на одному місці, що ж їм ще лишалося робити, як не розмовляти між собою. А щоб не було нудно — трошки сперечатися. Але зараз їхня розмова змінилася. Лісовий жайворонок прилетів і розповів листячку те, що чув від свого двоюрідного брата — польового жайворонка. і листя переказало корінню, як вітер справді бешкетує в степу і нема на нього впину.

От коли б батько - дуб там був — він йому б показав. Маленький жолудьок з повагою і заздрістю дивився одним бочком вгору на листя, а другим — на коріння. От він зовсім ніщо, відірвався — і край. — от іще жолудьок заховався. —— сказав чийсь голосок. То був зовсім невеличкий хлопчик. Він тримав кошик і кинув туди жолудьок. А там було ще багато таких самісіньких жолудів. Та хлопчика, який ніс його, жолудьок ні з ким не сплутав. Цей хлопчик був також найменшеньким. Він ішов дуже радісний і приспівував. — просто задихнутися можна, хоч би швидше на повітря. — зітхали деякі, хоча вони зовсім не задихалися, а так казали, аби що - небудь казати. Справді, у лісі веселіше, — подумав наш жолудьок. — там дятлик стукає дзьобом і всіх повчає. Жайворонок новину принесе, синичка весь час стрибає і пересміюється з подругами, сонечко світить, квіти цвітуть, і листя гомонить. Може, воно й досі з корінням сперечається. і всі жолуді почали згадувати рідний ліс, і все в ньому здавалося таким чудесним, таким милим, зеленим, найкращим. Як це вони раніше нічого не помічали. Невже вони більше ніколи не повернуться туди. Навіщо їх зірвав вітер з рідного дуба. — ще хотів з нашим батьком силою мірятись. От коли нас так багато, ціла гора, він би тепер нас не подужав, а тоді, звичайно, поодинці всіх позривав. Отак вони лежали й бідкалися досить довго і не знали, що рідний ліс засипано снігом і навіть їхній батько вже дозволив своєму листю упасти долу, всі дерева сплять і чекають весни. А коли їх винесли на подвір’я, — була вже провесінь, і повітря було синє, прозоре, і небо з білими хмарами відбивалося у великих калюжах, які набігали з талого снігу.

Та їх зсипали у великі лантухи, навантажили на машини, і машини загуркотіли по дорозі. Жолудьок навіть не побачив, що серед дорослих і дітей, які сиділи на машинах, був і той маленький хлопчик, який підняв його з землі. Навколо було голо - голо і жодного деревця. Тільки сонце сяяло з неба і всім так лагідно всміхалося, що жолудькові зробилося весело і приємно. Я сам кину мої жолудьки в ямку.

і знов жолудьок потрапив у його маленьку теплу долоньку і раптом упав у ямку.

Яка несправедливість. Замість рідного лісу він опинився в землі. З ним, правда, ще з півдесятка таких самих жолудів. — і моя посадка, мої дубочки з усіма будуть, я теж допомагаю. Я увіб’ю кілочок і доглядатиму їх. Ні, ви не обманюйте, ви мене візьмете, коли ще поїдете на степ. Я теж працюватиму з усіма. і вже більше нічого не чув жолудьок, не бачив ні сонця, ні неба. Але дивно, йому раптом і тут, у земляному гнізді, стало добре і не страшно. Може, тому, що земля була пухка, тепла. Вона ніжно обгорнула всі жолудьки й шепотіла. — діти мої, синочки, виростайте, дубочки. Я вас зігрію, нагодую, сили вам додам а ви й мене, як виростете, збережіть від суховію клятого. і він напружився, потягнувся і пробив голівкою горішній покрив землі. Зелений, свіжий паросточок виткнувся на ясний радісний світ. Навколо зеленіли сходи жита. А там далі інші дубки виткнулися, а там ще паросточки інших дерев — акацій, ясенів. Тут було зовсім не так, як тоді, коли їх привезли і засипали в земляні гнізда. Вся зелень гомоніла, знайомилася між собою. Віяв легкий, вологий вітерець, а зовсім не той степовий розбишака, який посварився з їхнім батьком. Адже в кожній родині можуть бути різні діти, і щоб ви знали, й вітри різні бувають, а найлютіший з них — вітер - суховій, той, який несе спеку, чорну бурю, задуху.

Жито спочатку виростало вищим за дубочки і охороняло їх своєю тінню від спеки. Приходили з дорослими діти, оглядали, прочищали свої посадки, і хлопчик завжди радісно приспівував. Та поки дубок виріс, його треба було самого захищати і від вітру, і від вогню степів — лютої трави пирію, що її до дубків жито не підпустило. А дубочок не сумував. Чого ж сумувати, коли він увесь час на волі, не в коморі, не в землі, і навіть не маленьким жолудьком на гілці. А що маленький — так всі ж його братики ще такі. Дубки стали вже вищими за жито, і тепер їхній затінок оберігав його руна. і хоч жолуді були всі як один і дубочки виростали однаково міцні, кремезні, з широким гіллям, та кожне деревце трохи різнилося від іншого — ніби всміхалося кожне по - своєму.

Оксана іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. Близько семидесяти років працювала о. іваненко на літературній ниві. Уже давно виросли читачі її перших казок та оповідань. На зміну їм прийшли молодші покоління, які так само щиро захоплюються книжками письменниці. Бо її твори несуть знання, вчать людяності, патріотизму.

У кожному з них відчувається глибоке розуміння дитячої душі. Письменниця оксана дмитрівна іваненко — автор багатьох книжок. Літературних казок, реалістичних оповідань і повістей, творець біографічних романів про життя і творчість класиків української літератури. Усе життя оксана дмитрівна дружила з наукою. Оксана іваненко стала прообразом оксани варської, поетеси і педагога з роману „педагогічна поема” а. 1925 року у журналі „червоні квіти” (нині „однокласник”) було надруковано перше оповідання оксани іваненко „до царя”, а 1930 року вийшов перший збірничок її оповідань „майка та жабка”, 1931 року — збірник „ми ще невеличкі”. Назва збірки говорить сама за себе.

А розповідається у ній про тварин та рослин лісу.

Мануєлі, діді; химерні, п ятихвилинні; чарушин, кіплінг впевнена, наша оксана іваненко не залишить дітей байдужими до своїх казок та їхніх героїв. Три бажання (збірка) автор. Иваненко оксана дмитриевна жанр. Детская проза, сказки народов мира серия. Шкільна бібліотека год. Збірка казок і оповідань для середнього шкільного віку, серед яких сандалики, повна скорість великі очі, чудесна квітка, три казка оксани іваненко про маленьке деревце у лісі. Лопухова казка про маленького піка та його батьків автор. Сказки народов мира добавил. Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити найвище від усіх. Спираючись на фольклорні здобутки, на досвід івана франка, лесі українки, андерсена, творчістю яких була захоплена ще в дитинстві, оксана іваненко зуміла осягнути таємниці чарів казки. Казкарка створювала не тільки „пізнавальні казки” (так ю. Ярмиш називав казки про тварин), але й героїко - фантастичні казки. Натомість оксана іваненко трактує поняття „щастя” в іншому ракурсі. Вона вбачає щастя в праці, любові до рідного краю, щирій дружбі, прагне до ідеалу всесвітнього братерства, єдності. В книгу украинской писательницы оксаны иваненко вошли. Цикл лесных сказок о разных интересных и поучительных приключениях обитателей леса, сказки о необыкновенном докторе, который… 5. Народилася майбутня письменниця оксана іваненко 13 квітня 1906 року в полтаві. її мати працювала вчителькою в дитячому притулку.

На добраніч - оксана іваненко. Осіння казочка українською. Буктрейлер створено творчою групою учнів 4 - г класу чернівецької сзош №6, які радять прочитати цю казку, якщо вам хочеться відчути екстри. Українська казка білочка - мандрівниця. Казочки та цікаві історії для дітей. Українська казка білочка - мандрівниця clip - share. Оксана іваненко озвучення і монтаж. Читать быстро рiднi дiти оксана иваненко. Текст этой книги доступен онлайн. Ленький, гострий, весь у ластовинні носик, і дрібні білі зуби сяяли в усмішці. їй хотілося б навіть зарані відгадувати, від кого листи, і, справді, в деяких квартирах вона це могла вже робити. Ми по історії і географії вчили та читали в книжках про київ і про дніпро, і ми всі уявляємо, як там гарно. Напишіть нам, який київ і який дніпро, а як хто з вас малює, нехай намалює найкращі місця і ваш будинок. Анжеро - судженськ – не дуже велике місто. Сканування та коректура. Ось перед вами книжка казок. і я знаю напевне, що вона стане для вас однією з улюблених. Так було з усіма дітьми, хто тільки читав ці чудові казки. А читали їх мільйони різних дітей в різних країнах, бо вони перекладені багатьма мовами світу.

Російською, французькою, англійською, німецькою, індуською, італійською та всіх не перелічиш. і я, коли була малою, слухала їх, потім читала сама і тепер люблю перечитувати так само, як, напевне, ваші ба. Невгамовні дослідники оксана іваненко лісові казки. Українська казка білочка - мандрівниця thexvid. Лісові казки оксана іваненко. Невгамовні дослідники оксана іваненко лісові казкиолена ковток. Буктрейлер - оксана іваненко казка про маленького піка oksana osovskaya. Буктрейлер створено творчою групою учнів 4 - г класу чернівецької сзош №6, які радять прочитати цю казку, тарасові шляхиhalera1000. Які книжки читають сучасні діти. Видео телеканала сигма - sigmatv. Читання за особами; слова автора читаючи казку, ви відчули радість, сум, захоплення як же вдалося авторові досягти цього. Навчитися виразно читати і переказувати твір о. Ознайомити з літературною казкою оксани іваненко. Поради дає психолог, психотерапевт світлана іваненко. Ведучий програми новий день - віктор дяченко. Буктрейлер - оксана іваненко казка про маленького піка. Буктрейлер створено творчою групою учнів 4 - г класу чернівецької сзош №6, які радять прочитати цю казку, синичка. Українські казки та оповідання для дітей про зиму csvid. Html у збірку ввійшли. Забіла казка про синичок. Иван фёдоров первопечатник часть1 историческая драма. Оксана іваненко лісові казки скачати. Буктрейлер створено творчою групою учнів 4 - г класу чернівецької сзош №6, які радять прочитати цю казку, олена ковток. Вибрані твори (збірка творів). Навіть більшість її казок — результат копіткої праці письменника і вченого. іваненко оксана дмитрівна. Матеріал з вікіпедії — вільної енциклопедії. 2 зміни у цій версії очікують на перевірку.

« писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років…псувала на своє безліч паперу…і в шість років вирішила видавати свій журнал. Лісові казки (збірка) у добірці “лісових казок” містяться такі. “дубок”, “зимова казка”, “казка про золоту рибку”, “кульбабка”, “на добраніч”, “про бджілку медунку”, “про братика - ведмедика”, “про зелену ялинку та золоту мандаринку”, “синичка”, “хвилька”, “цвітарінь”, “чорноморденький”, “що трапилось в саду”. “справді, у лісі веселіше, — подумав наш жолудьок. ” і всі жолуді почали згадувати рідний ліс, і все в ньому здавалося таким чудесним, таким милим, зеленим, найкращим. і вже більше нічого не чув жолудьок, не бачив ні сонця, ні неба… але дивно, йому раптом і тут, у земляному гнізді, стало добре і не страшно. Адже в кожній родині можуть бути різні діти, і щоб ви знали, й вітри різні бувають, а найлютіший з них — вітер - суховій, той, який несе спеку, чорну бурю, задуху… жито спочатку виростало вищим за дубочки і охороняло їх своєю тінню від спеки. і всі діти, які садили ліс, уже підросли. Навіть той найменшенький хлопчик став уже височеньким парубійком і, мабуть, уже кінчав школу.

Та його дубок був вищим за нього. Хлопчик любив його і казав. — простягали до них гілки молоді дерева. — хіба ви нас не пізнаєте.

Ми ж народилися у вашому лісі. Ми діти старого дуба. Вітайте його від нас. Деякі пташки полетіли до старого лісу.

А деякі, молодші, зупинилися тут. Адже це також були рідні дерева, а яке ж дерево може бути без пташки. і застукотів дятлик — мабуть, синок чи онук того дятлика, який проводжав жолудьків у мандрівку.

і синиччині дочки, такі ж непосидючі і веселі, як і їхня мама, застрибали на гілках. і заспівав лісовий жайворонок, якому про всі новини на степу вже розповів його двоюрідний брат — польовий жайворонок. і ніхто не злякався, коли влітку налетів раптом суховій. Наче непохитна армія, стояли міцні дубки, а за ними акації, а там ясені і не пустили вітер до жита, до полів, де всього посіяли і насадили люди. “убере мене сніжок, — думала сосонка, — буду я ще краща. Але ж це я чула вже багато разів”. “яка я гарна, — думала сосонка. ” двері відчинилися, і в кімнату вбігла дівчинка. А рибка насправді не була неслухняною — вона просто була цікавою до всього і зовсім не боязкою. Ні щуки не боялась, ні качок, ні чайок, що літали над водою, ні ятерів, що розставляли рибалки. Вона любила підпливати до верби на тому березі. У верби було гнучке тонке гілля з довгими вузькими листочками. Вона схиляла гілля аж до самісінької води, і коли вода була спокійна — верба вся відбивалася в ній, гнучка і красива. Там ще ріс очерет, на ньому часто сідали маленькі пташки очеретянки. Пташки були дуже балакучі, усе б щебетали - співали. Там, на березі, гуляли інколи великі птахи — журавлі і чаплі. Чаплі могли теж схопити рибку, як і чайки, але рибка все ж таки любила підпливати до берега і слухати, про що розповідають пташки. їм було про що розповісти. У них були крила, і вони скрізь літали. Багато пташок відлітало на зиму далеко - далеко в теплі краї. От було чого послухати. — рибка роззявляла весь час свій ротик, але співати, як пташка, ніяк не могла. Це вона тільки дихала водою, як ми повітрям. їй теж ця пташка подобалася. Вона завжди так весело співала і теж літала по всіх усюдах, хоч і була маленька. Вона розповідала про степи, де не було зовсім річок, про море, де так багато води, що берегів не видно, про ліси, які і взимку стоять зеленими. Та мама образилася на це зауваження. Вона, правда, не літала і не співала, як пташка, але хіба не вона з своїми подругами жила у великому морі і плавала там, де хотіла. Щороку, незважаючи ні на що, проти хвиль, проти течії піднімалася вгору по річці, щоб тут, десь у затінку між камінням, покласти ікру, з якої викльовувалися потім маленькі рибенята, з якої виклюнулась і ця неслухняна, непосидюча дочка — золота рибка. Та нічого, мине час, вона підросте і з усією молоддю і з старшими рибами спуститься знову в устя річки, там набереться сил і попливе з усіма в море, а навесні знову повернеться сюди. Так було вже багато років, так повторювалося все життя. і передавався від батьків до дітей шлях з моря і до моря. Адже й пташки літають своїми певними, відомими їм шляхами там, під хмарами, і повертаються знову в знайомі місця. — мені шкода кидати тут золоту рибку.

Я звикла співати і дивитися, як вона грається у воді. Добре, коли вона засне на всю зиму, як жаби. Повесні ми тоді знову побачимося. А вони рушили далеко - далеко і пливли глибоко у річці, так що маленька золота рибка, яка вже.

Не здавалася такою золотою, бо сонячний промінь не золотив її, тільки чула шум пароплавів та стрекотання моторок. А маленька очеретянка з своєю зграєю теж пролетіла дуже високо, і їй, звичайно, не видно було риб, що пливли у річці, бо й сама широка річка з їхнього надхмарного шляху здавалася вузенькою синьою стрічкою. Здається, з усього світу прилітали вони сюди, і теплі, і холодні, і сердиті, і лагідні. Багато їх було, різних, і у кожного свій норов, але найлютіший, казали, був вітер - суховій. Він бешкетував і влітку, і взимку на степах, а на море не хотів літати. Ще до моря стікалось багато річок — і хвильки в усіх річках були веселі, привітні, все гомоніли і навперебій хотіли розповісти, де вони плавали, що вони бачили. — справжні, справжні, — загомоніли ображені хвильки, — ми течемо, і пароплави по цих річках пливуть і човни, і на берегах уже ліси ростуть. і маленькій золотій рибці стало шкода річок, про які так весело розповідали хвильки. Адже ще й очеретянки казали про якісь сухі безводні степи, а тепер, коли там попливли річки і все ожило, невже через них ріки посохнуть. — вже зовсім тихенько шепотіли хвильки. — суховій не вірив, що й річки викопають, а прийшли люди, і машинами вирили землю, і випустили нас з великих рік, з підземних глибин, з глибоких джерел, і нам тепер весело на волі, і ми дощами, снігами знову повернемося в наші молоді річки, а за нами течуть інші, і нема нам ні кінця ні краю. — я попливу в нову річку, — вирішила про себе золота рибка. — хай мама не хоче і сестри не хочуть і пливуть назад, а я попливу туди. Звичайно, шкода, що я не зустріну милої очеретянки і вона вже не розкаже, що вона бачила цього року.

Але хвильки так розповідають, що просто шкода річки. А по - друге, цікаво побувати першій у новій річці. Батьки і слухати не хотіли про якісь там нові річки — тільки - но настала весна, як вони великою зграєю полинули знайомою дорогою. А смілива і цікава до всього маленька рибка попливла невідомим шляхом. Правда, їй ніде не стрічалася ні зубаста щука, ні розбишаки - окуні. Не бачила вона і рибалок на березі — що 6 вони тут робили. їй не стрічалася ні маленька черва, якою риби годувалися, ні рачки, — нічого, що вона звикла їсти, і взагалі, самій було дуже сумно. Та рибку побачив сонячний промінь і, мабуть, щоб розвеселити, пригрів її, і вона знову здавалася золотою, і хвильки, які текли назустріч, бо вона пливла проти течії, — усі ласкаво гомоніли. Вона підпливла до поверхні і побачила. На березі зеленіють молоді ліси, і тоненькі деревця простягають вгору гілки, вкриті бруньками, і кличуть пташок, що повертаються з теплих країв. — я зупинюся тут перепочину.

Який гарний молодий лісок. — і маленька очеретянка спустилася на кущик коло річки, почистила дзьобик, весело заспівала, оглянулась навколо і раптом побачила у воді золоту рибку.

Ну, так і я лишуся вити тут гніздечко. Бачиш, скільки кущів і дерев насадили, щоб я тут жила і співала. — а я припливла сюди, щоб річка не занудьгувала і не висохла від нудьги, — хотіла сказати золота рибка, та в цей час щось загуркотіло, зашуміло вгорі — пташка сховалася у кущі, а рибка глибше пірнула у воду і навіть заплющила очі — хоча нічого страшного для них не було. З літака вийшли люди, винесли великі баки і перевернули їх в річку.

Подумайте, в тих баках були живі, дрібні рачки, черва. Хто ж це розповів людям, що золота рибка зголодніла. — нічого не розумію, нічого не розумію, — казала схвильована мама, — нас піймали, кудись кинули, а тепер знову у воду.

Що ж, доведеться жити тут. Вода як вода — звичайнісінька річка. і ти, моя неслухняна дочко, тут. Так це, мабуть, для нас зробили нові річки, щоб нас щуки не хапали. А на березі стояли люди — ті, які привезли сюди рибу, щоб водилася вона і в нових річках, і в нових каналах. Вони, звичайно, нічого не знали про золоту рибку і про її пригоду.

Почалося це тоді, коли висока тополя, що росте край дороги і бачить далеко - далеко навкруги, була маленькою, тоненькою тополинкою. Значить, це було дуже багато років, тому.

Але й тоді, як і тепер, щороку раптом сніг робився водою, і вона швидкими струмками навперегонки бігла вниз по долинах. і вже всі знали, що разом із струмками біжить весна. Струмки нишпорили по левадах, по луках, і один з них вирішив навіть побігти під землю. Там він усім сказав, що вже весна, і всіх переполошив. Звичайно, зернятам, що потрапили туди торік, було дуже нудно лежати. Куди не повернешся — скрізь земля. і згори, і внизу, і праворуч, і ліворуч. Навіть і повертатися було не варто, тому зернята лежали не рухаючись. Але від струмка земля стала м’якою — швидше, швидше в невідомий сонячний світ. Потяглися з зерняток тонкі зелені паростки й обережно, щоб не забруднити своїх свіжих листочків, почали витикатися з чорної землі. — але ж я не бачу вас. — відповіла скромно кульбабка. — коли б я бачила вас так, як сонце, як тополю, як траву, я б, звичайно, і вас привітала. — не треба мене рвати, вітре.

— заговорила благально кульбабка. — мені тут так добре, я познайомилася з усіма квітками й деревами, а коли ти зірвеш мене — я зав’яну, умру.

— пригинайся до землі. — шепотіла тополинка. — ти така маленька, і стеблинка в тебе м’яка — він не зломить тебе.

і справді, нічого не вдіяв вітер з кульбабкою, повіяв, посердився і полетів собі далі, а вона стала тільки міцнішою. За ніч ще трошки підросла кульбабка і ще трохи підросли всі квіти, що жили на луках, — медок, сон - квітка, дзвіночки, зірочки. Раптом низько - низько пролетів над квітами старий жук - сторож. Полохливо прислухалися до нього всі. і комашня, і квіти, і навіть тополинка. Вона знала, що жук - сторож так сповіщає їх усіх, коли змінюється погода, і одразу кульбабка почула, як щось захитало її, і вітер заговорив до не.

і справді — раптом почав падати прямий дощ. Він лив, і половина сонця заховалася за хмари, а половина визирала. А що робиться на землі, бо там весною завжди дуже весело, і сонцю хотілося все бачити. Всі краплинки сяяли на сонці від його проміння і сліпили очі. Це був веселий сліпий дощик. — а, так ти не хочеш літати зі мною, з найдужчим у світі. — так я полечу геть, і хай сонце пригріє так, що ти сама покличеш мене.

Подивлюсь, як ти розмовлятимеш зі мною завтра. — і подався ген за гору.

Минуло літо, настала осінь, прийшла зима, і раптом знову пригріло сонце, із снігу зробилася вода, і прибігла весела весна. Ще стрункішою стала тополинка, була вже вища за всіх дівчат, що підходили до неї. і раптом побачила вона, що скрізь, де впали торік пушинки з кульбабки, виросли жовті кульбабки, такі точнісінько, як її подруга. Добридень, тополинко. — закричали всі вони разом, і всі дзвіночки задзвеніли їм у відповідь, і все листя загомоніло. Але, як і торік маленьку кульбабку, не зірвав їх вітер, не змив їх дощ, не схотіло палити сонце, а зробилися вони за кілька день легкими пушинками. Тільки тоді вітер спересердя розніс їх навколо. Тепер тополинка висока - висока, її й тополинкою незручно називати, а всі звуть тополею, і вона бачить далеко - далеко навколо, що рік — то далі. і цього року вона побачила. Навіть на сірій далекій скелі зацвіли жовті сонечка — кульбабки. Де він жив — хто його знає. То у лісі літав, то на луках. Де ніч застане, ——там і засне.

Такому малому хіба багато треба. А який він був — може, хочете знати. Ох, важко сказати про це… як сідав він на гілочці, пташки казали. А ввечері, десь у холодочку, в затінку, він здавався жабкам зовсім чорненьким. Так що ніхто не знав, який він насправді. Та це було йому байдуже — жити було весело, їсти було досхочу.

Все він навколо облітав і знав і з усім був знайомий. Сонце гріло, пташки співали. Якось уранці прокинувся він і полетів навпростець, над лісовою галявинкою, до ставка. Це була весела зелена галявинка, і на ній росли квіти. Навколо старі дерева вели спокійні розмови, а молоді берізки жартували з вітром, завжди ніби вабили його своїм легеньким листям. Справді, ніби щось заплутало його ніжки. Він швидко зачеберяв ними у повітрі, рвонув — і невидимі пута порвалися. Жучок був завжди цікавий до всього і тому почав оглядатися на всі боки. Якісь тоненькі срібні ниточки літали в повітрі. — хіба ви не знаєте, що це таке.

— спитала з жахом маленька комашинка. — краще цього і не знати. Ненажери - павуки тчуть свої сіті, щоб ловити нас, маленьких, невинних комашок, і висмоктувати нашу кров. Так загинули дві мої сестри. Тікайте геть, як побачите це жахливе плетиво. Але комашинка полетіла так швидко, що її в одну мить не стало видно. До того ж вона була маленька, і її взагалі важко було помітити. — вона помиляється, — звернувся старий до маленького жучка, — можеш мені повірити, що ті сіті зовсім інші. їх плетуть старі хрестовики справді для своїх ловів, а ці плетуться для повітряних мандрівок. — для повітряних мандрівок. Але не повірити він не міг. Жук з рогами був найрозумніший з жуків. Його навіть квіти слухалися, бо він завжди знав, коли буде дощ, а коли година. — якщо хочеш, ти можеш сам побачити, — запропонував старий. і вони сіли на гілку широколистого клена. — їх надто багато тепер народилося, і вони розлітаються в різні сторони… дивись. На сучку того ж дерева, трохи нижче від них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок. Раптом він повернувся трохи набік і посунувся проти вітру — за ним тяглася тоненька срібна ниточка. — ой, і я хочу погойдатися на такій ниточці. — закричав жучок, підлетів, схопився за якусь срібну ниточку, бо їх літало багато в повітрі, склав ніжки й крильця і враз… упав на землю. Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вміли літати. Підвівся він з землі, почухав ніжкою бочок і знову відкрив здивовано очі. Адже він упав під кленом, і завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.

Справді, полинуло літо, як на крилах, і настала осінь. У лісі ледь - ледь шаруділо листя, і ніби хтось тихо ходив попід березами й кленами. і де не пройде — там листя ставало золоте й червоне.

Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив. Вже не впізнати було рідного лісу, рідної галявинки, рідного ставка. Квіти зів’яли і посохли, травиця пожовкла. Усі були заклопотані, всі готувались до зими. Жучок літав то туди, то сюди і не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками і співали, але вже не так, як улітку, — весело та дзвінко, а так сумно, журно. — якщо хочеш, можеш і ти спускатися з нами — місця в нашому домі на всіх вистачить. Таких, як ти, ми не їмо. — і жаба стрибнула в ставок, а за нею її п’ятеро жабенят. Він встромив голівку в дірку і побачив, що дірочка — не дірочка, а справжня нірочка. Він сміливо вліз увесь і раптом зупинився. З тридцятеро змій спали там, переплівшись. А в самому кінці спала, скрутившись, найстаріша змія, а біля входу — одна невеличка. Але й ця невеличка була як велетень - велетенський, порівнюючи з жучком. Жучок затремтів і кинувся назад. Невеличка змія коло входу раптом позіхнула і глянула просто на нього. Але не встигла вона й поворухнутись, як жучок дременув так, як тільки могли його нести ніжки. — не лізь, куди не просять. — та то веретільниці — великі ящірки. Дуже ти їм потрібний. Вони вже на зиму полягали. — хм… похитав головою жучок. —— що ж, спати, так спати, — промовив і склав крильця. Він втомився за свої мандрівки і охоче заснув на цілу зиму.

Вона тільки - но народилась —— вилізла з свого воскового ліжечка - кімнатки і ще нічого нічогісінько не знала. Навколо був золотаво - жовтий медовий св. Т, і це був перший колір, який вона пізнала. Одразу вона побачила і сестричок. Вони допомогли їй вилізти, почали її чистити язичками, чепурити та годувати солодким бджолиним хлібом — медівницєю - пергою. — то інші бджоли звідкілясь влітали в їхній золотаво - жовтий світ. На ніжках у кожної були ніби цілі кошики, наповнені чимось пахучим. Бджіл взагалі було багато, дуже багато, і всі вони гули - розмовляли, нишпорили по воскових вуличках - стільниках, збирались купами. У медунки аж очі розбіглись. Очей, як у всіх бджіл, у неї теж було багато — кожне очко складалось з багатьох малесеньких. Медунка швидко призвичаїлась до всього. То тільки попервах здалося, що всі бджоли такі схожі між собою, як одна. Вони самі легко могли відрізнити одна одну.

А маму, коли б їй сестри і не показали, вона однаково пізнала б одразу.

Мама була найбільша і найкрасивіша, тільки дуже заклопотана. Мама ходила по стільниках, заглядала уважно в порожні бджолині ліжка - кімнатки і дбайливо клала туди яєчка. їй ніколи було і вгору глянути. Вона потяглась своїми вусиками до мами і на все життя запам’ятала рідний - рідний мамин запах, і волохате черевце, і прозорі крила, і мамин уважний погляд. — ну, а тепер, донечко, біжи з сестричками, — сказала мама, — потім ти ще прийдеш до мене.

Будь працьовитою, уважною бджілкою, як твої сестрички, люби їх і свою маму.

— адже мамі ніколи, і потім треба навести лад у колишній твоїй кімнатці, мама не любить бруду.

Ти бачиш, в які чистенькі кладе вона яєчка для нових сестричок. Усі бджоли були зайняті. їм було весело отак гуртом працювати. Чого б це вона одна сиділа, склавши крильця, і дивилась. і хоч у неї було ще мало сил, а ще менше вміння, та, проте, багато охоти. Вона завзято почала разом з сестрами підгризати покришку, з - під якої вилізла, щоб краєчки в кімнатці були рівненькі, гладенькі. Усі шість стінок і підлогу бджілки старанно мили язичками. — не втомлюйся, ти ще маленька і слабенька, — сказали старші. — тобі треба спочивати, ти можеш навіть трошки посидіти у порожній кімнатці поряд. Попереду ще багато роботи. Ще народилась сестричка. Тепер уже і медунка кинулась допомагати маленькій. Адже сама вона прожила вже майже годину, а це досить - таки багато для бджолиного життя. То там, то тут вилізали нові бджілки, і роботи було багато, але поки що неважкої. Недарма мама доручила приборку наймолодшим у вулику.

Вони тільки чистили, а їх навіть годували старші. Так минуло кілька днів, і медунка вже знала, що одні старші сестри, які гляділи спочатку її, тепер годують більшеньких, а потім меншеньких личинок. З меншими більше турбот. Ще старші бджоли будують стільники, інші приймають мед, а найстарші самі вилітають з вулика. От чого хотілось швидше медунці. Сестра крилатка казала, що це вже бджілка — зовсім доросла, коли їй, нарешті, можна вилітати з вулика у той світ, де все іншого кольору, де живуть не тільки самі бджоли, а безліч інших істот. і хоч у вулику було тепло, затишно, пахло медом і, здавалося, нічого не загрожувало, медунці хотілося швидше вилетіти у той невідомий, різнобарвний світ. Медунка була завзята до роботи, вона вже вправно і швидко чистила кімнатки в бджолиних стільниках. Одна з старших сестер мовила. — тепер підемо на вулицю меду і медівниці, принесемо їх для майбутніх бджіл. Ти вже так зміцніла, що зможеш принести чимало і погодувати медовим молочком малят. Найбільше медунку цікавив льоток, через який вилітали з дому і прилітали додому бджоли. Там юрбилось багато бджіл - прийомниць. Вони забирали швидко обніжку - пилок з кошиків у бджіл, які прилітали, і складали його в кімнатки - стільники. Медунка побачила, що бджоли - прибиральниці докірливо захитали голівками. Не всі кімнатки коло льотка були охайні, вони кинулись мерщій чистити їх, виносили сміття аж за вулик і повертались далі працювати. — почекай, ти ще мала для цього, допоможи краще переносити наш хліб і питво — медівницю і квітчаний сік - нектар, що принесли сестри з квітів. Потрошку медунка усьому навчилась — і стільники будувати, і личинок, які виходили з яєчок, годувати. Вона доглядала лялечок, що в них перетворювались личинки, і допомагала маленьким бджілкам, якими стали лялечки, вилазити з павутиння та їхньої заліпленої воском кімнатки. Сестри, а серед них і крилатка, повернулись з польоту.

Чергові коло льотка кинулись їх чистити і пригладжувати щіточками ніжок, немов причісувати. — гукнула крилатка, підняла крильця, підставила сестрі грудку, черевце, спинку.

Вона ж не могла скрізь сама почиститись своїми ніжками. — ніколи бджоли не повинні бути нечупарами. інакше мамі було б соромно за нас, — повчально сказала інша. — усі ж знають, що ми з порядної великої родини. Тільки оддаля, у великих воскових кімнатах, жили дивні бджоли, які нічого не робили. їм носили їжу інші, коли - не - коли вони вилітали, але не збирали і не приносили меду, як усі сестри. — вони нічого не вміють, — презирливо мовили сестри. — але, врешті, нам може набриднути їх годувати. Мама казала, що так було вже не раз. Коли в повітрі, там за вуликом, ставало холодно і все змінювало свій колір, квіти в’яли, і вітер зітхав і стогнав, що вже осінь, — меду ніде було збирати, — трутнів врешті зовсім виганяли. Адже всі працюють, лише вони ледачі, маніжаться так, що противно дивитись, і, звичайно, шкода віддавати їм їжу, потрібну мамі і малятам. От мама — вона була зайнята весь час. Хіба що на маленьку хвилечку зупиниться і знову уважно оглядає шести - стінні воскові кімнатки і кладе туди яєчка. Це робила тільки вона в усьому вулику.

Вона одна була матір’ю всіх у цій великій родині. Колись чудесним весняним ранком я вилетіла з вулика. Я була молодою; час було справити моє весілля. Тоді розпускались перші квіти. Долі на луках, вгорі на гілках дерев. Ти ще не бачила квітів. Нічого красивішого немає на світі. Кожна квітка була усмішкою і радістю. Коли вилетиш, ти придивляйся до них гарненько. Наші очі можуть бачити навіть крізь їхні ніжні пелюстки. Мене гукали квіти на луках, мене манили гілками дерева у лісі, мене просили - благали в садок коло блакитної хатки і кричали - звали з городу, що за нею. Я повірила — від цього залежить їхнє життя. Але я не хотіла нікого образити. Я злетіла високо вгору, де повітря чисте, прозоре, і там, високо в повітрі, справила своє весілля. А потім поспішила додому.

Я повинна була виконати свою обіцянку всім квітам у тому чудесному світі. і з того часу я не маю спокою. День і ніч я кладу нові й нові яєчка для нових бджілок, щоб іншому роду не було переводу.

Одна я в нашому вулику можу це робити, і щороку повесні мої дочки першими вилітають в поля, в сади. Вони справді потрібні квітам. Чим більше бджілки відвідують їх, тим більше їх росте на землі. А квіти — вони ж дають радість усім. і для цього я ладна бути в вулику день і ніч. — можливо, коли бджіл тут буде надто багато і з’явиться нова молода мати, я вилечу звідси, щоб дати більше простору новій родині, і житиму в іншому місці. — це ще буде не скоро, — заспокоїла її мати. — звичайно, я візьму тебе з собою, але зараз я й так забалакалась. Лети, донечко, не гай часу, його у тебе мало. Допіру у вулик повернулась крилатка. Вона швидко побігла вгору по стільниках і зупинилась у гурті бджіл. З її зобика вилилась крапелька меду, яку одразу підхопила хоботком подруга. Крилатка принесла багато меду, він пахнув надзвичайно. Віддавши його, крилатка аж затанцювала від радості. Насправді то був не просто собі танок для розваги. По ньому бджоли дізнались, що крилатка розшукала багато медоносних квітів. Вона завжди була найкращою розвідницею серед бджіл. — вранці, коли я тільки вилетіла, — розповідала вона, — я побачила коло льотка зірвані квіти. Раніше я не бачила таких. Вони були солодкі, а як пахли. їхні пахощі не давали мені спокою, я літала туди й сюди і раптом почула ті ж самі пахощі на чудовій полянці. Не думайте, сестри, так пахли не пишні великі квіти, а маленькі, зовсім непомітні. Але в них стільки нектару для меду.

Стільки пилку для обніжжя. і як вони привітно зустріли мене.

і, захоплюючи з собою все більше й більше сестер, крилатка полетіла знову, і з усіма разом вперше вилетіла з свого золотавого медового міста і медунка. Одразу в очі впало щось синє - синє, велике, без меж —’ це було небо. А в небі високо сяяло золоте сонце.

Ще було багато зеленого. Листя на деревах, долі — усякого зілля, а в зелені теж синіло і виблискувало щось і схоже і не схоже на небо. “запам’ятовуй, не заблукай”, коли стільки нового навколо, і не тільки кольори, а й звуки зовсім інші, ніж у вулику.

Вона звикла там лише до дзижчання бджіл, а тут лунали і дзенькіт, і шепіт, і шарудіння, і різноманітні співи. — підганяла всіх крилатка. Вона не раз літала цією дорогою і добре знала її. Рідний вулик, пасіка, де стоїть ціла шерега таких вуликів, як їхній, блакитна хатка, де живе дідусь з довгою білою бородою. Він так часто заглядає до них, що навіть розуміє їхню мову і розмовляє з матір’ю - бджолою. Далі ліс, галявина, і крилатка впевнено летить над озерцем, повертає коло старого дуба, минає красуню берізку — і от, нарешті, всі відчули, що в повітрі запахло так, як від меду, який принесла вона допіру у вулик. — я переношу пилок з квітки на квітку, і від цього виростуть нові квіти. Але я мушу визнати, ви це робите далеко краще за мене.

Що правда, то правда. — вона вперше вилетіла, — пояснила крилатка вітрові, ніби просячи пробачення, що медунка задає такі питання. — сідай і ти легенько на квітку, витягай отак, як і я, квітчаний сік - нектар, а в кошики на ніжках збирай пилок. А як полетиш на іншу квітку, спочатку скажи. “драстуйте” і обтрусись гарненько. Бджоли заклопотано гули над конюшиною. Вони поспішали, вони хотіли зібрати якнайбільше меду, вони відлітали назад у вулик, здавали там мед і прилітали знову.

Медунка вже запам’ятала дорогу і познайомилась з білобородим дідусем, який стояв на пасіці і говорив бджолам. — розумні мої помічнички. Які лишить їм дід квіти, такі й треба шукати. За це вам дід нові вулики зробить для нових роїв. і люди подякують, що конюшини більше вродить, а дітки медом поласують. Як у дружбі жити, так солодко їсти й пити. Медунка летіла уже спокійніше.

Тепер вона більше дивилась навколо і все помічала. На луки поспішали схожі на бджіл оси, великі джмелі, блакитні красуні бабки. Але вони не летіли таким дружним гуртом, як бджоли. У мене нема ніякого вулика. — презирливо майнула крильцями бабка. — це тільки ви, прості робочі бджоли, при мушені працювати день і ніч, а я літаю, де схочу, засну, де трапиться, їм, що схочу.

Чи краще так, як ця бабка, жити самій, ні про що і ні про кого не турбуватись, чи так, як вона з сестрами і мамою, у великому бджолиному домі, в родині, де всі піклуються одне про одне.

і думки перервав чийсь басовитий голос. — не відставав шершень. — я бачу, ви ще дуже молода і не знаєте, що мед можна збирати не тільки на конюшині, а й з інших квітів, наприклад, у лісі. і не обов’язково його відносити у вулик, адже це однаково не для себе, а для інших. Ні, ні, бабка була неправа. Правда, вона літала одна, де хотіла… може, це дуже цікаво. Коло квітки, на якій сиділа медунка, з’явився той самий противний шершень. — до побачення, я краще повернусь додому і прилечу до вас завтра, а то мені страшно. — схвильовано мовила медунка і знялась з квітки. — але ж це тому, що вони старанно працюють, — спробувала захистити бджілку ромашка, затуляючи її своїми пелюстками і листячком. — я не встигну вранці розкрити свою чашечку, а вони вже летять на роботу і все віддають для спільного життя. — я їх ненавиджу, цих бджіл, — запищала десь унизу непомітна лісова миша. — уявіть собі, моїй сестриці якось дуже, просто хворобливо, захотілось меду.

Раніше, коли тут було багато диких бджіл і вони оселялись роями в дуплах дерев, навіть ведмідь досхочу ласував медом. і нам коли - не - коли перепадало. Але тепер ведмеді в цьому лісі перевелися, 1 диких бджіл завжди забирає цей лихий дід з страшною бородою, і бджоли живуть у нього, як пани. Для них, подумайте, спеціально для них, будують цілі будинки. — розповідайте швидше і не так докладно. — нетерпляче перервала бабка. — я хочу ще полетіти і спіймати якусь дурну бджолу з медом, але цікаво дослухати вашу історію. — і кажіть голосніше, бо за вітром, який навмисне шарудить у листі, вас не чути, — захиталась тоненька стеблинка з гострими вусиками і незвичайним листячком. — так от, — пискливо продовжувала миша. — я зупинилась на тому, що моїй сестриці, скромній вдові миші, хворобливо захотілось меду, і вона тихенько, нікого не турбуючи, пішла на пасіку.

Вона злізла навіть на вулик і всунула у льоток бідолашну голову, як тут бджоли налетіли з усіх боків. Вони не тільки немилосердно пожалили її, але залили медом. Сестра вмерла від того, чого так нестерпно жадала, і дід викинув її, заліплену воском і медом, геть, а бджіл з їхньою матір’ю перевів у новий вулик. Правда, мене втішає те, що, жалячи мою сестру, бджоли губили свої жала і самі гинули. Миша швидко зникла, бабка метнулась вбік, а коник зареготав і почав приймати різні кумедні пози, щоб його не впізнали, вважаючи за рослину.

Медунка щосили полетіла. Старий дуб простягав віти, ніби показуючи дорогу — от береза, от озерце.

Зараз буде блакитна хатка і їхня пасіка. Зараз вона буде дома. Там нічого не страшно. Та її крик почули сестри, вони кинулись до неї, вони дзижчали, дзвеніли крилами, і хоч кожна з них була невеличка, та їх усіх злетілось багато, і шершень з ганьбою втік. Коло льотка дзижчало багато бджіл, які повертались з медом додому.

Медунка не хотіла товпитись у юрбі. Вона була надто схвильована і сіла на бороду діда. Там спочивали й інші бджоли. Вони не боялись діда, він умів з ними розмовляти по - бджолиному.

— раптом сказала медунка. — я не хочу бути такою, як бабка. Вона хоч дуже красива, та їй ні до кого нема діла. Я хочу слухати маму і жити з сестрами, і хай нас люблять усі квіти на світі. Сьогодні, коли хочете, я розповім вам про ведмежатко. Воно народилось взимку і доводилося внуком старому михайлові. Кожній матері свої діти найкращі, а це ж було викапаним батьком. і волохате, і незграбне, тільки очі ще невідомо які були, бо перші дні воно не розкривало очей. Та, мабуть, вони були темні, як у всього їхнього ведмежого роду.

Воно народилося не само, а ще з сестричкою. Сестричка була така ж волохата, кругла і смішна. Мати - ведмедиха їх лизала — це було замість поцілунків, і діти горнулися до неї, під її густу, теплу шерсть. Поки що ведмежата нічого не розуміли, і їм було зовсім байдуже, де вони, що з ними, аби їхня мама була тут, з ними, годувала їх і пригортала до себе.

Минув час —— і діти відкрили очі. Звичайно, мати не помилилась. Очі були темні, манісінькі і цікаві, як і в діда, і в батька, і в матері. Це було приємно, що діти схожі на батьків. Але тільки вони відкрили очі, як почали шуміти, вовтузитися тикатися носами в усі кутки барлога. Особливо непосидючим був братик - ведмедик. — тільки прийде весна, ми вийдемо в ліс, гулятимемо по всіх горах, їстимемо ягоди і мед, — а смачнішого від меду нема нічого в світі, навіть у людей в долині. їй самій кортіло вийти швидше з лігва, пройтися з дітками по лісах, щоб усі бачили, які - то гарні діти в неї. Може, вони зустрінуть і старого діда. Він живе самотньо в печері над прірвою, і всі його бояться і шанують, бо він хазяїн усього лісу тут, на горах. Про це знають добре всі. і вовки, і лисиці, і косулі, і навіть вівчарі, що пасуть улітку отари на верховинах. Вівчарі його так і назвали — старим михайлом. — тут так темно, — вередував синок, — тут стільки гілок, листя, ми можемо не почути, як прийде весна. Мамо, я вирию маленьку - маленьку дірочку і слухатиму.

— і він почав розгрібати лапами листя. Але братик - ведмедик не заспокоювався. Коли мати спала, він таки зробив маленьку дірочку і сунув туди носик. Там було так холодно, тихо і біло - біло. Більше нічого не могло розібрати ведмежатко. Воно швидко загребло дірку і кинулося погрітися до мами. “то мені відразу так здалося”, — подумало ведмежатко і третього дня вже сміливіше висунулося надвір. Ні, холодно вже не було. і вже не було так тихо, як уперше.

Воно почуло якийсь шум - гомін. Ведмежатко ніяк не могло розібрати, що це таке.

А всі в лісі знали, що то весняні струмки — значить, весна була вже десь близько за горами. і гори ніби почали коливатися — то сніг на них танув і стікав униз потоками. Потім зашуміло щось угорі в блакитнім небі. Вертали додому гуси з чужих країн. Широко - широко розправляли свої крила і гелготали. Одразу сонце засліпило очі ведмежатам, і вони повалилися на землю. Братик і сестричка борюкались, перекидались, а мати лежала витягнувшись. Так приємно розправитися після вузького лігва, хоча воно й було в найстарішому і найтовстішому буці на всю гору.

Ведмедиха лежала, позіхала і лагідно урчала на привітання пташок, які вертали додому і тому були такі щасливі, що й ведмедисі раділи — все - таки земляки. Та й ведмежа сім’я їх ніколи не чіпала і не заважала ні літати, ні співати. Але треба було чогось попоїсти — адже за зиму матуся дуже зголодніла. А то була брехня, що вона взимку смоктала лапу і з того була сита, — це на неї, напевне, наплів заєць. Вона просто притуляла лапи до морди, щоб не було так холодно, і, звичайно, зараз була голодна, та й дітей треба було привчати шукати їжу.

— годі вам бешкетувати. Можете їсти корінці, пуп’янки, добре, як знайдете жуків. Звичайно, влітку буде більше поживи. Швидко ми спустимося нижче, і ви поласуєте рибкою і медом. Ведмежатам це було до вподоби, вони бігли за матір’ю і їли все, що тільки можна було перегризти. Особливо братик - ведмедик був задоволений. Він хапав слизняків, відшукував торішні сухі ягоди, на його міцних зубах так і хрумтіли ніжні зелені стеблинки. Раптом він почув, що йти далі важко, що йому щось каламутно, і він заплакав. — обурилася мати, але вона й злякалася; звідкіль же дурному маляті знати, як треба поводитись. Вона вирішила, що покарає його потім, а поки що треба лікувати. Людським дітям у таких випадках купують в аптеках касторку, та старий михайло навчив весь свій рід, як треба лікуватися. Ведмедиха швидко розгребла торішнє листя і відшукала зелений мох. Братик - ведмедик зажмурився і — ковтнув. Але зелений мох був зовсім не противний, ведмедик непомітно облизнувся і з’їв би з охотою ще, так мама більше не дала. Життя почалося розкішне.

З кожним днем ліси робилися густіші, і так чудово було бродити в смерекових нетрях, лазити в кущах шипшини. Кігті на лапах робилися все міцніші, і ведмежаткові здавалося, що воно на яку завгодно скелю злізе.

Мабуть, хлопчики скрізь бешкетники, і наш братик - ведмедик був куди неслухняніший, ніж його сестричка, йому швидко надокучило ходити за мамою поряд з сестричкою і робити тільки те, що мама накаже, йому хотілося спуститися нижче — туди, куди біжать річки з гір, бо мама давно обіцяла дати їм рибки, а досі ще не давала. Потім в долинах дзенькали дзвіночки на коровах — теж цікаво було подивитися, і потім, потім — ведмежа ні разу ще не куштувало меду.

А про нього стільки розповідала мати. От він і вирішив трошечки погуляти самому.

Тільки мама і сестричка задивилися на якусь мурашину купу, як братик - ведмедик шасть у кущі — побіг униз. Він одразу перекинувся і полетів униз. Він не знав ще, що вниз треба сходити обережно. Адже в усіх ведмедів передні лапи коротші за задні, і вниз їм важко сходити. Ведмежа сердито оглянулося. Тут було не так, як там, на горі. Багато дерев було в цвіту — так, ніби на них понасідало безліч рожево - білих метеликів. і щось літало і гуло в повітрі. Але тут росли і такі самісінькі сосни, як удома, і на них щось було начеплено. То люди з долини повісили борті — такі колоди для бджіл. Оце, напевно, і є мед. — збагнуло ведмежа і засунуло лапу в колоду.

Та тільки встигло воно раз лизнути, як щось боляче вкололо його в носик. Воно стрімголов кинулося з дерева і побігло. Та на гору легше було бігти, бо задні лапи були довші. Воно опинилося на запашному лузі. До чого ж тут було різнокольорово. Його маленькі, цікаві очиці просто не знали, на чому зупинитися, бо навколо росли пишні червоні маки, великі білі ромашки, рожевий ніжний горошок і ще безліч барвистих квітів. Ведмедик сів, відсапуючись, і засунув лапу в рот. і раптом почув тихе - тихе дзеленькання. Ніколи ще не бачив ведмедик овечок. Він і не подумав тікати, навпаки, покотився їм назустріч. Цікаво подивитися на цих ніжних створінь зблизу.

Може, з ними можна поборюкатися і погратися, як зі своєю сестричкою - ведмедичкою. Ведмежа пошкутильгало їм назустріч (бо все ще не хотіло забруднити лапу, на якій був колись мед) і не знало, що йде назустріч своїй біді. Адже воно було ще таке дурне, це мале ведмежатко. Хлопці - вівчарики могли легко його схопити і забрати з собою у вічну неволю. Вони так і хотіли зробити. і ведмежа почуло щось непевне.

Йому здавалося, що з усіх боків кричать і лементують ці хлопчики в широких заквітчаних брилях. — закричало воно своїм ведмежачим голосом, зрозумілим тільки ведмедям. Адже завжди в небезпеці всі згадують рідну неню. Та старий михайло — а то був він — не погнався за ними. Він хотів тільки визволити з біди свого онучка. Дід одразу пізнав його — і волохате, і неоковирне, і задні лапи довші, а очиці темні й цікаві, як у всього їхнього ведмежого роду.

Він саме йшов з річки — по - хазяйському оглядав усю місцевість. На річці вибрав з рибальських ятерів рибу, підживився трохи, порозкидав на лузі колоди, що їх наготували селяни, а в лісі порвав тенета для пташок і тепер хотів по дорозі завернути до вуликів, та побачив найменшого свого онучка. Захлинаючись, він розповів дідові про свою мандрівку.

Дід не сердився, навпаки — задоволено урчав. Ну, зовсім як сам він у молоді свої роки. А за ним підтюпцем поспішало ведмежа, час від часу зупиняючись і лижучи лапу, на якій уже зовсім не було меду, а лише солодкі спогади. Добре було жити на світі. Ведмежаткові подобалося а ви знаєте, заєць не зовсім набрехав, що ведмеді смокчуть лапу, бо братик - ведмедик, згадуючи про мед, таки часто лизав свою. Коли всі діти дитбудинку полягали спати, а дорослі почали прикрашати ялинку, один маленький хлопчик непомітно прослизнув у залу і сховався за рояль. Там він сів на маленький ослінчик для ніг, і його нікому не було видно. Ялинка була, як і належить всім новорічним ялинкам, висока, струнка і дуже гарна. іграшок приготували багато, їх треба було всі розвішати, а хлопчикові вже захотілося трошки спати. Але ж цікаво почекати до кінця і потім подивитися на вже прикрашену ялинку, йому ще хотілося побачити, як прийде новий рік, і загадати яке - небудь цікаве бажання. Він ще не знав, яке бажання загадає, але знав. Те, що загадується під новий рік, — обов’язково здійсниться. От на ялинку, на самий вершечок, вже повісили п’ятикутну зірку, по зелених гілках розсадили білих зайчиків, круглооку сову, довгоносого буратіно, гарненьку снігуроньку, повісили ліхтарики, грибки, червонобокі яблучка, прапорці усіх країн світу й багато великих і маленьких хлопавок. “я зірву собі оту велику, зелену.

Там, напевне, вбрання льотчика. — хоч би швидше усі розійшлися, я б підійшов ближче і все роздивився”. Тепер хлопчик добре розглянув, що це таке.

То були мандаринки, круглі мандаринки, і вони справді здавалися золотими між зелених гілок ялини. А дорослі вже скінчили прикрашати ялинку, помилувалися на неї з усіх боків і пішли з зали. Вони виключили велику люстру, а маленьку лампочку над круглим столиком лишили, мабуть, просто забули, і в залі була півтемрява. “я так нічого не роздивлюся”, — подумав хлопчик, але його побоювання були даремні. Раптом враз на ялинці засвітилася п’ятикутна зірка і всі ліхтарики, і ялинка заблищала, засяяла, запроменилася. — прошепотів хлопчик і навіть очі заплющив, таке було яскраве світло. А чи він відкрив їх, чи ні, він уже не помітив і сам… адже всі ви добре знаєте, що іграшки дуже хитрі. При вас вони ані руш — солдатики воюють, коли їх розставляють хлопчики і роблять самі “піф - паф”. Ляльки розмовляють, коли за них тоненькими голосочками говорять дівчатка, а дід мороз просто собі стоїть під ялинкою і тільки всміхається усім. Але ж дітям завжди здається — коли їх нема близько, іграшки якось по - своєму живуть, і якщо це здається, то, може, є й насправді. Уявіть собі, тільки про це подумав хлопчик, як усі пташки на ялинці зацвірінчали, застрекотіли, зайчики застрибали. Буратіно почав совати свій довгий ніс у всі хлопавки, і хлопчик навіть злякався, що його ніс розірве ту велику, зелену, яку він намітив для себе.

Хлопчик не витримав і підбіг до ялинки. Там усі були захоплені своїми справами, і на нього ніхто не звернув уваги, тільки сова блимнула круглими великими очима, мовляв. А це ще що за велика така іграшка. Хлопчик злякався і зіщулився, але сова блимала очима весь час і повертала їх то праворуч, то ліворуч, і за мить вона вже дивилась не на хлопчика, а на золоту мандаринку, яку повісили на ялинці. Мандаринка була не іграшкова, а справжня, одна з тих, що приїхали в ящику, і якщо всі зроблені іграшки ожили, то вона, звичайно, мала всі права розмовляти в цю новорічну ніч. Тому вона й усміхалася і крутилася на всі боки. їй це легко було робити, бо вона була, як усі мандаринки, кругленька. і вона казала дуже милим голосом усім щось приємне.

Адже всі знають, які мандаринки смачні і солодкі, хіба вони, можуть говорити якісь неприємності. — коли мене вкладали діти в ящик, вони казали. “це наш сонячний привіт тим дітям, яким ми посилаємо цей подарунок. ” — тому - то ви така золота і кругленька, як сонечко. — промовила ялинка, яка, звичайно, почувала себе найголовнішою на цьому святі. Відомо, що без ялинки новорічного свята бути не може, і тому вона трималася з усіма люб’язною господинею. — засміялася у відповідь золота мандаринка. — я ніколи не сподівалася, що потраплю на таке бучне свято. Навпаки, я дуже боялася і тремтіла весь час, бо багато людей казали. “хоч би вони не померзли. Хоч би вони не померзли. ” — розкажіть, — запищала снігуронька і всі ляльки на ялинці, а буратіно присунув аж до самісінької мандаринки свій довгий ніс, та сова суворо блимнула на нього, і він трохи відсунувся. Хлопчик теж прошепотів. — ми схожі на сонце, — почала з почуттям власної гідності, але дуже мило мандаринка, — тому що там, де я зросла, дуже багато сонця і майже не буває зими. Я, наприклад, ніколи не бачила морозів, віхол, заметелиць. Мої старенькі родичі, правда, казали, що інколи, раз на три - чотири роки, холодні люті вітри наганяють їх спересердя до нас. — сніг у нас лежить на високих горах, — продовжувала мандаринка. — я росла з моїми родичами в долині, але бачила на верхів’ях гір снігові поляни. Стоять зелені, а на шпилях лежить сніг, і внизу так тепло, що в морі купаються діти і загоряють на сонці. і там росте чай, там ростуть лимони. — і там росте багато апельсинів і мандаринів. Я виросла з маленької кісточки, яка є всередині кожної мандаринки. Мандаринку з’їла дівчинка, а кісточку зберегла і висадила в горщечок. Він завжди соває носа куди не слід це не так просто, — засміялася мандаринка і покрутилася на ниточці. — цей горщечок поставили в теплиці поряд з багатьма іншими, а коли виросли пагінці — усіх пересадили на широку поляну, звідки видно було з одного боку снігові гори, а з другого синє море і де нас зігрівало таке ласкаве, щедре сонце.

Деревця вже мріяли, що на них виростуть солодкі золоті мандаринки. Але приходили дорослі люди, прибігали хлопчики і дівчатка в червоних галстуках, і всі казали. і якось навесні прийшли дівчатка з кошиками в руках. У кошиках вони принесли багато бруньок. Це були бруньки з дорослих мандаринових дерев. Гострим ножем розрізали вони кожен стовбурець коло коріння. Ми всі від того виросли солодкими. ї коли зібрали перший урожай на нових деревцях, хлопчики і дівчатка в червоних галстуках вклали нас у великий ящик і послали в подарунок вашим дітям на новорічне свято. Вони казали при цьому.

“ми з ними друзі — ні гори, ні море не розділять нас”. А справді, нас довго везли морем. Ми лежали в ящиках і нічого не бачили, але шум хвиль ми чули, і інколи хвилі так гойдали пароплав, що ящик наш так і хитався туди й сюди, туди й сюди. Потім ми їхали поїздом, а потім на машинах нас привезли сюди. Уявіть собі, ніхто з нас не змерз і навіть холодно не було. — о, як було б добре, — мовила ялинка, — коли б і в наших краях росли такі ласкаві сонячні плоди. Як би всі любили вас і дружили з вами. Ми такі високі, міцні, нас бояться піски і вітри - суховії, ми стояли б стіною і не пускали б їх до вас, а наш дід мороз зовсім не такий страшний. Він хотів подивитися, який же новий рік, чи справді маленький хлопчик, як він, але раптом світло ударило просто в очі. Над ним стояли дорослі. А другого дня був перший день нового року і було дуже весело з самого ранку усім дітям дитячого будинку.

Всі вони одержали багато подарунків, до них приїхало багато гостей, але найдужче вони справді зраділи подарунку з далекої грузії. і не тому, що в ящиках було багато мандаринів, а тому, що там лежав великий лист, і діти грузії писали дітям україни, що вони в знак щирої дружби посилають ці мандаринки, золоті, як сонце.

і що вони надішлють їм також молоді саджанці з цих дерев, щоб діти посадили і виховали їх на згадку про своїх друзів вони писали, як зробити теплиці, як ходити за ними, щоб і на україні виросли і не померзли ці сонячні плоди. Адже коли хочеш — все можеш зробити, і ніякий мороз і холодний вітер не заморозять те, що зігріває гаряча любов, дружба і велике бажання зробити якнайкраще.

А синичка на зиму і не заснула, і не відлетіла. Не заснула тому, що взагалі ніхто з пташок не хотів ховатися в темні нори та засинати. Але й відлітати вона не хотіла, хоч казали інші птахи, що в далеких теплих краях цілий рік, навіть узимку, цвітуть квіти і всякої комашні завжди досхочу.

— ти замерзнеш тут, чепурушко, — казали солов’ї, які відлітали найраніше.

Це були найкращі співці в лісі, і, напевно, вони так поспішали, бо боялися за свої голоси, як би не втратити їх на морозі. — летімо швидше з нами. — ти вмреш з голоду, під снігом нічого не знайти, — говорили журавлі, розправляючи дужі, широкі крила. — нам сумно, але треба летіти. — і вони жалібно закурликали. — нам набридає в одному місці, — заявили, збираючись в дорогу, граки. Так вже ми, граки, виховані. — може й тобі хочеться летіти. Ах, як сумно, коли всі відлітають, коли йде сніг і виє хуртовина. Синички ще ніколи не кидали нас, навіть у найлютіші морози… але, звичайно, як хочеш. — ні, ні, — заспокоїла її синичка, — я нікуди не полечу від тебе.

Адже зимували тут і тато, і мама, лишаються брати і сестри. і дивись, скільки ще гостей налетіло з півночі зимувати в наш ліс… мабуть, не така вже й страшна зима, як усі кажуть. О це було добре чути по всьому лісі. Полетіли вітри до зими, кажуть. Усе вже снігом засипали, і навіть великі річки вже зупинилися, а от є така птичка - невеличка, синичкою зветься, ніяк покоритися зимі не хоче.

Не знаю вже, що там наказала зима вітрам, тільки задули вони так, що всі дороги, всі стежки замели, кучугури снігу, як гори, понасипали, завили так, що навіть вовки, які и самі вити мастаки, полякалися, а така дрібнота, як зайчики, білочки, лісові мишки, хоч вони і в хутряних шубках, боялися й носа вистромити на мороз. А синичка залетіла за товсті гілки старого дуба, де чагарники та дерева переплелися між собою і вітрів не пускають, та й шукає ретельно в корі собі чогось поснідати. Така вже вдалася — не хоче сумувати та й годі. Бачить, у щілинці нори лежить ніби заніміла гусінь. От добре, хороший сніданок. Тільки до неї — аж тут три горобці налетіли, хочуть з - під самого синиччиного дзьобика гусінь вирвати та метка синичка хіба поступиться. Одного клюнула, другого штовхнула — знялася бійка. Ніхто в лісі так вправно й швидко не літав, як вона. і чого тільки не виробляла синичка по дорозі, куди тільки не стукалася своїм маленьким дзьобиком. Побачили це вітри — захотіли знову догодити зимі і подули ще дужче.

Треба хоч на мить синичці заховатися. Вона — пурх в якесь невеличке дупло. А то було білоччине дупло. Білочка лежала зіщулившись, зголодніла, замерзла. Може б, вона й схопила синичку, — коли голодний, то не дуже розбираєшся в їжі, — та синичка миттю вилетіла з дупла. Зимовий день короткий — вигляне сонце, та так, ніби и воно змерзло, — швидше ховається. Сіла синичка на сосну.

Наїжилася, голівку в крильця ввібрала, сидить — пуховий м’ячик та й годі. Не спи, синичко, обережна будь. Дивись — потихеньку підкрадається до тебе куниця, уже й лапу свою хитру простягла — от - от схопить. Та побачила стара сосна таке лихо, заворушила лапатим гіллям. Стрепенулася синичка — мерщій від лихого ворога. і нам зима здається довгою, а такому малому створіннячку, як птичка, мабуть, кожен день — наче місяць. А все - таки стрибала й співала весь час, хоч голосок уже був зовсім тонесенький. А зима ще дужче лютує, — ну, як - таки так не може вона перемогти маленьку пташку.

і рипить, і скрегоче, і снігу накидає, мов з рукава, просто купами, а не сніжинками. Бачить — справді чепурна та гарна манісінька пташка по снігу ніжками чеберяє, і, видно, холодно їй і голодно, а стрибає. На гілку злізла, дзьобиком щось шукає. — ну й мила пташка, зими не боїться. — сказало сонечко і засміялось. Ну, звичайно, після такої пісеньки сонечко вже не могло заховатись, і навіть коли вже брів у ліс вечір, воно трохи затрималося, тому й день став трошки довший. Другого дня сонечко ще раніше прокинулося, хотілось йому швидше знову на веселу пташку глянути. Тільки виглянуло — а синичка вже літає, і з нею ще багато синичок, та всі вони співають. і так зробилося радісно, приємно всім, і захотілося всім рухатися, погрітися на сонечку.

Замість снігу водичка почала капати. Кап - кап, дзюр - дзюр… і краплинки стрівалися з краплинками, раділи, гомоніли, бігли навздогін по всьому лісу, дзюркотячи й сміючись. і сонечко сяяло, і струмки дзюрчали, і навіть вітри од рук відбивалися — не хотіли вже сердито дути, а почали грати з деревами та струмками і самі стали теплі та лагідні. і вже всі знали, що скоро прибіжить весна, і поспішали швидше прибратись. А коли у молодої берізки вже так розпустилися листки, що на них могли вміститися крапельки роси і з них можна було напитися, — прилетів і соловей. Всі пташки замовкали, коли він співав, і перша його пісня завжди була про далеку мандрівку, про теплі розкішні гаї з надзвичайними квітами й золотими плодами. і всі дерева слухали, і пташки слухали, і маленька синичка слухала і згадувала люту зиму, вітри, кучугури снігу.

Може й справді краще відлітати туди. А як же тоді рідна берізка, і рідний старий дуб, і лісова яблунька. Синичці зробилося соромно, і вона щось зацвірінчала. До неї приєдналась друга, третя, четверта пташка. Вони цвірін— чали, що тепер весна, всім добре й радісно, і не треба думати про сніг і холод. і тоді заспівали всі весняну радісну пісню. Ліс увесь шумів і струмки гомоніли. Xвильки ніяк не могли зупинитися на місці. Вони лежали довго під чорною важкою землею і раптом, ніби їх щось штовхнуло, вибігли маленькими краплинками, вузьким дзюркотливим струмочком на світ. А назустріч їм ще струмок і ще — і побігло їх багато - багато. і всі вони плюскотіли, дзюркотіли. Такого гомону, такого шуму вони ніколи не чули, коли були в своїй схованці. їм було весело - весело. Земля була не чорна, як там, глибоко, а зелена, рожева, синя — така барвиста, привітна. То вкрили її трави, зацвіли волошки, медок, кашка і ще багато різних запашних квітів. Хвильки добре не могли розгледіти ні трав, ні квітів. Адже річка бігла швидко і не хотіла зупинитись. — хвильки - сестрички, мати наша річко, куди ми біжимо. Спитала та хвилька, що недавно вибігла з - під землі. Як їй хотілося більше побачити. Як їй було тут гарно на волі. Вона весь час підстрибувала вгору, і сонячний промінь все хотів її вловити, та вона вмить опускалася так він весь час біг за нею, а вона від нього, — вони просто бавилися. — о, напевне, до цієї квітки. Далі я вже нікуди не побіжу, я хочу бути коло неї. — закричала одна хвилька, яка весь час намагалась пливти коло берега і не дуже підстрибувати вгору, як її грайлива сестричка. Вони и не так багато пропливли, ці маленькі хвильки, і ще весь світ був перед ними, але здавалось їм, що бачили вони вже багато і багато знають. Але, справді, з зеленого широкого латаття дивилася така горда, така ніжна біла лілея, що річка трохи стримувала коло неї свою течію, і рибки пливли повільніше, і пташки зупинялися, щоб намилуватися на красуню, а вітер нашіптував їй завжди щось таке, чого ніхто й не чув. Та красуня і голівки ні до кого не повертала. Вона звикла, що всі захоплюються нею. інакше не могло й бути; адже вона завжди, як у дзеркалі, бачила своє відображення у воді. — гукнула вона квітці. і така вона була весела, рухлива, ця хвилька, сонячний промінь робив її такою срібною, прозорою, що у лілеї трохи затремтіла стеблина — їй захотілося попливти з цією хвилькою. і вона трошки попливла за нею. Адже у неї була довга стеблинка, і квітка могла рухатися. — ні, ні, цього ніколи не буде.

— раптом зашумів вітер і погнався за срібною хвилькою. і не могла вже та зупинитись, навіть глянути на лілею. Не давав цього вітер, а гнав її далеко - далеко. — а я лишаюся з тобою, — промовила радісно друга хвилька, що раніше завжди пливла коло берега, і підстрибнула на широке латаття, щоб бути ближче до красуні. Ця хвилька не схожа була на свою срібну сестричку.

Сумно зітхнула лілея — краєчки латаття опустились, і хвилька збігла з нього вниз. Тепер і ти завжди будеш на одному місці, — засміялося пахуче високе татарське зілля. — так бува з усіма, хто не поспішає далі. і потроху її затягла зелена ряска, під нею був мул, в якому жили жаби. іноді їй хотілося підстрибнути вгору, щоб послухати ближче ніжний спів очеретянок. Але хто зупинився, тому вже важко зрушити з місця, і зрештою вона звикла до свого спокійного болотяного бережка. їй набридло дивитися вгору на лілею, до якої вона однаково не могла досягти, і вона стала дивитися вниз, на дно. Вона не знала, як це буде, але вірила матері - річці. і щоразу, коли чув це вітер, він підганяв її ще дужче і хвилька пливла. Вона бачила так багато. Назустріч пливли великі и маленькі риби, червоні, срібні, райдужні на берегах росли темні ліси, здіймалися високі гори, лежали широкі степи. Вгорі літали птиці, а сміливі чайки - кигички навіть пірнали з висоти у воду.

Розсердився і виплеснув срібну хвильку на піщаний гарячий берег на березі було багато малесеньких - малесеньких камінців, вони були такі ж кольористі, як квіти на луках. Вони зраділи, коли хвилька облила їх, навіть заблищали від радості. Я поспішаю далі, — злякалася хвилька, але раптом відчула, що її вже нема, краплинками осіла вона на камінцях, і ті не пустили її. і, мабуть, той самий сонячний промінь, що грався з нею, почув цей плач, упав на камінець і висушив її сльози раптом краплинки, що були раніше срібною хвилькою, легкою парою знялися вгору.

Вони летіли вище й вище, і до них приєднувалися ще і ще.

— ах, страшно в повітрі. Ми ще не звикли літати, тремтіли вони. — сестрички, присувайтеся ближче.

— і вони щільно - щільно пригорнулися одна до одної, і ось уже біла хмарка пливла по небу.

— невже я там була внизу.

— дивувалася колишня срібна хвилька. — так, це я лежала під землею, пливла у річці, мила камінці, злетіла легкою парою, а тепер я хмарка і плаваю не в річці, а в небі. Може, я ще й побачу білу лілею. Тільки не треба стояти на місці. і вона полинула над лісами, над степами. Вночі хмарка ночувала на верхів’ях гір. А тільки займався ранок, вона поспішала до зелених луків, де текла рідна річка. Хмарка похмурніла, потемніла і раптом великими дощовими краплями почала падати вниз, і одна велика краплина упала в ніжну білу чашечку лілеї. — це я прилинула до тебе, — почула лілея ласкавий шепіт. — я була срібною хвилькою, я була парою, я була дощем, і, може, тільки на хвильку я прилинула до тебе.

Може, ще багато мені мандрувати і багато бачити, але зараз так радісно поцілувати тебе.

— тихенько застукотіло на горішній вітці. Так тихо, як у тебе іноді у вушку задзвенить, — навіть ніхто, крім тебе, і не почує. Отак застукотіло і в гнізді, в двох малесеньких яєчках, і почула цей стук лише мати - пташка. Це ж були її рідні - рідні яєчка. — знову повторилося в першому і в другому яєчку.

Але вже трошки голосніше.

Так, ніби роса падала на світанку з пелюсток лісових дзвіночків. Це вже почули інші пташки. Вони висували голівки із своїх гнізд і з цікавістю прислухалися. — розкололися яєчка, і звідти висунулися дві малесенькі кумедні голівки з великими ротами. ї роти враз розкрилися. — підняли всі пташки враз галас, заспівали, засміялися, бо пташки були взагалі найпривітніші і найвеселіші в лісі, а тут же — в їхньої товаришки вилупилися пташенята. У лісі вже наливалися терпкі кислички, а в полі покосили жито й пшеницю. Цілий день цві та рінь літали над лісом. Вершечки дерев жартома лоскотали їх, пташки спускалися до річки або намагались у височині догнати хмарки. Коли не було вітру, вони літали дуже - дуже високо. Адже високо не так страшно було літати. З височини їм усе здавалося маленьким і ласкавим, а коли вони спускалися вниз — все було велике - велике.

і дерева, і кущі, і звірі. Далеко приємніше було літати високо. Цві та рінь повертали до свого гнізда, і тут починалися такі співи, що кожному листочку в лісі хотілося усміхнутись, а то просто пташки розповідали матері сьогоднішні новини. — я була сьогодні над річкою, — казала рінь, — і бачила, як чайки літають понад самою водою і ловлять пташок, що літають у воді, зовсім без крил. А на болоті я зустріла кумедних довгих птахів. У них у всіх по одній нозі, але вони стоять рівно і не хитаються, і мені здалося — вони спали. Невже можна спати не в себе у гніздечку, а на одній нозі. — а я бачила багато звірів, — перебила її цві, — але ніхто з них не літає, як ми. Навіть велика ведмедиха не може літати. Вона така велика, що й одна її лапа не вміститься у нашому гнізді. Але я сама бачила, як вона хотіла зірвати грушку і не могла її дістати. Вона трусила, трусила стовбур, але верхня грушка не падала, а я підлетіла і поклювала, скільки хотіла. і я нікого не боюся, бо від усіх можу полетіти. Вже поспіли кислички на диких яблунях, тріскалися шкаралупки на каштанах. Кароокі каштани падали на лісові стежки, і здавалося — веселі очі дивляться з землі. А за каштанами почало опадати й листя. Пташки загомоніли про відліт. — як, ви й досі не полетіли. — дивувалася чечітка. — а в нас уже випав сніг, і я швидше подалася сюди. Тут буде не так холодно, і я перезимую у вас. Але, любі мої, збирайтеся швидше.

Незабаром прилетить справжня морозиха — біла сова, а тоді вже, будьте певні, скоро випаде сніг. Ваша зима мені не страшна. Всі пташки враз примружили очі, бо перед ними постелився туман. А коли відкрили — туман розійшовся — ні шуліки, ні маленької пташки ніхто вже не бачив. Останніми відлетіли журавлі і дикі гуси. Затихла говорлива річка. Жаби й риби залізли подалі від таких холодних неприємностей і поснули на всю зиму.

Випав сніг, і почалася справжня зима. На ній згори і з боків було сухе листя. Але це було не в лісі, ні. Вона випросталася, підстрибнула на лапках, і враз її носик ткнувся в щось густе, волохате, дуже тепле й м’яке.

— тут хоч тепло, як під маминими крилами, але де ж це.

— може, це той шуліка, що схопив мене, відніс до себе на гору.

Але ні, він би з’їв мене давне.

і потім, він же випустив мене, і я упала. і цві відчула, що те, в чому вона сиділа, заворушилось, і було воно дуже - дуже велике.

Воно, це велике, потяглося, позіхнуло так, що вітром війнуло, і сказало басом, просто як грім загуркотів. Цві сиділа ні жива ні мертва. Та вона з головою заховалась у волохату шерсть, і її ніхто не бачив. Проте все, що вона побачила, зовсім приголомшило її. Волохате, велике одгорнуло лапою листя й гілки, і в темряву ринуло світло. Спочатку аж очі засліпило, — а потім вона побачила, вона побачила, що сидить на спині великої ведмедихи. Тої самої ведмедихи, що не вміла літати, але була найдужчим звіром у лісі. А поруч лежали двоє маленьких ведмежаток. Холодом - морозом війнуло у теплий ведмежий барліг. і всі — і великі, і малі, і навіть непомітна нікому цві — подивилися — і не впізнали рідного лісу.

Білим, холодним мело на всі боки й намітало високі кучугури. Маленьких кущиків навіть не видно було. Вила хуртовина, танцювала метелиця, а вітрові підспівували десь здалеку голодні вовки. Всі підвели морди наскільки могли і побачили над вухом у своєї мами (тільки вона, звичайно, не могла побачити) маленьку - маленьку пташку.

— я не звір, я птичка, — сказала цві, — я не знаю, як я опинилась у вас. Справді, я сама не залітала сюди. Я зараз полечу у вирій, — додала вона, але згадала метелицю і аж затремтіла. — куди ти там полетиш. — пробурмотіла ведмедиха. — ти замерзнеш через хвилину.

Лягай і спи вже тут за моїм вухом. Можеш поклювати наших грушок. Того ж дня косий заєць, що завжди гасав по всьому лісі і все бачив і чув найперший, бо в нього ж такі довгі вуха і ще довші ноги, — розніс цікаву новину.

У ведмежому барлозі живе цві, яку восени схопив шуліка. А знав про те тільки старий дуб. Він чув, як вистрілив мисливець, що полював на диких качок, і зачепив крило шуліки. Він бачив, як цві упала непритомна під дерево. Ведмедиха, лаштуючи собі барліг на зиму, загрібала сухе листя. її не помітно було між червоним і жовтим листям. У барлозі вона зігрілася, крильця загоїлися, вона й прокинулась. Ясними днями в лісі бувало тепер весело. Пробігаючи повз старий дуб, і зайчик, і білка, і лисиця не могли не зупинитися. З дупла дуба, де був ведмежий барліг, лунали веселі пісні цві. Усі ж співочі пташки відлетіли, а цві нагадувала всім весну.

Струмочок хотів подалі втекти від снігу і побіг швидко - швидко. А тому що він не знав ще дороги, бо це ж був перший весняний струмок, він і плутав то праворуч, то ліворуч. По дорозі праворуч почув його і виткнувся зелений гострячок якоїсь рослинки — два листки разом. Сонце припікало, і струмок бавився і сміявся, пробиваючи собі дорогу.

Два листки розкрилися, як повіки вранці, і звідти визирнула блакитна квітка. По дорозі ліворуч з - під кори осики вилізла мушка. Вона розправила крильця, кілька разів змахнула ними — це була її ранкова зарядка — і спитала. А струмок біг далі по лісі і будив усіх і праворуч, і ліворуч. Витикалися з землі трави, проліски; прокидалася комашня, потягалися дерева занімілими за зиму вітами. Першою серед дерев прокинулася молоденька верба над рікою. Вона була тоненька - тоненька. їй легко було і потягтися до сонця, і нахилитися до води. Зараз вона потяглася до сонця — треба ж було погрітися після зими. і на гілочках у неї виступили бруньки, як білі зайчики побігли. — скільки я живу на світі, а ще не бачив хутряних квітів, — сказав здивовано справжній зайчик і побіг рознести цю новину всьому лісові. По блакитному небу наче розсипано чорні намистинки. От намистинки більші. От вони вже як кольорові квіти. Але то не пелюстки квітів — то крила. То пташки махають крилами і летять сюди. Зайчата сиділи тихо і навіть вухами не ворушили, тільки сірому зайчикові з чорною плямочкою на носі вже набридло слухати розумні промови старої зайчихи. А ця зайчиха вславилася своїм розумом на весь зелений світ. Про неї знали не тільки в цьому лісі, а й у сосновому бору поряд і навіть у лісі по той бік річки. Отака була розумна зайчиха. Вона знала, де що росте, як від кого ховатися і коли треба линяти. — єдиний наш порятунок, — повчала зайчиха, — це наші ноги. Хіба ми з нашими слабкими силами можемо битися з вовком або собакою. Отже, діти, наші задні ноги — це наш порятунок і наша гордість. Сором і ганьба тому зайцеві, що не може втекти від ворога. — ще у нас є порятунок від ворога, — продовжувала розумна зайчиха, — це наш одяг. Взимку ми станемо білими і нас не можна буде побачити на снігу.

Але зайчик, звичайно, не повірив. Чого б це, справді, всі стали білими, а він залишиться сірим з чорною плямочкою, так, ніби вовчу ягоду хтось на носі роздавив. Що хорошого, коли з дерев падає листя і шарудить не тільки від кроків якогось звіра, а навіть від легенького руху повітря, коли пташка пролетить. А як вітер дужчає, то й шарудіння дужчає. Тоді здається зайчикові — женеться за ним не один, а аж десять голодних вовків. і ще більше хитрих лисиць і стільки сердитих собак, що всіх звірів у лісі переловлять. Так шумить оте противне листя. — і чого йому падати і зайців лякати. — висить собі, ну й висіло б, а то ні — пожовкло, почервоніло і місця собі не знайде.

Побіжу на поле, там завжди можна чимсь поласувати. Він був ще молодим, цей зайчик народився тільки по весні і не знав, що взимку взагалі всім звірам, не тільки зайцям, доведеться важко. Ні, не подобалася зайчикові осінь усі були заклопотані ведмедиха, якої зайчик дуже боявся і яку поважав, бо вона була найбільша в лісі, приготувала для себе й для родини чудовий барліг. Вистелила мохом, назносила м’якого сухого листу, і всі в лісі знали, що вона скоро засне.

Сова ховала в дупло мертвих мишенят. Зайчик, як побачив це, прожогом кинувся далі. Справді, настала осінь це було видно з усього. Пташки не так цвірінчали, жаби в ставку не квакали, і навіть мухи літали злючі презлючі, ніби не наліталися за літо і не хотіли засинати. Зайчик знову почав гасати по лісу, по полю, підбирав забуту морквичку або ріпку.

А листя падало, і було страшно кожної хвилинки. Треба було весь час прислухатися, і його вуха просто ходором ходили, бо заєць боявся чогось не почути. Коли майже все листя на деревах облетіло, почав і дуб осипатися. Тільки ялина стояла зелена. її голки не боялися морозу.

“ну, якщо дуб осипається, значить, я можу вже ставати білим”, — подумав зайчик і знову побіг до старої зайчихи. Цього разу він почав скаржитися. Він справді там почав біліти, але так змерз, що не міг і всидіти на відкритому місці. їсти самі сухі корінці з бур’янів було теж дуже несмачно. Одного ранку він прокинувся і сам себе не впізнав. Йому хотілося побачити, а як плямочка на носі — побіліла чи ні. Це йому легко було зробити — адже очі у зайців косі. От він скосив очі і побачив, що ні — не побіліла. Але він заспокоїв себе.

Він побіг через поле до свого лісу.

Снігу ще не було, земля була чорна й тверда, дерева стояли голі й ніби змерзлі. і на чорній землі, на сухому жовтому листі дуже вирізнявся білий зайчик. — закричали мисливці. Це значило, щоб собаки хапали бідного зайчика. Але зайчик дременув так, що здавалося, ніби то білий м’ячик котиться через поля, рівчаки, кущики. Як він тепер сердився на себе.

То б сіреньким він заховався за перший кущик, і ніхто б його не помітив. Мудра бабуся одразу збагнула, що сталось. Вона миттю вибігла з лігва, а зайчик заховався в ньому.

Сама ж вона не боялася собак. Зайчиха як почала петляти по лісі туди - сюди — і зовсім збила їх з пантелику.

Цього разу мисливці нікого не вбили. Я просто знаю, про що співали клопітливі синички, шелестіла яблунька своїм листям, віяв вітер, та вуркотів смугастий кіт з оксамитовими лапами, і пищала гострозуба миша. Отій яблуньці, що росла в саду за великою клумбою, здавалося, що її всі люблять. Коли її посадили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, вони сказали малятам. Це чула сама яблунька, і про це чули пташки, бо теж полюбили її, інакше вони б і не літали над нею. Сонечко особливо ласкаво пригрівало яблуньку, а вітер дуже любив жартувати з її легеньким листям. Як приємно і добре жити, коли тебе всі люблять. Яблунька дуже швидко росла і стала струнким, пишним деревцем. Незабаром на ній уже мали з’явитися яблучка. Малята — хлопчик і дівчинка — дуже дружили між собою і скрізь бігали вдвох, а коли й сварилися, то зовсім - зовсім не надовго. А як хто з них бачив щось цікаве — одразу кликав другого. Адже самому не так приємно дивитися, як разом. От вони вибігли якось у сад, і дівчинка відразу побачила, що на їхній яблуньці стрибають пташки. Тут були дуже симпатичні довгохвості пташки в чорних шапочках і чорних галстучках на жовтій грудці і зовсім невеличкі — блакитні. Таких діти раніше не бачили, а може, просто не приглядалися. Не злякай, — зашепотіла дівчинка. — дивись, як вони стрибають з гілочки на гілочку, як перекидаються. Вони прилетіли до нашої яблуньки і бавляться. Я б хотіла, щоб вони завжди тут жили. А то була зграйка різних синичок. Вони залетіли по дорозі в цей сад, і він їм дуже сподобався, особливо яблунька, хоча на ній ще не було яблучок. Пташки зовсім не злякалися дітей, вони продовжували стрибати і цівікати. Навколо яблуньки ще кружляли білі метелики, і спочатку синички вирішили, що це квіти, бо крила метеликів були схожі на пелюстки квіток. Але ж квіти завжди стояли на одному місці — он і півонії, троянди нікуди не рушали з клумби, а метелики швидко літали одна із синичок сказала подругам. Справді, білі метелики літали зовсім мовчки, а яка ж пташка може втриматися від пісні, особливо коли такий хороший сонячний день. Проте метелики їм не заважали. Навпаки, вони самі ніби лякалися пташок, бо коли синичка наблизилася до одного з метеликів — він швидко упав на землю і лежав якусь мить непорушно, удаючи неживого. — схопила його за руку дівчинка. — він такий гарний, хай літає. Бач, як інші метелики в’ються навколо яблуньки. Мабуть, вони люблять її так само, як і пташки. і тут раптом війнув вітер. То собі віяв тихенько, злегка, просто бавився і розмовляв з листям, а то ніби розсердився. Листя трохи не заплакало. Він зітхнув сумно і полетів туди, де сад був старий, глухий. Між великими дубами, берестами, кленами з товстими стовбурами і порепаною корою росли кущі шипшини, терну, і дітям здавалося, що то справжній ліс. А працьовитий дядько дятлик, як завжди, був зайнятий. Він стукав по стовбуру дерева. ” може, кому здавалося, що він просто розважається, а це він своїм міцним дзьобом видовбував різну комашню. — не заважай, не заважай. — сказав він вітрові на його мову.

— ти завжди шумиш, репетуєш, а в мене он діла невпрогорт. Бачиш, як короїди кору точать. — але ж яблунька там молода така і синички теж молоді, перше літо живуть, нічого не знають, — хвилювався вітер, —— а метелики літають, і всі думають, що коли вони красиві, так від них і лиха бути не може.

— сказав дядько дятлик. То хай вони й доглядають яблуньку.

От закінчу це дерево чистити і полечу їм скажу.

Не можу ж я свою роботу покинути. Синички в цей час стрибали собі, цівікали, а потім сіли спочити на вершечку яблуньки. і саме в той час забігли у сад з вулиці два хлопчиськи. — закричав один, натягнувши резинку і випустивши камінець. Але добре, що цей лихий хлопчисько був просто хвальком. Його камінець ледь зачепив синє крилечко. Вмить усі пташки розлетілися в різні сторони. Чи до того тут уже було дятликові, щоб навчати синичок. Добре, що самі живі залишилися. Далі, далі від цього саду.

є и інші сади, — заторохтіла сорока, яка завжди чула все, що говорять навколо. — а про цей треба всіх сповістити, хай туди не літають, хай десятою дорогою обминають, коли там такі лихі хлопчаки. і вона на своєму хвості рознесла скрізь ці жахливі новини. Лиха слава не лежить, а швидко біжить. Скоро всі пташки навкруги знали, що в тому саду, де росте молода яблунька, яку так старанно доглядали хлопчик і дівчинка, з’явилися хлопці з рогатками і трохи не забили синичок. Ну й, звичайно, туди ніхто не хотів більше залітати. Другого ранку прокинулася яблунька, а пташки не щебечуть над нею… і стало їй сумно - сумно… самі метелики лишилися коло неї. Але ж вони не співали, не цвірінчали, а хазяйновито, як дома, почали влаштовуватися під яблуневим листям. Білий метелик сів і почав вищипувати на кінчику черевця іржаві волосинки — на сонці вони відливали золотом, і, напевно, тому цих метеликів звали золотогузками. Кожна золотогузка з цих волосинок робила постільку і клала в неї купочкою свої яєчка. Прилетіли ще метелики. Одні — сірувато - коричневі, інші — бруднувато - білого кольору.

То були непарні шовкопряди. Сірувато - коричневі, як скажені, кружляли над яблунькою, ніби виглядаючи, де краще оселитися, а білі були ліниві, неповороткі. Вони почали робити гнізда, як і золотогузки. Яблунька на це не звернула уваги. Звичайно, їй було б приємніше, коли б гніздечка вили її милі синички, які так привітно цівікали, а не мовчазні метелики. Та що вона могла зробити. Вона тільки ледь - ледь зітхала. Гусениці вважали себе цілковитими хазяйками на дереві, гризли досхочу листячко і, почуваючи наближення осені, пряли собі великі гнізда на зиму.

Так, гусениці влаштовувалися надовго. Коли б вони не були зайняті цією справою, вони б, напевно, все листя обгризли. Та незабаром листя взагалі почало опадати з усіх дерев, бо надходила осінь. і ніхто не помічав, що робиться з яблунькою. Отак і лишилася яблунька зимувати з непроханими гостями і з жахом думала. “а що ж буде повесні. Адже у неї мусять бути вже яблучка. Невже її ніхто не врятує. ” були навіть такі дні, коли хлопчика і дівчинку не випускали гуляти. Хлопчик сердився, супився. Але прибігала дівчинка, вони сідали біля вікна і, приплюснувши носики до шибки, дивилися, що робиться надворі. А вікно виходило в сад, і там усі клумби, всі стежки - доріжки, лавочки, альтанки були занесені снігом, і на всіх гілочках лежав сніг. Дерева були дуже красиві в цьому сніговому блискучому вбранні. — а он бачиш, — продовжувала дівчинка, — пташки прилетіли, посідали на гілочку, щось шукають. Може, це ті самі синички, які стрибали на ній влітку.

Я їх бачила лише один раз, а потім вони зникли… і, ви знаєте, хлопчик не помилився. Синички, вівсянки, чижі, усі дрібні пташки, які не відлетіли у вирій, намагалися взимку бути ближче до людських осель. і хлопчик зовсім перестав супитися і сердитися, бо, коли зайнятий, нудьгувати ніколи. Цілий день вони робили вдвох з дівчинкою столик та поличку, одне слово — їдальню. А кіт василь, мабуть, образився, що сало дають не йому.

Він закрутив пухнатим хвостом і пішов у свій куток, мовляв, і дивитися не хочу на такі збитки. і забурчав щось під ніс. Діти не розуміли його мови. Справді, в зграйці пташок, що залетіли до саду, були ті самі синички, які прилітали сюди влітку.

Вони не впізнали садка в сніговому вбранні, так тихо - тихо було в ньому зараз. Синички стрибали по деревах, відшукуючи під снігом якогось черв’ячка, гусінь, торішню ягідку калини чи горобини. Нічого не можна було знайти під цим холодним глибоким снігом. День був такий короткий, похмурий, без сонця. і синички заснули зовсім голодні. Як приємно розповідати про хороше.

Синички розцвірінькали усім своїм подругам, усім іншим пташкам про хороших маленьких дітей, які не забувають щодня виносити їм їсти. Старий дядько дятлик недовірливо похитав головою, але пересвідчився в цьому сам. Навіть стара бабуся сова прилітала подивитись. Правда, було вже зовсім поночі — усі пташки спали, і їдальня була порожня. Та сова не образилася. Однаково вона цією дрібницею не наїлася. Це вже була важча справа, тим більше, що старші брат і сестра були дуже зайняті своїми шкільними уроками. Але в неділю все ж таки почали пиляти, збивати і клеїти. їм допомагали не лише хлопчик та дівчинка, а й їхні маленькі товариші. Усім подобалося робити спальні для пташок. — почистити, почистити треба. — сказав він і показав, як треба і взимку в корі дерева відшукувати різну комашню, гусінь тощо. Він летів попереду, із своїм довгим серйозним дзьобом, як строгий учитель, а за ним синички, як метушливі школярочки. Яблунька дрімала цілу зиму, але крізь сон чула, — пташки цвірінькають і тихенько наспівують. Може, це тільки сниться, а насправді вона прокинеться і знову побачить, як противна волохата гусінь обгризає її листячко. “мабуть, уже скоро - скоро весна. Усі веселі”, — думала вона і чула, як у неї на гілочках набухають бруньки, бо справді вже ставало тепло і наступила весна. Покинь сани, бери віз. — раптом почула вона зовсім веселу пісеньку.

Прокинулася і побачила. Справді, літають і співають свою весняну пісеньку клопотухи - синички. Цією пісенькою синички споконвіку сповіщали людей, що вже весна. Вони були певні, що без цієї пісні ніхто и не здогадався б покинути сани. Кожна пара синичок уже нагледіла собі будиночок, який зробили діти, і тепер клопоталася, щоб натягати туди соломинок, моху, вовни, зробити там кубелечко та покласти, як буде зовсім тепло, яєчка. Дівчатка помітили це і нишком клали під яблунькою шматочки вати и різні клаптики в’д платтячок, які шили своїм лялькам. Це ж далеко цікавіше, ніж гра в ляльки живі пташки, їм можна насправді допомагати. Зовсім рано, коли ще всі спали, одна синичка прокинулася і спустилася на землю. Яблунька побачила, як до пташки підкрадається нечутними кроками смугастий, пухнастий кіт василь. Ой, як вона злякалася за маленьку.

і вітру не було, щоб дужче зашарудів торішнім листям. Кіт роззявляв жадібно пащу, зелені очі в нього горіли, а вуса так і ходили. Вгору та вниз, вгору та вниз. Зараз він був зовсім не схожий на того лагідного кота, з яким любила бавитися дівчинка, а на лютого хижака. — обурилась і дівчинка. — ми тебе за хорошого мали, а ти на пташок полюєш. Твоє діло — миші, а до синичок — зась. Сюди тобі пропуску не дано. — дуже добре, — пропищала вона, — а то й прогулятися, весняним повітрям подихати не можна, поки цей ненаситний звір бродить по саду.

— і вона вилізла із своєї темної нори, в якій зимувала, і оглянулася навколо. Ця гострозуба миша жила тим, що витягала з землі жолуді, які посадили діти, щоб виросли дубки, гризла стеблинки рослин, гризла кору дерев, усім заздрила і зневажливо пищала про всіх і про все.

— хай інші працюють, а мені небагато треба… трошки там, трошки тут — з мене досить. — і вона безсоромно тягла, що їй зовсім не належало, так само, як і її сестри — польові і домові миші. Вона зовсім знахабніла, ця миша. їй, бачите, сподобався будиночок на яблуньці, де оселилися дві веселі синички. і коли ті десь літали, вона тихенько залізла в нього і вирішила звідти не вибиратися. Бабуся сова саме збиралася на лови. Вислухавши дятлика і синичок, вона так заблимала круглими очима, що синички перелякалися і сховалися за дятлика. — почулося раптом, і не встигла вона сховатися, як гострі пазури схопили її. Над нею заблищали круглі очі — і вона навіть не писнула, як сова потягла її в своє дупло. — замахала в розпачі гілочками яблунька. — адже в мене мусять бути цього року яблучка. З бруньок будуть квіти, а з квіток яблука. Діти так гляділи мене, що ж я їм подарую. Гусені було байдуже і до квіток, і до яблук, і до дітей. Та тільки підкралася одна гусениця, велика, волохата, до яблуневої бруньки, як маленька блакитна пташка міцно дзьобнула її. — засміявся старший брат школяр. —— синички за нас усю роботу зробили. От ваша яблунька і врятована. Тепер тільки обмажемо дерева, щоб комашня на них не лізла. — а коли б не ви, загинули б узимку синички. Друзів берегти, а їхніх ворогів бити. — сказав старший брат. — за це яблунька подарує вам яблучка. Як ходіла про все розповісти яблунька. і про красивих метеликів, і про гусінь, і про мишу, і про кота, і про лихих хлопчиків з рогатками. Вона все бачила і пережила сама.