крижанівський о п історія стародавнього сходу

крижанівський о п історія стародавнього сходу

історія стародавнього сходу - крижанівський о. стародавній схід і світова історія. історики вважали, що методологічні проблеми, шляхи історичного старосхідної історії розвитку народів сходу і заходу з самого його початку розійшлися врізнобіч, що схід (азія) і захід (європа) — два різні світи. Цей погляд на історію так висловив редьярд кіплінг. Які ж аргументи висувають прихильники концепції історичного розходження шляхів розвитку сходу і заходу.

По - перше, на сході і заході, тобто в азії і європі, склалися неоднакові форми власності на засоби виробництва. У стародавній греції завдяки реформам солона (vi ст. ) було встановлено приватновласницькі відносини, що дало змогу розбудувати там громадянське суспільство, тобто систему демократичного самоуправління, закласти такі соціокультурні принципи, які сприяли реалізації кожним громадянином своїх творчих можливостей. Східні суспільства нічого подібного в себе не виробили, в них не існувало інституту громадянства, людина там не була захищена законом, адже єдиним законом служила воля монарха - деспота. По - друге, принциповою відмінністю між сходом і заходом було неоднакове ставлення тамтешнього населення до природи. На сході людина вважала себе частиною природи й мирно співіснувала з нею, на заході ж, який віддавав пріоритет технократичній економіці, відбувався навальний наступ людини на природу, виправданий християнством. По - третє, в історичному розвитку східних суспільств, на відміну від європейських, дуже важливу роль відігравав ідеологічний чинник. У рабській залежності від ідеології там перебували й економіка, й суспільні зв’язки, й, тим паче, політика. Перелік суттєвих відмінностей між сходом і заходом можна було б продовжити. Маркс і енгельс розробили концепцію єдності світового історичного процесу, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку проходить кілька послідовних етапів. Азіатський, античний, феодальний і буржуазний. Посилаючись на маркса, який у своїх ранніх працях неодноразово вживав термін азіатські виробничі відносини, окремі радянські історики в 20—30 - х роках спробували надати цьому поняттю наукове громадянство, однак не змогли переконливо довести існування на стародавньому сході особливого азіатського ладу.

єгиптолог і ассиріолог академік в. Струве, спираючись на опубліковані тоді в срср праці маркса, розробив т. П’ятичленку — історичну схему, згідно з якою світова історія нібито проходить один за одним п’ять етапів (чи соціально - економічних формацій). Первіснообщинний (маркс цього терміна не вживав), рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний, першою фазою якого є соціалізм. Ця схема настільки відповідала тодішній ідеологічній настанові на будівництво комуністичного суспільства, що її зробили офіційною догмою. Спираючись на неї, представники марксистського напряму в науці дійшли висновку, що стародавній схід — світанкова доба рабовласницького етапу історії людства. Проте в післявоєнний період концепція соціально - економічних формацій, яка жорстко детермінувала історичну ходу розвитком економіки, у зв’язку з тодішнім бурхливим прогресом у сходознавстві та африканістиці перестала влаштовувати багатьох істориків - марксистів (не марксисти проігнорували її з самого початку). Явна невідповідність між історичними реаліями та їх інтерпретацією згідно з постулатом про взаємодію базису (економіки) з надбудовою (політикою, ідеологією) змушувала вчених шукати способи, як зробити формаційну концепцію еластичнішою. Зрештою було названо формаційним визначником уже не продуктивні сили, як це вважалося раніше, а виробничі відносини, зроблено висновок про багатоукладність кожної формації, віднесено до числа базових формаційних явищ політику і, що особливо важливо, саме поняття продуктивні сили трактовано не лише як матеріальні, а й як соціальні та духовні явища. Проте косметичну реформу п’ятичленки було проведено із запізненням — над цією схемою вже нависли грозові хмари. В москві відбулася бурхлива представницька дискусія довкола питання про азіатські виробничі відносини, в якій взяли участь також учені з угорщини, німеччини та франції. Цього разу науковці вже були озброєні не лише знанням праць маркса й енгельса, а й багатим фактичним матеріалом. Про що вони дискутували. Деякі з учасників дискусії обстоювали думку про існування особливого азіатського ладу, причому одні вважали його універсальним, тобто обов’язковим у поступальній ході світової історії, інші — старосхідним феноменом. Основними ознаками азіатських виробничих відносин вважалися відсутність приватної власності на землю (юридичним власником землі є лише держава), антагоністичних класів (експлуататором є безпосередньо держава, експлуатованими — обкладені податками, поборами та трудовою повинністю общини) та існування особливої східнодеспотичноі державної машини, яка, на відміну від монархій заходу, забезпечувала централізоване керівництво економікою, передусім — іригаційними роботами. Деякі учасники московської дискусії пропонували замінити п ’ятичленку тричлен кою — схемою з трьох соціально - економічних формацій. Докапіталістичної (синтез рабовласництва й феодалізму), капіталістичної та комуністичної. Були серед учених і прихильники погляду на старо - східні суспільства як одвічно феодальні. Нині московську дискусію 1965 р. Нерідко піддають гострій критиці за те, що її учасники, мовляв, займалися голим теоретизуванням на порожньому місці. Частка правди в цьому, безперечно, є, однак не слід забувати, що саме ця дискусія вперше похитнула віру в святість п’ятичленки, послабила позиції марксистів - ортодоксів, посилила інтерес до соціально - економічної історії стародавнього сходу.

Наприкінці 80 - х років наукова полеміка в срср довкола проблеми шляхів історичного розвитку старосхідних суспільств спалахнула знову.

Проте цього разу історики вже не були так стриножені путами офіційної ідеології й висловлювали свої погляди вільніше.

Деякі з них заперечували й п’ятичленку, і саму формаційну концепцію як надуману схему, неспроможну адекватно пояснити історичний процес. Чим же конкретно вона їх не влаштовувала. Передовсім намаганням пояснити ходу історії одним - єдиним чинником — економічним, що робило багату палітру історії монохромною. До того ж ця концепція з її тріадою складових історії — продуктивні сили, виробничі відносини та класова боротьба — підміняла діяння живих людей взаємодією абстрактних соціальних категорій. Вона трактувала історичний прогрес як ліквідацію старої надбудови (суспільної організації праці, політичної системи, ідеології), ігноруючи фактор історичної спадкоємності, особливо притаманний сходу.

Звівши розвиток суспільства до історії класів і класової боротьби, формаційна концепція неадекватно відображала ті суспільства сходу, які будувалися на клановій чи кастовій основі. За останні роки зріс інтерес вітчизняних орієнтологів до широковживаної на заході цивілізаційної (чи культурологічної) концепції — антиподу формаційної моделі. В чому полягають основні ідеї цієї схеми і наскільки вони відповідають специфіці старосхідної історії. Цивілізаційна концепція позбавлена ряду принципових недоліків формаційної концепції і краще працює на історію стародавнього сходу.

Вона, зокрема, вбачає рушія історії не в економіці, а в духовних явищах і тих суспільних зв’язках, які виникають на їхній основі й формують не окремі суспільства, а цілі групи суспільств — великі соціокультурні спільноти. Якщо формаційна концепція прокладає шлях новому лише через заперечення старого (феодалізм з’являється на руїнах рабовласництва, капіталізм — на руїнах феодалізму тощо), то цивілізацій на, навпаки, вбачає прогрес у збереженні старого, у забезпеченні історичної спадкоємності. Весь смисл історичного буття, згідно з нею, полягає не в етапності розвитку світової цивілізації. Збереженні історичної пам’яті про найважливіші події та досягнення. У розвитку цивілізації фіксуються певні духовні еталони, які стають стрижнем суспільного буття. Одним із них є релігія, яку формаційна концепція ігнорує. Скільки цивілізацій знає світова історія. На це запитання адепти цивілізаційної моделі не дають однозначної відповіді, проте вважають, що небагато, й найчастіше називають близькосхідну (без стародавнього єгипту, що його вважають особливою цивілізацією), індійську та далекосхідну.

Неважко помітити, що цивілізаційна схема грішить тим самим, що й формаційна. Перебільшує роль одного чинника, проте вже не економічного, а духовного. Уже тому їй важко претендувати на роль універсальної. Вона не об’єднує старосхідні суспільства, що максимально відрізнялися між собою в усіх відношеннях. Користуючись нею, можемо вести мову не про цивілізацію стародавнього сходу, а про ряд старосхідних цивілізацій. Якщо ні формаційна, ні цивілізаційна концепції не можуть претендувати на роль універсальної методологічної відмички в руках історика, то, може, вихід із методологічного глухого кута — в їх об’єднанні. Таку пропозицію вже висловлювали окремі історики, відводячи роль обручки в цьому шлюбі ідей моделі азіатських виробничих відносин. Проте, якщо вникнути в суть проблеми, то сумнівність можливості синтезу цих методологій видно неозброєним оком. Надто вже вони суперечать одна одній. У середині 70 - х років на заході з’явилася ще одна соціологічна схема, названа світознавством. її предметом є не формація чи цивілізація, а світ узагалі, світ як система. Для світознавства каркасом загально історичного процесу служать центр (домінуюче суспільство, типу нинішніх сша), напівпериферія та периферія. В цій методологічній новинці вбачають можливість зняття таких незручних проблем, як взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників, схід — захід тощо. Проте і вона не є методологічною панацеєю, оскільки підмінює розв’язання реальних історичних проблем ілюзією їх відсутності. Таким чином, доводиться робити невтішний висновок про відсутність нині загальновизнаної методології, яка адекватно пояснювала б ходу світової історії, в тому числі старосхідної. історик нині змушений робити непростий вибір. Втискувати живу історію в прокрустове ложе недосконалих соціологічних схем чи пожертвувати концептуальною чіткістю при висвітленні історичних фактів, явиш і процесів. Як на нашу думку, другий шлях є меншим злом. У пострадянську добу переглядаються й інші концепції історичного розвою старосхідних суспільств. Зокрема, ставиться під сумнів висновок про те, що завади і повсюдно життя суспільства визначалося переважно взаємодією класів, вказується на провідну роль у ряді випадків інших соціумів — кланів, каст. Адже між кланові та між кастові зв’язки часом мали більше значення, аніж відносини між класами. Більше уваги приділяється ролі сім’ї в житті суспільства. Ближче до історичних реалій змальовуються соціальні вибухи в найдавніших класових суспільствах, наголошується, що їх вплив на суспільний розвій був доволі суперечливим. Уточнюється характер суспільного виробництва у старосхідних цивілізаціях, місце в ньому різних соціальних груп, особливо рабів. Переглядається висновок про домінування на стародавньому сході азіатської деспотії — особливої форми державного правління, що базувалося на автократичній владі царя - деспота. Вказується на істотну роль у політичному житті ряду суспільств громадсько - храмових общин, як противаги встановленню державного тоталітаризму.

Сама поява найдавніших держав пов’язується з виникненням міст і не де термінується класоутворенням. На жаль, переосмисленню стародавньої історії перешкоджає не лише тягар традиційних уявлень, а й загальна бідність джерельної бази. Хоча за післявоєнний період орієнтологи виявили чимало нових пам’яток історії, все ж і вони вихоплюють з мороку тисячоліть лише окремі деталі суспільного життя, висвітлюють минувшину дуже нерівномірно і в часі, й у просторі. Щоб заповнити лакуни на історичному полотні, вченим доводиться широко вдаватися до ненадійного методу аналогій, грубо кажучи — дофантазовувати. Це робить їхні наукові узагальнення значною мірою гіпотетичними, породжує скептичне ставлення сучасних інтелектуалів до ремесла історика - античника, про що свідчить, наприклад, саркастична репліка поета ігоря губермана. Не сприяє історичним дослідженням і недосконалість понятійного апарату.

Скажімо, як можна точно встановити масштаби використання рабської праці в старосхідних суспільствах, якщо не існує єдиного визначення самого поняття раді неоднаковий зміст вкладають різні дослідники також у поняття східно деспотична держава, власність та ін. Стародавній схід і світова історія. Може скластися враження, що стародавній схід історики приділяють забагато і світова історія уваги подіям сивої давнини, - знайомство з якими здатне викликати в нас лише почуття естетичної насолоди та вдовольнити наші амбіції. Проте піддатися такому враженню означало б припуститися прикрої помилки, адже стародавній світ водночас і дуже давній, і дуже близький, близький не лише нашій допитливій думці, але й нашому повсякденному життю. Він — невід’ємна ланка в ланцюгу світової історії, без нього розпалася б времен связующая нить. Народи стародавнього сходу не просто першими побудували соціально (ратифіковані суспільства й держави, винайшли найдавніші форми письма, розвинули художню словесність, науково - практичні знання, мистецтво, релігійно - філософську думку, а й передали ці свої надбання нам, тому стародавні цивілізації — не згаслі світи, а частина сучасної культури. Свідчень цьому можна навести чимало. Так, ми користуємося абетковим письмом, що його винайшли фінікійці, розробленою стародавніми індійцями системою арабських чисел і математичною символікою, досягненнями вавилонської астрономії, удосконаленим староєгипетським календарем, багатьма лексичними здобутками близькосхідних цивілізацій, винаходами стародавніх китайців — компасом, папером, порохом, системою конкурсних екзаменів тощо. Стародавній схід — це, так би мовити, наше дитинство, і якщо ми прагнемо пізнати себе (самопізнання — основна мета історичної науки), то не повинні нехтувати світанковою добою людської цивілізації, тим паче, якщо ми ще й хочемо стати мудрішими, культурнішими, вихованішими, краще розуміти один одного (без урахування уроків минулого цього не досягти). Ці міркування влучно резюмувала поетеса лариса міллер. Легко проделав путь обратный к шумеру с бородой квадратной, учи историю, дитя, через столетия вприпрыжку, как через тоненькую книжку, через єгипет, вавилон, подъем, падение, полон лети, орудуя веками, епохами, материками, мирами всеми, чтоб потом с великим постигать трудом сердцебиение и вздохи одной единственной епохи. культура давніх японців. Стародавня японська культура склалася унаслідок синтезу місцевих праяпонських та привнесених мігрантами вадзін культурних компонентів, що визначило її специфіку стосовно сусідніх материкових культур далекосхідного регіону.

На відміну від китаю та кореї давня японія не знала міст. Вадзін мешкали невеличкими поселеннями, забудованими з урахуванням складного гористого рельєфу країни. Тип житла залежав переважно від статусу господаря. Верхівка мешкала у дерев яних будинках на палях (для захисту від вогкості, хижаків і гризунів), простолюдини - у трав яних куренях або землянках. Покрівлю робили дво - чи чотирисхилою і покривали травою або плетенням із розщепленого бамбука. іноді селище укріпляли ровами і валами з частоколом по периметру.

Одяг вадзін залишався доволі однотипним. Сорочка з поясом і капелюх - ковпак або платок на голові, до яких жінки додавали довгу спідницю з боковим розрізом, а чоловіки - неширокі штани - шаровари. Взимку на сорочку одягали каптан. Зате вибір одежних тканин чітко відповідав соціальному статусові носія. Одяг для еліти шили з конопляних тканин (іноді навіть із шовку), тоді як простолюдини мусили задовольнятися тканинами з кори паперового дерева, дикого бавовнику, а то й кропиви. Волосся вадзін носили довгим, часом заплітаючи його в коси. Важливу роль у суспільному житті давніх японців відігравали релігійні уявлення та ритуали. Щоправда, відомо про них мало. Впевнено можна стверджувати лише про вшанування сонця та сакралізацію правителя (або правительки) як глави солярного культу.

Періодично для зміцнення духовної єдності проводилися спільні колективні моління (ними керував вождь). Відзначалися також свята сезонно - календарного характеру, пов язані із циклом сільськогосподарських робіт, які майже завжди супроводжувалися пишними жертвоприношеннями (в тому числі людськими). Ритуали супроводжували і процес поховання, масштаби якого залежали від соціального статусу небіжчика. Траур за будь - ким тривав 10 днів (протягом цього часу родичі померлого не їли м яса, пили вино й поминали його піснями й танцями). Зате ховали всіх по - різному.

Простолюдина тихо закопували в землю, у той час як родовитим небіжчикам влаштовували пишні поховання, під час яких разом із небіжчиком відправляли (якщо вірити китайським хроністам) до праотців не одну сотню супроводжуючих. Щоправда, археологія ці свідчення поки що не підтвердила. Не цуралися давні японці і ворожби та шаманських камлань, серед яких особливий інтерес викликає звичай призначати на початку будь - якої серйозної справи (битва, подорож, лікування тощо) відповідального носія скверни (дзісай). Протягом усього часу, доки тривала ризикована дія, дзісай не мився, не стригся, не вживав м яса й узагалі нічого не робив, однак за все ніс персональну відповідальність, і в разі успіху справи міг сподіватися на всіляку шану й матеріальні заохочення, а в разі неуспіху прощався з життям. Неодмінним атрибутом шаманських культів було вшанування духів предків, природних стихій та деяких предметів. Про мистецтво вадзін свідчень залишилося небагато. Лише керамічні фігурки (догу) найекзотичніших форм свідчать про наявність у давніх японців вкрай своєрідних естетичних смаків, що майже не мають аналогів серед сусідів країни вранішнього сонця. Щодо рівня технологічного потенціалу вадзін, то він суттєво відставав від материкових показників. Основу господарського комплексу становили знаряддя праці з міді, бронзи й каменю. Що ж до заліза, то його доводилося завозити з інших країн і коштувало воно надзвичайно дорого. Зате скловидну пасту японці виготовляли вже на початку.

Тоді ж остров яни опанували рахування до десяти, навчилися будувати складні іригаційні системи, створення яких вимагало певних знань у галузі елементарної геометрії. Справжніх висот досягли японці в мистецтві татуювання, що засвідчило відповідний рівень естетики, хімічних та медичних знань. Зовнішньополітична активність більшості давньо - японських царств дає підстави припустити можливість існування в тогочасній країні вранішнього сонця непогано налагодженої системи вивчення іноземних мов (насамперед китайської), але прямих свідчень про це в історичних джерелах не збереглося. Господарське життя в месопотамії, як і в єгипті, потребувало певного рівня науково - практичних знань. Вже шумери досягли разючих успіхів у математиці. Стародавні китайці - творці однієї з найдавніших і найсамобутніших культур, яка виникла шляхом синтезу місцевих неолітичних культур та культурних. Давньоперська мова належала до іранської гілки індоіранських мов. У державі ахеменідів вона була розмовною, канцелярською ж слугувала простіша й. До появи на островах людей ямато, або вадзін (носіїв мови предка сучасної японської) цивілізаційний розвиток архіпелагу відбувався майже відособлено. Первісні вірування й культи китайців майже не відрізнялися від тих, що склалися в інших стародавніх народів. Проте поступово, до середини і тис. Художнє ремесло розвивалося у стародавньому єгипті ще в v - iv тис. Проте особливий староєгипетський художній стиль склався лише в період раннього. У системі літочислення старо давніх єгиптян не існувало ери. Відлік років єгиптяни починали староєгипетської історії заново після кожного перепису.

іригаційне землеробство інші галузі сільського господарства основою основ економічного життя стародавніх єгиптян завжди було сільськогосподарське.

Ще за життя аменхотепа iii фараоном став його 17 - річний син аменхотеп iv, матір ю (ехнатона) якого була цариця тія, донька провінційного жерця, до того ж. Вступ до шумерології та ассиріології характеристика джерельної бази джерела з історії стародавньої месопотамії поділяються на три основні групи. Політична централізація єгипту доби середнього царства була значно слабшою, ніж в епоху будівників пірамід. Тодішні фараони не мали й тіні тієї влади. Про суспільство єгипту доби раннього царства мало що відомо. Того часу в країні існувало велике багатогалузеве царське господарство й, можливо. Одним із основних культурних, надбань населення стародавньої месопотамії було створення - системи письма, що її європейці назвали клинописом, а народи. Чому перша імперія давнини з її безмежними матеріальними ресурсами, бездоганною військовою організацією раптово і безславно канула в небуття. Ассирійська знать розкололася на два політичні угруповання. Одне з них відображало інтереси тих суспільних кіл, які забезпечували. Політична історія ассирії в ii тис. В північних, гористих областях месопотамії державність з явилася на ціле тисячоліття пізніше, - ніж. Месопотамія архаїчна та ранньодинастична найдавніші сліди людини в месопотамії - палеолітичні стоянки археологи виявили в гористих північно - східних. історія археологічних пошуків у долині тігру та євфрату - це справжня гостросюжетна повість, сповнена пафосу блискучих відкриттів і гіркоти прикрих. Процес формування китайської народності, її культури та релігії супроводжувався в vi - v ст. Гострою полемікою навколо питання про оптимальні. Чжоусці, на думку ряду дослідників, в архаїчну добу розмовляли тибето - бірманською мовою. Вони мешкали в басейні річки вей ще за неоліту й підтримували з. В давнину в індії існувало кілька десятків мов і безліч діалектів, причому це безпрецедентне мовне розмаїття збереглося в країні дотепер (перепис 1971 р. Система общин відігравала колосальну роль у всіх сферах суспільного життя стародавньої індії, проте основною суспільною ланкою в ній була сім я. Важливою подією в житті північної індії став непрошений візит туди в iv ст. Греко - македонської армії юного царя александра. Найвидатнішим культурним досягненням східно середземноморських народів вважають створення найдавнішого абеткового письма. Походження його гостро дискутується в науці. Найбільше прихильників має гіпотеза про його єгипетську основу.

Згідно з цією гіпотезою, фінікійці запозичили староєгипетську писемність, відповідним чином удосконалили її і передали грекам. Ця гіпотеза грунтується на факті відсутності в обох писемностях голосних і свідченнях платона, діодора й, особливо, таціта. Висловлюється також думка (вона спирається на повідомлення плінія), що семітське письмо походить від месопотамського клинопису чи заразом від нього та староєгипетської ієрогліфіки. Окремі лінгвісти виводять його з хетської ієрогліфіки чи критського малюнкового письма. Просте й зручне абеткове письмо з явилося в східному середземномор ї внаслідок нагальної потреби для значної частини населення, зайнятої торгівлею, оперативно фіксувати обіг товарів. Але з явилося воно, ясна річ, не відразу.

Найдавніше тамтешнє письмо (воно виникло в першій половині ii тис. Е а можливо ще наприкінці iii тис. ) налічувало близько 115 знаків і було силабічним (складовим), а не абетковим (його виявили в біблі). Сінайське письмо, що налічувало всього 32 знаки й, очевидно, було літерним. Остаточно семітська абетка сформувалася наприкінці ii тис. Е причому склалися два її різновиди. 32 - знакова північно фінікійська (в угариті) та 22 - знакова південно фінікійська. Буквені знаки останньої передавали не смисл, а звучання слів. Оскільки на письмі позначалися лише приголосні, доводилося користуватися всілякими пояснювальними знаками (детермінативами). Читалися фінікійські тексти нелегко, проте користуватися семітською абеткою було значно простіше, ніж єгипетською, месопотамською чи хеттською писемностями; її поява стала справжнім переворотом в історії світового письма. Розташування літер у фінікійській абетці, мабуть, було строго визначене.

До речі, самі слова абетка та алфавіт походять від назви її перших літер - алеф і бет (у візантійську епоху бет вимовлялося як віта). Торговий люд східного середземномор я більше віддавався господарським клопотам, аніж науковій діяльності, тим паче, що йому не доводилося винаходити вже відоме, адже він мав чудові можливості запозичувати наукові здобутки своїх торгових партнерів - єгиптян, вавилонців, ассирійців. Недаремно фінікійці вважали своїми вчителями у сфері наукових знань єгиптян. Проте й вони внесли певний вклад у цю важливу галузь культури. Як запевняє антична традиція, сідонець мох задовго до греків створив учення про атоми. Геродот уважав, що перший грецький математик, фізик, астроном і філософ фалес із мілета був фінікійцем. Склалися у східносеред - земноморських народів, передовсім у євреїв, також історичні знання, що їх окремі дослідники схильні вважати мало не готовою наукою. Страбон повідомляв, що фінікійці добре зналися на астрономії та арифметиці, почавши з лічби та нічного мореплавання. Релігійні уявлення ханаанейського населення були політеїстичні й значною мірою запозичені в населення месопотамії (часом запозичувалися не лише культи, а й їхні назви). імена угарито - фінікійських богів, скоріше всього, були табуйовані, їх боялися вимовляти і вдавалися до абстрактних назв. Ель - бог, елат - богиня, баал (ваал) - володар, баалат (ваалат) - володарка тощо. Богів нерідко зображували в людській подобі, але частіше - у вигляді каменя, кам яного стовпа (цей символ мав, очевидно, фалічне походження), каменів, розташованих колом, купи каміння, бика, теляти, левиці, гадюки, дерева (дуб, тамариск, пальма) чи групи дерев тощо. їх ушановували в храмах та на висотах (гори вважалися притулком богів). Кожне фінікійське місто мало свій пантеон, який відрізнявся від інших навіть у тому разі, коли вони складалися з одних і тих же богів. У сідоні, наприклад, ушановувалася трійця богів - батько, дружина, син. Баал сідонський, астарта й бшмун, причому астарта вважалася богинею родючості, а ешмун - богом - цілителем (на кшталт грецького асклепія) та богом рослинності. Пантеон tipa очолював бог грози мелькарт (тірський баал), компанію йому складали астарта (в тірі вона вважалася богинею війни) та ешмун - опікун міста. В біблі особливої популярності зажив культ адоніса (хоча міф про адоніса зберігся в грецькому варіанті, все ж його східне походження не викликає сумніву). До місць, пов язаних із цим культом, щороку наприкінці літа організовувалося паломництво. Угаритський пантеон очолював бог ілу - творець усього сущого. Чільне місце в цьому пантеоні посідав бог - громовержець, бог умираючий і воскресаючий - баал, який вів космічну боротьбу з муту (бог смерті) та ямму (бог морської стихії). Найближчим соратником цього бога була його сестра аніта - богиня кохання, наділена дивовижною здатністю кохати й народжувати без утрати свого дівоцтва. Вшановувалася дружина баала асірата - праматір богів. існував в угариті також культ мертвих. Уважалося, що небіжчик зберігає свої родинні та общинні зв язки, постійно перебуває в своєму домі, тому його ховали в дромосі, розташованому безпосередньо під будинком. Фінікія практикувала людські жертвоприношення (це робили також сусідні моав, ізраїль та арам). історики констатують, що в жодній іншій країні культ богів не досягав такої лютої жорстокості, як у фінікійських містах. Недаремно ім я жахливого фінікійського бога молоха стало символом пожирателя людських життів (існує, щоправда, думка, начебто це ім я - не що інше, як перекручене фінікійське слово молх - назва принесеної богу жертви). Усупереч постулату (він грунтується на некритичному ставленні до старозаповітних оповідей), буцімто євреї - споконвічні монотеїсти, вони довго залишалися язичниками й формували свої релігійні уявлення в руслі загально семітського релігійно - міфологічного світогляду.

Так, євреї доби патріархів сповідували культи ела, якого вважали верховним божеством, ашторет (астарту) - богині кохання й родючості, землеробського бога баала, вмираючого й воскресаю чого бога таммуза (запозичений у шумеро - вавилонців культ думузі). Молилися вони також мідному змію, небесному війську - сонцю, місяцю, зіркам, розташованим на підвищеннях кам яним стовпам - массебам, та деревам - ашерам, струмкам тощо. Важливе місце в їхній культовій практиці посідав ритуал священного шлюбу, який супроводжувався дикими оргіями (саме через цей ритуал біблійні пророки вважали язичницькі культи блудом і розпустою). Своїм богам вони складали пожертви, в тому числі криваві, бо їм уявлялося, що пролиття крові пов язує бога та людей родинними зв язками. Практикувалося обрізання підлітків (походження цього ритуалу досі не з ясоване), а в особливих випадках - принесення в жертву богам синів - первістків, аж доки громадська думка не ополчилася проти цього варварського ритуалу.

Залишкові явища політеїзму спостерігалися в євреїв навіть за царювання соломона, який вшановував не лише племінного бога яхве, а й моавітянського, аммонітнського та сідонянського богів (їм він побудував у столиці храми). Особливе місце в староєврейському пантеоні посідав культ яхве (сущий), походження якого дискутується в науці. Пізніше ім я цього бога табуювали, його стали вимовляти адонай - господь мій. Жерці прилучили до приголосних імення яхве голосні, наявні в слові адонай, внаслідок чого з явилося нове ймення - ієгова. До імені яхве добавили епітет цеваот, саме ймення стали читати яхве цеваот - яхве воїнств. Так виникла нова формула - господь саваоф. Поступово визрівала ідея про природний, нерозривний союз між яхве та євреями. Врожай був барометром релігійної злагоди. Щедрий збір служив доказом прихильності яхве, недорід і засуха сприймалися як релігійне приниження. Траплялося, звичайно, що яхве був невдоволений своїм народом, гнівався й карав, але рано чи пізно він усе ж приходив ізраїльтянам на допомогу і звільняв їх від ворогів, насланих для того, щоб випробувати їх. Яхве почали сприймати як бога нетерпимого, ревнивого та виняткового. Старим богам довелося поступитися йому місцем, їх самих та пов язаний з ними ритуал, включаючи культ мертвих, стали вважати мерзотою для яхве.

В умовах наростання в староєврейських державах могутнього суспільно - політичного руху, спрямованого на захист селянства, проти можливості чиновників та аристократів, його активісти при підтримці царської влади домоглися централізації культу яхве, проголосили яхве єдиним богом ізраїлю, навіть уселенським богом. Ці зусилля провідників іудаїзму було проведено в життя завдяки реформі в релігійній та соціальній сферах іудейського царя іосії (621 р. Монотеїзм переміг шляхом злиття двох культів - яхве та ела. Яхве перебрав собі риси ела, внаслідок чого виник узагальнюючий образ яхве - елохіма (яхве - бог). інші племінні культи рішуче відкидалися, їхні храми було зруйновано, жерців фізично знищено. Особливо владно заявило про себе іудаїстське єдинобожжя після вавилонського полону євреїв. Слід зазначити, що євреї не були піонерами монотеїзму, адже задовго до них спробував здійснити монотеїстичну реформу в єгипті фараон аменхотеп iv (ехна - тон). Проте ехнатонова реформа була лише епізодом у релігійному житті єгиптян, євреї ж не просто проголосили монотеїзм, а й надійно його закріпили. їхні успіхи в оновленні духовного життя пояснювалися монопольним становищем жерців єрусалимського храму та наданою їм підтримкою державної влади, зацікавленої в перемозі над місцевим сепаратизмом. Походження його гостро. єврейська знать ставала дедалі пихатішою. Вона не просто купалася в розкошах - виставляла їх напоказ, ніби спеціально для того, щоб росло невдоволення. Стародавні єгиптяни розмовляли особливою мовою, що входила до афразійської (семіто - хамітської) групи мов. її лексичний фонд становив понад 20 тис. Заселення палестини стародавніми євреями згідно з старозаповітною традицією, предки стародавніх євреїв до свого приходу в країну ханаан нібито потрапили. Населена ізраїльтянами північна територія палестини була зоною неіригаційного землеробства. В центральних областях країни розвивалося виноградарство. Найважливіші джерела з історії дешифрування ієрогліфів стародавнього єгипту - писемні пам ятки - заговорили лише в 20 - х роках xix ст. Визволення єгипту від гіксосів та перетворення його у світову державу манефон запевняв, що династії xv (великих гіксосів) та xvi (малих. Культура стародавнього єгипту - одна з найдавніших і найбільш самобутніх. У ній дуже міцними були традиції, хоча вважати її застійною не можна, адже.

Кутії мешкали в горах загроса. Це були примітивні гірські племена, які, за висловом хроніста, не впрошували хліба й не знали царської влади. Малим народам східного середземномор я випало жити й розвиватися поміж двома найдавнішими вогнищами цивілізації - єгиптом і месопотамією, що зумовило. Розквіт давньої східно середземноморської цивілізації припав на і тис. Е причому він був зумовлений не стільки вступом цього регіону у вік заліза. Культура полі етнічного хеттського суспільства була синтезом - прадавніх місцевих (протохеттських) і пізніших, привнесених мігрантами - індоаріями. Основою економічного життя хеттів було сільське господарство багато уваги приділяли хетти скотарству, особливо вівчарству, тримали велику рогату худобу й. царство шумеру і аккаду (iii династія ура) не впрошували хліба й не знали царської влади. Коли помер наступник нарам - суена шаркалішаррі (цар усіх царів), кутійський вождь елулумеш узурпував аккадський трон. Кутії порядкували в месопотамії упродовж 125 років і за цей час геть занедбали іригаційну систему, зруйнували місцеві храми. Вони розвели в месопотамії таку анархію, що хроніст не міг збагнути, чи був серед них хоч один, хто б не побував на царському троні. Однак контролювали кутії лише аккад, у шумерських же містах - державах збереглися місцеві царські династії. Вочевидь, шумерські царі змогли відкупитися від кутіїв, бо володарювали вони незалежно. За кутаїської доби на півдні месопотамії посилився лагаш. Колишній кутійський намісник у лагаші гудеа, царський трон якому дістався від тестя, лагаського енсі, приділяв багато уваги мирному будівництву, розширенню торговельних зв язків лагаша з сусідніми країнами. Зрештою, йому вдалося поширити свою владу на весь шумер. Скульптори зображували гудеа з кресленнями на колінах, тому історики прозвали його царем - будівельником. З часом шумерські міста - держави настільки зміцніли, що розпочали визвольну боротьбу проти заброд - кутіїв. Повстання очолив юний цар урука утухенгаль. Шумери спільними зусиллями прогнали драконів гір - очистили країну від кутіїв. Проте визволителю утухенгалю не судилося довго купатися в славі. Він невдовзі утопився в каналі. Царська влада в уруці перейшла до ур - намму - соратника (можливо, сина) утухенгаля. Новий цар зробив своєю столицею сусідній ур, заснувавши у xxii ст. Царство шумеру і аккаду (iii династія ура) державу, в якій володарювала iii династія ура, називають царством щумеру і аккаду.

Проіснувала вона недовго, трохи більше 100 років, але дослідників вражає не її короткий вік, а навпаки, її довголіття. Розвалитися вона мала, на думку істориків, раніше, адже являла собою взірцевий колос на глиняних ногах. Царі ііі династії ура породили безприкладного в історії месопотамії бюрократичного монстра - високо централізовану, майже тоталітарну державу.

Колишні самоврядні міські обшини стали намісництвами й контролювалися царськими чиновниками. Царі користувалися всією повнотою влади, їх ще за життя обожнювали. Економіку країни було повністю одержавлено. Вся земля, в тому числі храмова, стала неподільною власністю держави. Купувати й продавати землю категорично заборонялося, як і вести будь - які комерційні операції. В країні створювалися великі державні господарства, тваринницькі ферми, царські майстерні. Контролювали функціонування єдиного царсько - храмового господарського комплексу полчища чиновників. Повсюдно вівся най прискіпливіший бухгалтерський облік. Чим була викликана така надмірна, доведена до абсурду централізація шумеро - аккадського суспільства наприкінці iii тис. Злою волею царів - деспотів. Згадаймо, що завойовники кутії, здається, доклали всіх зусиль, аби перетворити в руїну квітучу месопотамську економіку.

Відбудувати економіку, залікувати рани, завдані шумеро - аккадській цивілізації цими забродами, було під силу лише централізованій державі. Проте, коли закінчився відбудовчий період, слід було лібералізувати суспільне життя, а цього ніхто не став робити. Суспільство, таким чином, руками владних структур загнало себе в глухий кут, потонуло в паперах, що їх запопадливі канцеляристи наплодили неймовірну кількість (кожен третій клинописний документ, відомий ассиріологам, датується саме кінцем iii тис до. Майже все трудове населення країни стало підневільними робітниками і робітницями (гурушами та нгеме) уніфікованого царсько - храмового господарства. Гуруші і нгеме об єднувались у робочі загони, жили, точніше - животіли, в трудових таборах, працювали без вихідних і, здається, не мали права заводити сім ю на період виконання примусових робіт. Характерно, що тривалість примусової праці для гурушів і нгеме строго регламентувалася кількома місяцями на рік; робітникам, яких адміністрація затримувала в трудових таборах понад встановлений строк, платили як найманим. історики по - різному оцінюють соціальний статус гурушів і нгеме.

Одні вважають їх фактичними рабами і рабинями, інші ж не бачать для цього ніяких підстав, адже, наголошують вони, в царстві шумеру й аккаду ні тих, ні інших офіційно рабами не називали, навіть протиставляли їх рабам - урду (аккадською - вардум). Рабська праця в шумеро - аккадському суспільстві наприкінці пі тис. Е як і раніше, відігравала незначну роль у системі суспільного виробництва, особливо в державному секторі. Проте сама кількість рабів, головно приватних, помітно зросла. Рабів іноді тримали пастухи, ковалі, музиканти та інший незаможний люд. У рабство потрапляли боржники, діти, продані своїми батьками, тощо. У країні велася й торгівля рабами. Жилося приватним рабам усе ж краще, аніж гурушам і нгеме.

Вони навіть користувалися певними громадянськими правами (могли, зокрема, поскаржитися на свого власника до суду), їм дозволялося мати сім ю, самим тримати рабів. У царстві шумеру і аккаду рабовласницька знать остаточно злилася з державним апаратом. Чиновники вели власні господарства, займалися підпільно лихварством та земельною спекуляцією. Майнове та соціальне розшарування зайшло в суспільстві так далеко, що царська влада мусила втручатись у делікатну сферу суспільних відносин, щоб запобігти соціальним конфліктам, про що свідчать закони шульги (раніше їх неправильно приписували ур - намму), законодавство міста - держави ешнунна тощо, зорієнтовані на врегулювання домашнього рабства та захист приватної власності. На міжнародній арені царі iii династії ура, особливо син ур - намму шульга, намагалися проводити активну політику.

Шульга водив своїх вояків у вавилон, в елам, у гори загроса, в східну анатолію, у верхів я тігру.

Проте могутність його забюрократизованої держави була більше показною, аніж реальною. Е за останнього царя iii династії ура - іббі - суена, із сірійського степу в месопотамію забрели зі своїми вівцями пастушачі племена семітів - амореїв (аморитів), яких погнала в мандри засуха. Вони зручно розташувалися на родючих месопотамських землях, але, не маючи ні бажання, ані вміння управлятися зі складним дворовим господарством, швидко зруйнували його. Скориставшись моментом, на месопотамію вчинили спустошливий набіг еламці. іббі - суен потрапив до них у полон і, напевно, розпрощався з життям. На руїнах шумеро - аккадського царства виник ряд дрібних князівств, де володарювали аморитські вожді та намісники еламського царя. Через кілька століть, коли на історичній карті з явилося вавилонське царство, шумери спробували відродити свою державність, проте обидва їхні повстання потопив у крові вавилонський цар. Надалі шумери остаточно семітизувалися, їхня мова повсюдно вийшла з ужитку.

Народження староєгипетської держави люди почали селитися в нільській долині ще в сиву давнину, перші їхні ранньоземлеробські поселення там датуються vii. Виникнення в єгипті доби стародавнього царства централізованої деспотії супроводжувалося будівництвом велетенських царських гробниць, що їх стародавні. Надійне датування історичних подій - одна з найскладніших проблем у шумерології та ассиріології. В системі літочислення, яка склалася в стародавній. Фараони доби стародавнього царства особливу увагу приділяли організації грабіжницьких воєнних експедицій. Вони ще не мали звички приєднувати завойовані. Щодо ремісничого то воно, на відміну від сільськогосподарського, зазнавало в країні суттєвих якісних змін. Вже на порозі цивілізації єгиптяни досягли. Нервовий і апатичний ехнатон увесь віддався сонцепоклонницькій реформі, з допомогою якої він наївно сподівався підтримувати високий міжнародний авторитет. Сама природа подбала про те, щоб стародавній єгипет розвивався як над централізована держава. Якщо в месопотамії можна було відводити від кількох русел. Ще наприкінці нового царства в країні, особливо в дельті, по більшало лівійських поселенців, яких фараони брали на військову службу.

У війнах рамзеса ii єгипет, очевидно, перенапружив свої сили. Можливо також, що до - нього вже прийшла стареча неміч. Причину наступної катастрофи. організація воєнних походів у період стародавнього царства. Вони ще не мали звички приєднувати завойовані території до складу своєї держави, а просто - напросто дощенту грабували їх. Тому єгиптянам доводилось одну й ту ж територію завойовувати по кілька разів. На пострах ворогам єгипетські вояки вдавалися до тактики випаленої землі. Это войско вернулась благополучно, разворотив страну бедуинов. Это войско вернулось благополучно, разорив страну бедуинов. Это войско вернулось благополучно, снеся ее крепости. Это войско вернулось благополучно, перебив в ней отряды в числе многих десятков тысяч. Это войско вернулось благополучно, основними об єктами воєнної експансії єгиптян у найдавніший період були багата на золото та слонову кістку нубія (сам цей топонім перекладається як країна золота), не менш багата на промислову деревину та метали лівія, а також синайський півострів з його легкодоступними покладами мідної руди. Темношкірих нубійців та бородатих азіатів сінаю єгиптяни підкорили без особливих труднощів, лівійці ж нерідко самі нападали на єгипет. Воєнні походи на сінай та в нубію з метою пограбування організовував уже засновник iii династії джосер фараони v династії вже порядкували в нубії, лівії та на сінаї, немов у себе вдома. Фараони vi династії протоптали військову стежку аж до третього нільського порога. Споряджали фараони стародавнього царства й морські військово - торговельні експедиції - на крит та в далекий екзотичний пунт (мабуть, на території сомалі). Внаслідок серії успішних воєнних походів міжнародний авторитет. Тимчасова загибель і відродження єгипетської держави в другій половині ш тис. Царська влада в єгипті зміцніла набагато раніше, ніж у месопотамії, проте раніше настала і її криза, зумовлена поступовим скороченням царських володінь та економічним і політичним. Сильна центральна влада, що до певного часу влаштовувала місцеве чиновництво, зрештою стала для нього обтяжливою і непотрібною, особливо коли увійшло в практику успадкування адміністративних посад. Самі фараони посприяли зростанню сепаратистських тенденцій у державі. Вони щедро обдаровували храми, надавали їм усілякі пільги, посилюючи тим самим номову знать, яка контролювала храмові господарства й обертала царські щедроти на свою користь. Джерела мовчать про те, що конкретно привело єгипетську державу наприкінці стародавнього царства до політичної катастрофи. Відомо лише, що симптоми майбутнього безладдя в ній виявилися ще на початку царювання vi династії. Засновник цієї династії теті був убитий власним охоронцем. За царювання піопі і спеціальний чиновник у глибокій таємниці, навіть без участі верховного судді, вів дізнання у справі цариці, яка, очевидно, стала змовницею. Після смерті піопі ii, який царював 94 роки, встановивши своєрідний політичний рекорд, влада дісталася слабким володарям (серед них була й жінка - фараон нейтікерт (нітокріс), про яку із захопленням відгукувався геродот). Вони дозволили номархам перетворитись на суверенних царків. Номархи мали свої війська, будували свої гробниці вже не поблизу царських пірамід, а в себе в номі, вели літочислення за роками власного володарювання, проголошували себе номовими богами, передавали свої посади та маєтки у спадок дітям, одним словом - вели себе так, ніби фараона взагалі не існувало. Фараон, таким чином, перетворився на звичайного номарха. В державі запанувало дике безладдя. Манефон запевняв, що vii династія протрималася при владі лише 70 днів, і за цей короткий строк царську корону приміряло 70 осіб. Політично занехаяний єгипет вступив у і перехідний. Період, про який джерела майже нічого не розповідають. Він тимчасово перестав існувати як єдина держава, розпавшись на окремі номи. Трапилося це близько 2250 р. У цей темний період староєгипетської історії, який тривав два століття, єгипет перебував на краю прірви. іригаційні роботи в країні припинилися, чимало земель перетворилося на солончаки й обезлюдніло, почастішали страшні посухи та неврожайні роки, коли серед єгиптян поширювався канібалізм. Суспільство постало перед дилемою - відродити централізовану державу чи канути в політичне небуття. Центром тривалої, безкомпромісної боротьби за відродження єдиної держави став верхній єгипет, а нижньоєгипетські номи зайняли вичікувальну позицію. Політичне лідерство виборювали геракле польський та фіванський номи - найбагатші і найвпливовіші у верхньому єгипті, головні завдяки своєму вигідному географічному положенню. Спершу перемагав гераклеополь. Засновник ix гераклеопольської династії хеті (ахтой) розгромив військові сили фів і жорстоко покарав тих сусідніх номархів, які підтримували фіванського номарха. X гераклеопольська династія вже контролювала дельту та територію середнього єгипту (до тініса). Проте фіви вистояли у боротьбі з гераклеополем. Вони мали ефективнішу зброю, ніж гераклеопольські луки та мечі, - золото, на яке побудували сильний річковий флот, що дало їм можливість оволодіти сіутським номом - основним союзником гераклеополя. Згодом на бік фів перейшов гермопольський ном, завдяки чому фіванські царі остаточно перебрали військово - політичну ініціативу до своїх рук. Цар xi фіванської династії (вона існувала паралельно з x гераклеопольською) ментухотеп і ущент розбив гераклеопольські війська й проголосив себе керманичем обох земель, тобто царем об єднаного єгипту.

Остаточно підкорив своїй владі весь єгипет засновник xii династії аменемхет і. Своєю столицею він зробив фіви, розташовані на 600 км південніше мемфіса. єгипет, таким чином, вступив у новий етап свого розвитку - епоху середнього царства, яка тривала близько двох століть й була перехідним періодом від стародавнього до нового царства. Вступ до єгиптології - стан джерельної бази - дешифрування ієрогліфів - історія археологічного дослідження країни - хронологія та періодизація. історики вважали, що методологічні проблеми, шляхи історичного старосхідної історії розвитку народів сходу і заходу з самого його початку.

Вузівський підручник з історії стародавнього сходу - безперечно, однієї з найскладніших історичних дисциплін - в ідеальному варіанті, мав би написати. Стародавній єгипет був велетенським оазисом серед мертвих пустинь північно - східно африки, що простягнувся з півдня на північ, від першого нільського. Повчання гераклеопольського царя своєму синові (xii ст. ); повчання ахтоя своєму синові піопі (xx ст. історичні умови виникнення і розвитку давньоєгипетської релігії країна єгипет розташована в північній частині африканського континенту в нижній частині. Держави стародавнього сходу поняття стародавній світ хронологічно охоплює історію приблизно від 5 тисячоліття до.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

irina and oleg mom and son

гельфгат і м фізика 7 клас збірник задач.

аккаунты в стар стейбл с лошадьми

основи інформатики 8 клас володина столяров pdf rar

танки коды на кристаллы 1000000 без скачивания