якого міжнародно-правового документу був утворений європейський суд з прав людини
Система захисту прав людини в україні. Проблема співвідношення міжнародно - правового та внутрішньодержавного регулювання. Права і свободи в міжнародному та національному законодавстві. Реалізація норми права, завершальний етап правового регулювання. Міжнародні механізми захисту прав людини. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права формулюється як побажання, як завдання на майбутнє. і все ж таки органічний зв язок між класичними політичними та економічними, соціальними та культурними правами очевидний. Особа, яка, наприклад, не має відповідних елементарних знань, не може скористатися своїми політичними правами згідно зі своїми інтересами. У той самий час відсутність свободи і рівності перед законом не може дати гарантії життя, гідного людини. Саме тому віденська декларація, прийнята на всесвітній конференції з прав людини у 1993 р. «усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємозв язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально на справедливій і рівній основі. «сутність права, - писав відомий російський філософ в. У разі конфлікту цих інтересів їх гармонію, рівновагу може відновити спеціально заснований державний орган - суд. Фундаментальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого - протистояння саме цієї держави основним правам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдовування основних прав. Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів. Для реалізації прав людини потрібні не тільки міжнародне визнані й закріплені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжнародні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції. До таких механізмів належить, насамперед, суд. 8 загальної декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових органів об єднуються у дві основні групи. Континентально - європейська система (австрія, італія, німеччина, франція та ін. У країнах цієї групи діють загальногромадянські суди, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а також адміністративні суди, що розглядають позови про порушення прав людини державою, її органами чи посадовими особами. Судова влада, з огляду на ст. 66 конституції франції, стоїть на сторожі особистої свободи громадянина. Стаття 66 означає, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на особисту свободу, а й вказує на те, що будь - який захід державних органів, які обмежують свободу, підконтрольні суду.
Це положення конституції підтверджує ст. 136 кпк франції, абзац 3 якої встановлює. Адміністративна юстиція - окрема гілка судової влади, завданням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної адміністрації - з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов язують ці чи вищі органи внести необхідні поправки або зміни. У франції та італії суд, який очолює систему адміністративної юстиції, називається державною радою. Система адміністративних судів німеччини включає три інстанції; адміністративний суд - перша інстанція; земельний вищий адміністративний суд - апеляційна інстанція; федеральний адміністративний суд - касаційна інстанція. Англосаксонська система (великобританія, австралія, сша, індія та ін. ) не передбачає виділення окремої адміністративної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної компетенції. Створені нещодавно претензійний і податковий спеціалізовані суди підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здійснюють безпосередній контроль за законністю адміністративних актів із допомогою судових наказів. Судовий наказ, що зобов язує посадову особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить до її компетенції, називають мандамус; судовий наказ, який забороняє певні дії посадовій особі, називають інджанкш. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці україни трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної сили й авторитету.
Позбавити країну від самодурів - можновладців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов язки, які взяла на себе україна, що ратифікувала пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним членом ради європи. Уповноважений з прав людини (омбудсмен). інститут уповноважених з прав людини сформувався у скандинавських країнах наприкінці xix ст. Практика підтвердила ефективність цього інституту.
Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У швеції, норвегії, фінляндії, де вік був заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в іспанії - народний захисник, у португалії - гарант справедливості, у великобританії - парламентський комісар з прав людини, в україні - уповноважений верховної ради україни з прав людини. Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений з прав людини є незалежним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень входить розслідування будь - яких протизаконних дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування провадяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати обов язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлення порушених прав і відшкодування збитків. Але його рекомендації щодо вжиття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, враховуються виконавчою владою. Сучасне міжнародне право розглядає права людини як природні і невід ємні. Тобто права людини не є дарунком держави. Визнається, що сфера захисту прав людини не є виключною компетенцією держави. Міжнародне співтовариство вживає усіх заходів для запобігання і ліквідації порушень прав людини в тій чи іншій державі. Склалися й існують міжнародно - правові засоби і способи контролю за дотриманням прав людини. Створений спеціальний міжнародний механізм захисту прав людини - спеціальні міжнародні органи, які мають компетенцію розглядати випадки порушення прав людини у державах. Серед них можна назвати кілька найавторитетніших. В її рамках діють різні робочі групи, спеціальні доповідачі з питань прав людини. Серед функцій комісії треба зазначити проведення досліджень, подання рекомендацій екосор. Комісія сприяє кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права в галузі прав людини, готуючи проекти міжнародних декларацій, угод та інших документів. Під егідою комісії діє процедура розгляду приватних скарг на підставі резолюції екосор 1503 від 27 травня 1970 р яка є універсальною і не залежить від згоди держави, до неї може звернутися громадянин з будь - якої держави. На підставі міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і факультативного протоколу до нього працює комітет з прав людини, який складається з 18 експертів. У комітеті розглядаються індивідуальні скарги на порушення передбачених у пакті прав з держав, що ратифікували факультативний протокол. Отримавши скаргу, комітет доводить цей факт до відома держави - порушника, яка має протягом 6 місяців надати письмові пояснення щодо порушення і заходів, що будуть вжиті для відновлення прав. європейський суд з прав людини був створений відповідно до європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р укладеної в рамках ради європи. З набранням чинності у 1998 р. Протоколу № 11 до конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності. Конвенція передбачає процедуру подання скарги і умови неприйнятності скарг. Анонімність; оскарження порушень прав, не зазначених у конвенції; розглядання цієї ж скарги в іншій процедурі міжнародного розгляду; не використані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту; пропуск 6 - ти місячного терміну після дати прийняття остаточного внутрішньодержавного рішення по справі. Рішення суду є обов язковими для держави. За виконанням рішень слідкує комітет міністрів ради європи. Відповідно до міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації діє комітет з ліквідації расової дискримінації (18 експертів), конвенції про права дитини - комітет з прав дитини (10 експертів), конвенції проти тортур й інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження - комітет проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та інші заходи, що вживаються державами - учасниками з метою виконання їх зобов язань за конвенціями. У конституції україни можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (саме з них складається міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їх положення сформульовані у загальній формі, без юридичної конкретики. і хоч у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об єктивно вищий. До того ж у нашому основному законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх. У деяких випадках відсутність у міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в конституції україни, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу.
Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров я довкілля, зафіксоване у ст. Такого права немає в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої порушенням щойно зазначеного права. На думку цих експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності. Звернення президента україни л. Закон про тимчасовий державний устрій україни. Конституційні акти україни. Рішення конституційного суду україни у справі про набуття чинності конституцією україни від 3 жовтня 1997 р. Висновки, 1997 - 2001, кн. Речи в государственной думе и в государственном совете 1906 - 1911 г. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах співдружності незалежних держав і міжнародно - правові стандарти (на матеріалах україни, росії, азербайджану). Закон україни про уповноваженого верховної ради україни з прав людини від 23 грудня 1997 р. Якого міжнародно - правового документу був утворений європейський суд з прав людини міжнародні стандарти прав людини. Властивості, загальне поняття, класифікація. Суть і класифікація термінопоняття міжнародні стандарти прав людини. історія формування міжнародних стандартів прав людини. Специфіка санкцій за порушення означених стандартів. Проблема оптимального співвідношення індивідуальних та загальних інтересів. Охарактеризовано основні ознаки міжнародних стандартів прав людини, які відображаються в такій дефініції поняття цих стандартів. Викладається класифікація таких стандартів. У цьому акті йдеться про «позитивний внесок генеральної асамблеї як головного дорадчого і представницького органу об єднаних націй, для верховенства права у всіх аспектах шляхом розробки політики та встановлення стандартів. Якщо стандарти прав людини мають відігравати орієнтуючу, а нерідко й юридично - регулюючу роль, то їх інтерпретація повинна бути принаймні у рамках певної сфери суспільних відносин справді достатньо уніфікованою. Особливо це стосується стандартів міжнародних. А вона може набувати і практичного значення, оскільки відображатиме такі їх видові особливості, які не можуть не братись до уваги у правозабезпечувальній діяльності. Ось чому означені два сюжети загальне поняття таких стандартів та їх класифікація розглядаються у пропонованій статті. (у ній частково використано деякі матеріали, підготовлені під моїм керівництвом колишньою аспіранткою о. Основоположні права людини стосуються, так чи інакше, кожного індивіда. А такі стандарти, ясна річ, можуть фіксуватись саме в актах міжнародного права. Як відомо, всесвітня система захисту прав людини почала активно розвиватись у другій половині хх ст. Після завершення другої світової війни, насамперед, коли оон ухвалила загальну декларацію прав людини (далі здпл). Адже тоді стало зрозумілим, що без застосування в міжнародному праві, в усіх державах світу певних праволюдинних показників, яким мають відповідати всі національні позитивно - правові системи, існуватиме ризик повторення жахливих порушень прав людини, які мали місце під час другої світової війни. інакше кажучи, укладачі здпл вбачали у ній виклад всесвітніх стандартів прав людини. Про це, зокрема, говорила у своєму виступі на ііі сесії генеральної асамблеї оон 10 грудня 1948 р. Голова комісії оон з прав людини е.
Рузвельт, зазначивши таке.
«схвалюючи загальну декларацію з прав людини, надзвичайно важливо пам ятати про основоположність документа. Здпл послугувала фундаментом для подальшої розробки вже міжнародно - договірних праволюдинних документів, які вміщували б дещо розширені й конкретизовані всесвітні стандарти прав людини. Отож, поступово сформувався так званий міжнародний білль про права людини. Спочатку до нього належали, окрім самої здпл, міжнародний пакт про громадянські та політичні права і факультативні протоколи до нього; міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права; міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання; конвенція про права дитини. Нині ж до складу означеного білля включають також міжнародну конвенцію про захист прав всіх трудящих - мігрантів та членів їх сімей, міжнародну конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, конвенцію про права інвалідів. Тому переважно поняття стандартів прав людини пов язують саме із міжнародно - правовими актами, які найповніше відображають надбання людства у цій сфері. Для розуміння природи й особливостей міжнародних стандартів прав людини неабияке методологічне значення має прийнята 4 грудня 1966 р. У цьому акті було викладено ті керівні принципи, які мали би враховуватись при розробці міжнародних документів у означеній сфері. Зокрема, такі документи повинні. Ці ознаки певною мірою зафіксовані у наведених вище міжнародно - правових актах. Загалом же встановлення міжнародних стандартів прав людини вважають частиною процесу універсалізації таких прав та виділяють два шляхи, якими він відбувається. А) конкретизація прав у конвенціях, які є обов язковими до виконання для держав, котрі їх ратифікували, та встановлення відповідальності цих держав за їх порушення; б) розробка вимог щодо досягнення цілей, викладених у ст. Першою ознакою розглядуваних стандартів зазвичай називають фіксацію показників а) певного змісту чи б) певного обсягу, чи в) водночас і змісту, й обсягу прав людини. Окрім цього, стандартизуватись також можуть певні вимоги до засобів гарантування прав людини (зокрема, позитивні обов язки держави із забезпечення, охорони та захисту таких прав). Обов язковість (або принаймні бажаність) дотримання державами міжнародних праволюдинних стандартів також є однією з їхніх важливих ознак. Отож вони, з огляду на їх деонтичний статус, можуть бути настановами або формально - обов язковими, або ж рекомендаційними, які мають братись до уваги і при міжнародно - правовому та національному конструюванні усіх інших юридичних норм стосовно прав людини. Необхідно відзначити й специфіку санкцій за порушення означених стандартів. Такі санкції здебільшого мають або політико - юридичний (стосовно обов язкових приписів), або ж суто політичний (стосовно приписів рекомендаційних) характер. Так чи інакше, обов язок чи рекомендація щодо їх дотримання і певна відповідальність за ухилення від цього покладаються саме на держави. Однією з ознак міжнародних стандартів прав людини є також їх універсальність (всесвітня чи регіональна). У ній зазначено, зокрема, таке.
«ми підтверджуємо урочисте зобов язання наших держав виконувати свої обов язки зі сприяння загальній повазі, дотриманню і захисту усіх прав людини і основоположних свобод для всіх. Універсальна природа цих прав і свобод не підлягає сумніву.
Утім ця ознака вимагає додаткових пояснень і застережень. I справді, дослідники означеної проблематики наводять численні приклади неоднакової інтерпретації міжнародних стандартів прав людини залежно від традицій і цінностей не тільки різних цивілізацій, а й навіть окремих країн. Важко досягнути консенсусу і тоді, коли питання стосується різних релігій. Окрім проблеми різнотлумачення змісту стандартів прав людини у різних культурних контекстах, існує також проблема встановлення оптимального співвідношення інтересів індивідуальних та загальних, врахування потреб і особливостей кожного окремого індивіда, що нерідко може викликати труднощі в реалізації розглядуваних стандартів. А він передбачає певну стандартизацію онтично (фактично, емпірично, назовні) неоднакових, але функціонально тотожних явищ. інакше кажучи, йдеться про стандартизацію соціальної значимості зовнішньо (формально, емпірично) неоднакових фактів, відносин, ситуацій. У такий спосіб реалізуються діалектика сутності та форми явища. Міжнародний стандарт право людина. Утім офіційне тлумачення таких стандартів задля практичних цілей все одно здійснюватиметься нерідко з урахуванням конкретно - історичних умов і обставин їх застосування. Деякі автори вважають, що оскільки всеосяжна єдність не може і не повинна бути передбачена для кожного окремого міжнародного стандарту прав людини, остільки є вагомі причини стверджувати, що має існувати певний масив спільних стандартів. Однак світова й регіональна міжнародна практика не завжди це підтверджує. Офіційне тлумачення змісту терміно - понять, використовуваних при викладі міжнародних стандартів прав людини, здійснюється легально уповноваженими на це суб єктами (наприклад, єспл, європейським комітетом соціальних прав). З часом під впливом соціальних змін це тлумачення може істотно змінюватись. Отже, такі стандарти в їх інтерпретації та застосуванні залежать від конкретних історичних обставин, від досягнутого рівня розвитку суспільства. Проте така динамізація має завжди публічно мотивуватись, обґрунтовуватись. Отже, беручи до уваги всі наведені вище ознаки досліджуваних стандартів, можна запропонувати таку дефініцію їх загального поняття. Класифікація міжнародних стандартів прав людини. її можна здійснювати за різними критеріями. Загалом же слід ще раз зауважити, що різноманітні класифікації стандартів прав людини покликані відображати ту чи іншу їхню специфіку; а її належить неодмінно враховувати при конструюванні та використанні юридичних інструментів забезпечення (тобто сприяння реалізації, охороні й захисту) прав та свобод людини. європейська конвенція з прав людини. Дослідження і реферати. Системний аналіз європейських стандартів щодо захисту прав людини. Стандарти економічних та соціальних прав людини у європейському союзі та раді європи. Международно - правовые стандарты прав человека. Міжнародні правові стандарти. Ин - т государства и права ан ссср, 1989. Международные стандарты в области прав человека. європейські стандарти прав людини. європейські стандарти прав людини в контексті правозастосування сучасної україни. європейське право у галузі прав людини. Джерела і практика застосування. Прав людини і громадянина. Самоврядування апрн україни. Офіційне тлумачення юридичних норм як засіб встановлення і трансформації їх змісту.
М - ва юстиції україни. М доктор юридических наук, профессор кафедры теории и философии права, львовский национальный университет имени и. Франко, академик национальной академии правовых наук украины, украина, г. В статье характеризуются основные признаки международных стандартов прав человека, которые отображаются в такой дефиниции их понятия. Излагается классификация таких стандартов. Характеристика правової основи міжнародних стандартів прав і свобод людини. Процес забезпечення прав, свобод людини відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у міжнародно - правових документах. Створення універсальних міжнародно - правових стандартів. Утвердження інституту омбудсмана у світі та в україні. Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в україні. Конвенція про захист прав людини та основних свобод для україни. європейська мрія чи реальний захист прав людини. Права і свободи людини в міжнародно - правовому аспекті. Система європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Система національних засобів захисту прав людини. Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в україні. Загальна характеристика та історія прав людини і громадянина. Український фактор при створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини. Міжнародні гарантії прав людини. Нормативні (глобальні і регіональні), інституційні та процедурні. Регулювання міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод людини і громадянина. Світовий підхід до визначення прав, які випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин. Проблема співвідношення міжнародно - правового і внутрішньодержавного регулювання. Характеристика загальнообов’язкових норм міжнародного права про права людини. Аналіз міжнародно - правових норм, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини. Особливості відображання прав людини у внутрішньодержавному праві. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Стандарти здійснення судочинства в рамках окремої правової системи. Можливості людини в сфері захисту своїх прав та гарантії їх забезпечення. Вибудовування системи норм цивільного процесу в україні. Якого міжнародно - правового документу був утворений європейський суд з прав людини міжнародно - правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина. Міжнародне право в галузі прав людини, дієвість міжнародного права, міжнародні організації захисту прав людини та їх діяльність, міжнародні організації під егідою оон. європейська гуманітарна юстиція. Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь - якої держави і суспільства в цілому.
Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико - правовою, набувала релігійно - етичного, філософського звучання. Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно - політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою. Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи. Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну.
Поступово конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої - небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала загальна декларація прав і свобод людини, прийнята генеральною асамблеєю оон 10 грудня 1948 року.
3 вересня 1953 року була прийнята європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів ради європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю. Комісія з прав людини, центр прав людини, європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні. істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в хх - у столітті вже смішно, але в східному султанаті оман рабство було скасовано лише в 1962 році. Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов`язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.
європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у стародавній греції. У працях давньогрецьких мислителів - софістів ще у vі - v ст. Були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами стародавнього риму.
Аналогічні ідеї виникали і на сході. Зокрема, китайський мислитель мо - цзи (v ст. ) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно - моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально - філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини. Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше.
В англії велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Згодом петиція про права (англія, 1628) та прийняття у 1679 р. Так званого habeas corpus act (хабеас корпус акт) встановлювали процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввели інститут поруки та застави, а також обмеження строків тримання під вартою. В англії був прийнятий білль про права, у 1776 р. Декларація незалежності сша та в 1787 р. Конституція сша, якими закладено основи ліберальної концепції прав людини. Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги - декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Уперше в світовій практиці в декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин. “дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Упродовж xviii - xix ст. З розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку хх ст особливо після першої світової війни і появи ліги націй та міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно - правового регулювання. Ще порівняно донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Превалюючи у міжнародному праві в хіх і на початку хх сторіч філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допускати існування міжнародних юридичних прав, які окремі особи можуть обстоювати у спорі з державою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питання про те, чи має стати предметом міжнародного позову завдання шкоди окремій особі, відводилось цілком на розсуд держави, яка захищає особу.
Важливо, що якщо шкоду особі завдано її власною державою, то жодна інша держава, як правило не могла захищати цю особу на рівні міжнародного права. Більш того, право виносити спірні справи на розгляд міжнародного суду в гаазі отримали лише держави. “тільки держави можуть бути сторонами у справах, які розглядаються в суді” (статут міжнародного суду, п. No 993, 3 bevans 1153(підписаний у сан - франциско 26 червня 1945 р набув чинності 24 жовтня 1945р. ) традиційна позитивістська філософія міжнародного права сіла на мілину міжнародної практики у 40 - х роках. У московській декларації про відповідальність німців за вчинені звірства від 30 жовтня 1943 року сполучені штати, сполучене королівство, франція та радянський союз заявили, що окремі німці будуть притягнуті до відповідальності за порушення міжнародного права. А 8 серпня 1945 року у статуті міжнародного воєнного трибуналу ті самі чотири союзники передбачили утворення нюрнберзького трибуналу, який мав судити не держави, а окремих осіб. Вирок, винесений нюрнберзьким трибуналом у 1946 році підтвердив, що окремі особи, як і держави, є належними суб єктами міжнародного права. Трибуналом обидва ці твердження були відкинуті. Давно видно, що міжнародне право накладає обов`язки і відповідальність на окремих осіб так само, як і на держави. Злочини на порушення міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями, і забезпечити додержання положень міжнародного права можна лише через покарання окремих осіб, які вчиняють такі злочини. Вирок у нюрнберзі став не лише вираженням морального та політичного імперативу, за яким окремі особи можуть притягуватись до відповідальності за порушення норм міжнародного права, але також підтвердженням звичаєвої міжнародно - правової норми, яка передбачає, що особисті права людини повинні захищатися на рівні міжнародного права. Ці моральні, політичні та правові висновки можна також знайти у преамбулі до статуту організації об єднаних націй від 1945 року.
Там народи утверджують свою “віру в основні права людини”. Стаття 55 статуту закликає сприяти “загальній повазі до прав людини і основних свобод та їх дотриманню для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії”. Перетворення матеріальних норм права в галузі прав людини з національних у міжнародні завершилось у 1948 році разом з оприлюдненням загальної декларації прав людини. Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні нюрнберзького трибуналу і загальній декларації прав людини було описано як найбільш “радикальну подію за всю історію міжнародного права”, оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб єктами міжнародного права. Однак загальна декларація не передбачила ніякого правового механізму застосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Хоч держави у системі організації об єднаних націй і стали підпорядковані нормам міжнародного права в галузі прав людини, вони й далі самостійно вирішували питання про додержання ними своїх зобов язань. Зважаючи на політичні суперечки, справа розробки ефективних міжнародних юридичних процедур в галузі прав людини на загальній основі просувалася повільно. Тому утворення регіональної - в межах європейської співдружності - міжнародної системи захисту прав людини, яка могла б забезпечити реальні механізми правозастосування, мало свій сенс, і як наслідок в умовах, що склалися після другої світової війни радою європи розроблено європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка на сьогодні вважається найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих сиcтем міжнародного захисту прав та свобод людини і громадянина. У статуті організації об єднаних націй, прийнятому після другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності оон є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Для забезпечення проголошеної мети генеральна асамблея оон прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Завдяки міжнародному визнанню норм загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
На всесвітній конференції з прав людини (відень, 1993 р. ) представники 171 держави, в тому числі й україни, підтвердили універсальність та загальнообов язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь - якій країні. Спробуємо охарактеризувати основні права і свободи в області цивільних і політичних прав людини, як вони зафіксовані в пакті про цивільні і політичні права, конвенцію про попередження злочину геноциду і покаранні за нього, конвенції про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього, конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання та ряду інших актів. По - перше - це право на життя. Це право передбачене в ст. 6 пакту про цивільні і політичні права. Право на життя є невід ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя. Паралельно регулюється питання застосування страти. Вона може призначатися тільки за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час здійснення злочину і який не суперечить вимогам дійсного пакту і конвенції про попередження злочину геноциду і покаранні за нього. Смертний вирок може виноситися тільки компетентним судом. Страта не використовується у відношенні вагітних жінок, а вирок не виноситься за злочини, зроблені особами молодшими 18 років. Однак ці норми розглядаються лише як базові. У європейському співтоваристві страта заборонена в державах, що ратифікували протокол №6 до європейської конвенції про захист прав людини й основних воль від 28 квітня 1983 року, а в україні накладений мораторій на її застосування. Забороняється піддавати людей катуванням чи жорстокому, нелюдському та принижуючому їхнє достоїнство покаранню, зокрема ставити медичні чи наукові досвіди на людях без їхньої згоди. Дана заборона встановлена в ст. 7 пакту про цивільні і політичні права і розвита в конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання. Катування забороняються принципово, навіть у самих виняткових обставинах, включаючи війну (ст. Забороняється навіть видача осіб іншій державі, якщо є серйозні підстави думати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань. Пакт про цивільні і політичні права забороняє також рабство і работоргівлю, примусову чи обов язкову працю. Примусовою чи обов язковою працею відповідно до пакту не є. ідентичними щодо визначення примусової чи обовя`зкової праці є положення ст. 4 європейської конвенції про захист прав людини. Поняття рабства визначене в конвенції щодо рабства від 25 вересня 1926 року.
Визначення работоргівлі міститься в додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством від 7 вересня 1956 року.
Під работоргівлею розуміються всі дії, зв язані з захопленням, придбанням особи з метою звертання її в рабство; усі дії, зв язані з придбанням раба з метою його продажу чи обміну; усі дії з продажу чи обміну особи, придбаної з цієї метою, і узагалі всякі дія по торгівлі чи перевезенню рабів якими б то не було транспортними засобами. Велике значення мають нормативи, що дають гарантії прав на волю й особисту недоторканність, що включають права на вільне пересування, умови для арешту й осуду.
Затримка особи дозволяється тільки по підставах, зазначених у законі. Затриманому при арешті повідомляються причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь - яке пред явлене обвинувачення. У пакті міститься положення про те, що затримана чи арештована особа повинна негайно доставлятися до судді (у вітчизняному законодавстві подібна норма відсутня). Складовою частиною є вимога про згоду суду на законність арешту чи затримання. У нас у даний час санкції може давати ще і прокурор, хоча конституція вимагає винятково санкції судді. Кожен затриманий і арештований має право на судовий розгляд протягом розумного терміну чи на звільнення(п. 5 1 європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод). При незаконності арешту чи затримки потерпілий має право на компенсацію. Забороняється позбавляти волі за невиконання цивільно - правових зобов язань. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне звертання і повагу достоїнства, властивого людській особистості. існують мінімальні стандартні правила звертання з ув язненими від 30 серпня 1955 року, що докладно регулюють це питання. Дуже багато зловживань породжує право вільно пересуватися і вибирати місце проживання в межах держави, в якій особа законно знаходиться(стосується й україни в тій мірі, що дотепер діє інститут прописки, незважаючи на визнання його неконституційним). Кожний може вільно залишати будь - яку країну, включаючи свою власну.
Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в їзд у власну країну.
Також декларація містить норми, що гарантують карно - процесуальні права особистості, викладені у пакті про цивільні і політичні права (ст. 15, 16 пакту), що закріплюють принципи. Закріплено систему стандартів у сімейно - правових відносинах. Пакт про цивільні і політичні права обмежує довільне втручання в особисте і сімейне життя особистості, гарантує право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, захищає від зазіхань на честь і ділову репутацію. Пакт про цивільні і політичні права декларує рівність усіх людей і забороняє дискримінацію. У цілому варто сказати, що приведений перелік цивільних і політичних прав, не будучи вичерпним, досить повно відбиває основні напрямки міжнародно - правової політики щодо захисту прав та свобод людини. Будь - які труднощі у створенні хорошого міжнародного права бліднуть поряд з проблемою того, як зробити міжнародне право ефективним. історія системи міжнародного права дає безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувалися. Достатньо назвати пакт келлога - бріанта 1928 року та статут організації об єднаних націй і їх даремні спроби скасування війни, щоб згадати банальний вислів, що міжнародне право не “спрацювало”. і все - таки міжнародне право “спрацьовує” там, де воно найчастіше застосовується, а саме - у національних правових системах. Якщо положення договору, чи норма звичаєвого міжнародного права, або будь - яка інша норма міжнародного права використовуються при ухваленні рішення національним судом чи адміністративним органом, міжнародне право зберігає свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Для більшості правників - міжнародників така дієвість є достатньою, бо більшість їх - особливо тих, які практикують у певних галузях міжнародного економічного права, таких, як міжнародне комерційне, корпоративне, податкове або торгове право, - спирається у своїй роботі на національні правові системи, а не на якусь міжнародну правову систему.
Звернення до послуг національних органів правозастосування є досить поширеним способом забезпечення дії норм міжнародного права у міжнародних відносинах, де є введення спільних правил, які застосовуються і діють одночасно в двох і більше національних правових системах. Коли ми розмірковуємо над проблемою неефективності міжнародного права, ми не розглядаємо його в аспекті інкорпорованості в національне право і застосування в національному праві. Швидше, особливо неефективним міжнародне право стає при застосуванні в рамках міжнародної правової системи. Справжнім питанням тут є не так сукупність норм міжнародного права, як процедури забезпеченні їх додержання. Краще сформулювати питання таким чином. Якою мірою забезпечується дія норм міжнародного права через міжнародні юридичні процедури. Увага до питання забезпечення дієвості міжнародного права через міжнародні юридичні процедури знаходить свій вияв у традиційній критиці міжнародного права як такого, що не є справжнім “правом”. Харт у своїй сучасній моделі позитивізму хоч і погоджувався з тим, що з мовної точки зору і з огляду на загальний вжиток правильно називати міжнародне право “правом”, все ж писав, що міжнародне право у тому вигляді, як він тоді його бачив, нагадувало не національну правову систему, а примітивну правову систему, в якій існують основні зобов язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми і забезпечувати їх додержання. Хоч якими були їх відмінності, але ні остін, ні харт, ані більшість інших правознавців у своїй загальній характеристиці міжнародного права не звертають особливої уваги на багатоманітність міжнародних юридичних процедур. Хоча й існує певне міжнародне право, як система процедур забезпечення виконання його норм, які, можливо, прагнуть до універсальності, як наприклад організація об єднаних націй і її право, чи звичаєве міжнародне право, чи, можливо, природне право, все ж більшість норм і процедур міжнародного права стосується лише ряду держав, які погоджуються їх додержуватися. Це справджується навіть щодо широко популярних договірних утворень, таких як генеральна угода про тарифи і торгівлю та міжнародний валютний фонд. Сказати, що існує певна система міжнародного права, було б не точніше, ніж сказати, що існує певна система національного права. і оскільки існує багато систем національного права, то існує й багато систем міжнародного права. Враховуючи багатоманітність міжнародних юридичних процедур, формулювання запитання про дієвість можна ще раз змінити. Відповідь на це запитання скаже нам більше, якщо його поставити таких чином. Які форми міжнародних юридичних процедур є ефективними. У сформульованому по - новому питанні присутнє як правильне припущення, що існують різні системи міжнародного права, так і натяк на те, що деякі системи можуть виявитись більш ефективними, ніж інші. Аналізуючи відносини між правом і суспільством, макс вебер на зорі хх сторіччя визначив “право” як “систему порядку, наділену певними особливими гарантіями вірогідності її емпіричної дійсності”. Необхідні для права “гарантії” вебера є більш складними поняттями, ніж необхідні для права “суверени” остіна. Вебер писав про “апарат примусу, тобто існування однієї чи більше осіб, чиє особливе завдання полягає у готовності застосувати спеціально передбачені засоби примусу (правового примусу) для забезпечення додержання норм”. “апарат примусу” може застосовувати психологічні, а також фізичні засоби примусу і може прямо або непрямо протидіяти учасникам системи. Дещо дивно, але незважаючи на існування проблеми дієвості міжнародного права, їй приділяється відносно мало уваги з боку науки. Більшість наукових досліджень з міжнародного права зосереджується швидше на нормах, ніж на процедурах. До певної міри така наукова пасивність викликана, мабуть, поділом між правниками - міжнародниками і політологами. Правники почувають себе впевнено в питанні норм, але невпевнено в питанні міжнародних відносин, а політологи - навпаки. Найбільш відомий міжнародний судовий орган - міжнародний суд оон в гаазі - надто часто виступав складовою відносно неефективної міжнародної правової системи, а саме - системи організації об`єднаних націй. Це не применшує значення системи оон; з політичної точки зору вона справді важлива. Слід лише зауважити, що право міжнародного суду і організації об`єднаних націй сьогодні може бути відносно нецікавим для теоретиків права, оскільки ці правові інструменти діють так неефективно. Набагато цікавішою для теорії (і, можливо, провісником майбутнього) є міжнародна правова система, сформована європейською конвенцією з прав людини, де формальні правові структури, тобто європейський суд і комісія з прав людини в страсбурзі, здійснюють фактичні повноваження. їх ефективність є неперевершеною на міжнародній арені, за винятком можливо інших європейських міжнародних судових інстанцій. Суду європейського союзу і суду першої інстанції в люксембурзі. Спробуймо до певної міри висвітлити потенціал дієвості міжнародних юридичних процедур. європейське право в галузі прав людини пропонує не лише найбільш важливий звід норм прецедентного права, який висвітлює сутність міжнародного права в цій галузі, але один з найбільш наочних і цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур. Можна сказати, що міжнародні установи, такі як ті, що стосуються європейського права в галузі прав людини, свідчать про існування допоміжних норм. Якщо так, то такі побудови менше всього схожі на примітивну правову систему, а більше на - знайому національну правову систему.
Можливо, пояснення полягає у принциповій різниці між, з одного боку, згодою держав на загальний характер запропонованих правових норм і механізмів забезпечення їх додержання, а з іншого боку, практичним застосуванням норм і дією таких механізмів. Справжнім дивом стало постійно зростаюче визнання цієї системи навіть після появи різко суперечливих рішень європейського суду з прав людини. Держави, що стали учасницями конвенції, підкорилися цим рішенням з готовністю, яку можна назвати напрочуд вражаючою. Причин для цього, без сумніву, багато і вони складні. Не можна знати напевне, що держава скасує свої закони про протиприродні статеві зв`язки чи проведе реформу процедур соціального забезпечення просто за розпорядженням якогось несудового органу, що складається майже повністю з іноземців. Але важче опиратися тим самим наказам, викладеним у формі судового рішення. Опір був би виявом не лише незгоди з політичних питань, але насамперед - викликом зобов`язанню додержуватися принципів людської гідності та верховенства права, взятому на себе державою при її вступі до європейської системи прав людини. Такий виклик у сучасній європі переважно не вважається політично життєздатною альтернативою. Звичайно такий погляд на речі буде логічним лише тоді, коли рішення суду в страсбурзі будуть, по суті, втіленням загальних норм поведінки, як було домовлено у європейській конвенції з самого початку.
Справді, спочатку наводиться загальна норма права і суд розпочинає те, що є нейтральним процесом розмірковування в напрямку від цієї норми до оскаржених дій. Незмінну істинність такого причинно - наслідкового зв язку вже давно спростовано процесом ухвалення судових рішень по суті. Різниця між проголошенням абстрактних норм і їх суперечливим застосуванням до конкретних випадків є постійною темою у процесі ухвалення судових рішень у порядку конституційного нагляду, і яку чітко передбачено в обговореннях, що супроводжували підготовку конвенції. Міжнародні організації захисту прав людини та їх діяльність. Міжнародні організації під егідою оон. Проблема ефективності існуючих і створюваних стандартів особливо уважно вивчається останнім часом. Створюються нові органи контролю, змінюються функції діючих. 1) під егідою оон (міжнародний суд оон, моп, воз, екосос, юнеско, верховний комісар оон по правах людини, комітет із прав людини і т. ) 2) інші органи, здебільшого, обмежено - територіальної дії (наприклад, європейська комісія з прав людини і європейський суд по правах людини, про які ще буде говоритися докладніше). Відповідні органи мають різну компетенцію, хоча іноді вона перетинається. Нерідко для початку їхньої діяльності потрібно дотримання зацікавленими сторонами певних умов, в інших випадках ніяких умов не потрібно, робота по виявленню і попередженню порушень здійснюється автоматично (так діє комітет по правах дитини). Для загального розуміння того, як здійснюється правозахисна діяльність цих організацій, розглянемо статус основних органів у цій області. Оон це універсальна міжурядова міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів. Основою діяльності оон є устав міжнародний договір, згідно з яким держави - члени зобов язуються також приймати міри для захисту прав і свобод людини в усьому світі. Економічна та соціальна рада (екосор) 3. Верховний комісар оон з прав людини. Верховний комісар є посадовою особою оон, за посадою він відповідає рівню заступника генерального секретаря оон, розміщується в женеві і має відділення зв язку в нью - йорку.
Під керівництвом і егідою генерального секретаря він відповідає за координацію усієї діяльності у галузі прав людини в межах оон. Верховний комісар керується тим, що усі права людини є неподільними, універсальними і взаємозалежними. При всій необхідності враховувати значущість регіональних особливостей і різного історичного, культурного і релігійного досвіду держав незалежно від їхньої політичної, економічної і культурної систем, ці держави зобов`язані заохочувати і захищати усі права людини й основні свободи. Винятково важлива функція сприяння верховного комісара збалансованому і стійкому розвитку в інтересах усіх людей і забезпечення реалізації права на розвиток. Повноваження верховного комісара не виходять за рамки загальної компетенції генеральної асамблеї оон, екосору і комісії оон по правах людини, а відповідні правомочності виражаються, зокрема, у рішеннях зазначених органів. Управління верховного комісара оон з прав людини складається приблизно з 200 працівників і налічує 3 відділи. 1) відділ досліджень та права на розвиток, який проводить дослідницьку та аналітичну роботу з різних питань прав людини та розробляє стратегію здійснення права на розвиток; 2) відділ служб підтримки, який здійснює допомогу комісії з прав людини, підкомісії по заохоченню та захисту прав людини; 3) відділ програмної діяльності, який займається програмами технічної допомоги у галузі прав людини окремим країнам, забезпечує роботу спеціальних доповідачів та робочих груп по розслідуванню порушень прав людини на місцях, сприяє здійсненню освітніх програм. Спостерігач за правами людини. Посаду спостерігача було засновано у 1978 році. Зараз організація складається з більше ніж 150 знавців своєї справи, що працюють по всьому світу.
Серед них є юристи, журналісти, академіки, експерти з різних галузей знань. Спостерігач за правами людини найбільша в світі організація, що захищає права людини та базується у сша. Організація вивчає стан дотримання прав людини в усьому світі. Отримана інформація передається у засоби масової інформації. Проводяться зустрічі з представниками урядів для ініціювання змін в політиці та проведення заходів для покращення ситуації щодо наявності порушень прав людини. За умов надзвичайної ситуації організація проводить компанію, спрямовану на зменшення військової та економічної підтримки держави, що грубо порушує права людини. Комісія складається з 53 держав, третина яких щорічно переобирається екосором. Сесії проходять щорічно. Комісія готує дослідження по правам людини, рекомендації та проекти міжнародних документів; виконує спеціальні доручення екосору, в тому числі й розглядає заяви, що торкаються порушення прав людини та займається розглядом повідомлень відносно цих порушень; здійснює тісне співробітництво з усіма іншими органами оон, до компетенції яких входять питання прав людини. Комісія грає головну роль в процесі контролю за дотриманням прав людини в усьому світі, оскільки саме в межах комісії окремі держави або недержавні установи мають змогу піднімати будь - які питання, що торкаються прав людини. Комітет з прав людини. Комітет вивчає доповіді, що направляються йому державами, і відправляє їх зі своїми пропозиціями і зауваженнями в екосор. Так звані “заключні зауваження” є думкою комітету про стан справ з виконанням пакту у відповідній державі. У зауваженнях відображуються обєктивні фактори та труднощі, що ускладнюють здійснення пакту, позитивні аспекти, головні проблеми, що викликають занепокоєння комітету, та рекомендації щодо мір, які можуть забезпечити більш ефективне використання положень пакту у межах національного законодавства та практики. Хоча зауваження комітету не мають обов язкової сили з юридичної точки зору, ігнорування їх державами свідчило б про недобросовісне виконання зобов язань по пакту.
Комітет має повноваження розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення тією або іншою державою учасником пакту будь - якого з прав, зазначених у пакті. Комітет не є судовою установою та його рішення є не “постановами”, а “міркуваннями”. Разом з тим, міркування комітету висловлюються мовою судових постанов, та накопичений досвід свідчить про те, що держави уважно ставляться до них. Будь - яка держава учасник пакту може подати до комітету повідомлення з приводу того, що інша держава - учасник не виконує власних зобов язань по пакту.
Але це можна робити лише в тих випадках, коли обидві сторони визнали компетенцію комітету отримувати та розглядати такі повідомлення. До нашого часу не було подано жодної скарги такого роду.
Комітет складається з 10 експертів, що виступають в особистій якості, тобто не представляють визначені держави. Експерти обираються державами - учасниками конвенції з числа осіб, що мають юридичний досвід. Термін діяльності в якості експерта - два роки з правом переобрання. Комітет проти катувань, одержавши достовірну інформацію про систематичне застосування катувань на території держави - учасника конвенції, що признали компетенцію комітету, упра - ві. призначити одного чи кілька своїх членів для проведення конфіденційного розслідування, включаючи відвідування території цієї держави з її згоди, а по завершенні розслідування вони повинні терміново представити доповідь з результатами комітету і державі - учаснику.
Дуже важливо, що робота комітету носить конфіденційний характер і проходить при співробітництві з відповідною державою - учасником, на території якої і ведеться розслідування. Це дозволяє державі брати участь у зазначених процедурах без збитку для свого міжнародного престижу.
По закінченні робіт, повязаних з розслідуванням, та після консультації з державою - учасником комітет може прийняти рішення про включення короткого звіту про результати розслідування до своєї щорічної доповіді. Лише в цьому випадку діяльність комітету обнародується, в інших випадках уся діяльність та документи, повязані з розслідуванням, є конфіденційними. Будь - яка особа, що стверджує, що вона є жертвою порушення концепції тією або іншою державою - учасником, що признала конвенцію, може подавати повідомлення до комітету проти катувань. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав. Після аналізу доповіді комітет приймає зауваження. Вони відображують думку єдиного експертного органу, здатного виносити такі висновки. Комітет по ліквідації расової дискримінації. Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок. Комітет розглядає усі форми дискримінації у відношенні жінок. Також розглядаються скарги, що надходять. При цьому комітет співробітничає з державами - учасниками конвенції в розгляді і вирішенні даних скарг. За результатами своєї діяльності комітет представляє щорічну доповідь до генеральної асамблеї оон про пророблену роботу.
Туди ж включаються пропозиції і рекомендації загального характеру на основі вивчення доповідей і інформації, одержуваної від держав. Але в наш час вони є досить обмеженими, як по обсягу охоплення так і по практичним наслідкам. Комітет з прав дитини. Згідно з статтею 44 конвенції, держави - учасники зобов язуються надавати комітету доповіді про прийняті ними міри по закріпленню визначених в конвенції прав та про прогрес, досягнений у виконанні цих прав. На основі вивчення доповідей комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру, які препроводжуються зацікавленій державі та повідомляються генеральній асамблеї разом з зауваженнями держав, за умов їх наявності. До комітету входять 10 експертів. Вони обираються державами - учасниками конвенції терміном на чотири роки з правом переобрання. Як звичайно, при цьому повинні враховуватися принципи справедливого географічного розподілу і представництва основних правових систем. Комітет може запитувати в держав - учасників інформацію про виконання ними вимог конвенції, про фактичне положення дітей у країні. Він збирає й аналізує інформацію про положення дітей у різних країнах, виробляє відповідні рекомендації й один раз у два роки через экосор представляє доповідь генеральній асамблеї оон зі своїми пропозиціями і рекомендаціями. Комітет працює в тісній взаємодії з різними спеціалізованими установами оон (моп, воз, дитячим фондом оон (юнісеф) і деякими іншими), а також з іншими урядовими і неурядовими організаціями. Управління верховного комісару оон у справах біженців. Згідно з статтею 1 уставу увкб, головною задачею верховного комісару є надання міжнародного захисту біженцям та пошуку вирішення проблеми біженців шляхом сприяння урядам для полегшення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції у нових країнах. Функції верховного комісару визначені як “зовсім аполітичні” й “гуманітарні та соціальні” по своєму характеру.
сприяння заключенню та ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, контроль їх виконання та внесення поправок; верховний комісар в своїй діяльності керується політичними вказівками генеральної асамблеї та екосору.
В наш час верховний комісар надає допомогу більш ніж 22 мільйонам біженців в усьому світі. Статут міжнародного суду разом із главою хі статуту оон, невід ємною частиною якого він є, був розроблений на конференції в думбартон - оксе (1944 рік), у комітеті юристів у вашингтоні і на конференції в сан - франциско 1945 року.
Права людини і громадянина. Види гарантій прав і свобод людини і громадянина та їх реалізація за законодавством україни. інститут парламентського уповноваженого з прав людини як важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина. Верховенство закону та його неухильне дотримання як принцип вільної демократичної держави і основа народовладдя. Норми поточного, галузевого законодавства. Ознаки основних прав людини. Міжнародні органи із захисту прав людини та їхня компетенція. Роль оон у захисті прав і свобод людини. Захист прав людини на регіональному рівні. Права і свободи людини на україні. Роль судової влади в державі та захист прав і свобод людини. Права і свободи людини та громадянина, їх гарантії, основні обов язки. Розвиток ідеї прав людини, сучасні міжнародно - правові стандарти в даній сфері, класифікація та типи. Принципи конституційних прав і свобод людини і громадянина. Система прав за конституцією україни, реалії їх дотримання і нормативно - правова база захисту.
Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в україні. Українське законодавство про права, свободи, законні інтереси та обов’язки людини і громадянина. Міжнародний захист прав людини. Органи внутрішніх справ і захист прав людини. Якого міжнародно - правового документу був утворений європейський суд з прав людини використання практики європейського суду з прав людини у справах шукачів притулку.
Законодавство україни. Норми міжнародного права. Практика європейського суду з прав людини. Особливості використання практики європейського суду з прав людини у справах шукачів притулку.
Обов’язковість практики європейського суду з прав людини. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04. (європейська конвенція з прав людини), яка ратифікована україною 17 липня 1997 р а також додаткові протоколи до неї (всі з яких ратифіковані україною), підлягає застосуванню в україні як частина її національного законодавства згідно із статтею 9 конституції україни. Вона має вищу юридичну силу по відношенню до всіх актів національного законодавства, за винятком конституції україни. Відповідно до статті 46 конвенції, держави - учасниці зобов’язуються виконувати остаточні рішення суду у будь - яких справах в яких вони є сторонами. Аналогічне положення міститься в ч. 2 закону україни про виконання рішень та застосування практики європейського суду з прав людини. Таким чином, безумовно обов’язковими для виконання є лише рішення європейського суду з прав людини (єспл), ухвалені у конкретній справі щодо даної країни. Водночас, ґарантування прав, передбачених конвенцією, неможливе без використання тлумачення конвенції, що надається єспл в його справах. Так, відповідно до ч. 17 закону україни про виконання рішень та застосування практики європейського суду з прав людини, суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику суду як джерело права. 6 кодексу адміністративного судочинства україни (кас україни), суди при вирішенні справи керується принципом верховенства права, частиною якого є визнання найвищої цінності прав людини, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави. 6 кас україни, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики європейського суду з прав людини. Аналогічні положення містяться в інших процесуальних кодексах. 1 постанови пленуму вищого адміністративного суду україни від 25. 2009 № 1, суди повинні застосовувати практику європейського суду з прав людини як джерело права. Використання перекладів рішень європейського суду з прав людини. Порядок застосування конвенції та практики єспл судами встановлений ст. 18 закону україни про виконання рішень та застосування практики європейського суду з прав людини. Для цілей посилання на текст конвенції використовується офіційний переклад, опублікований на сайті верховної ради україни. У зв’язку з великою кількістю рішень єспл, не всі з них опубліковані в «офіційному віснику україни, а щодо багатьох рішень, що винесенні проти інших країн, офіційний переклад взагалі відсутній. Багато рішень українською мовою доступні в офіційному чи неофіційному перекладі в електронній інформаційній системі європейського суду з прав людини hudoc. Деякі останні рішення суду вперше публікуються в неофіційному перекладі неурядових правозахисних організацій, таких як українська гельсинська спілка з прав людини. Також, відповідно до ч. 18 закону україни про виконання рішень та використання практики європейського суду з прав людини, у разі відсутності перекладу рішення та ухвали суду чи ухвали комісії, суд користується оригінальним текстом. Всі оригінальні тексти публікуються в електронній інформаційній системі hudoc. З метою полегшення розгляду судом рішень єспл, опублікованих англійською чи французькою мовами, доцільним може виявитись також використання неофіційних перекладів російською мовою, що доступні на сайті суду або підготовлені правозахисними організаціями. Обсяг практики, що підлягає використанню в справах шукачів притулку.
При використанні конвенції та практики єспл слід мати на увазі, що європейський суд з прав людини не є судом для біженців. Зокрема, суд неодноразово підкреслював, що кожна держава має право контролювати перебування іноземців на своїй території. Конвенція не створює для держав обов’язку надавати притулок. Також слід мати на увазі, що конвенція не стосується, а суд не розглядає кожного порушення національного законодавства, а тільки порушення прав, що гарантовані конвенцією та додатковими протоколами до неї. В своїй практиці відносно шукачів притулку, суд найчастіше констатує порушення статті 2 (право на життя), статті 3 (заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження і покарання) у зв’язку з примусовим видворенням чи екстрадицією шукачів притулку до країн, де ним загрожує небезпека, а також статті 5 (право на свободу і особисту недоторканість) у зв’язку з триманням шукачів притулку під вартою або іншими обмеженнями їхньої свободи, статті 8 (право на приватне та сімейне життя) у зв’язку з розлученням сімей шукачів притулку, статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) конвенції, та статті 2 (право на свободу пересування) і статті 4 (заборона колективного вислання іноземців) протоколу № 4. Як правило, у справах шукачів притулку не використовується стаття 6 конвенції (право на справедливий суд). Практика щодо недопущення шукачів притулку до національної системи притулку.
європейський суд з прав людини неодноразово розглядав справи про допуск особи, яка бажає звернутися за притулком, до національної системи притулку.
Як правило, в таких справах суд констатує порушення статті 3 (заборона катувань), статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту). ), єспл розглянув заяви шукачів притулку, які намагалися потрапити до європи на човні та були перехоплені в середземному морі італійським патрульним кораблем поза межами територіального моря. Всі перехоплені особи були поміщені на італійські кораблі та повернуті до тріполі. європейський суд з прав людини констатував порушення статті 4 протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців), оскільки справи кожної з перехоплених осіб не були розглянуті індивідуально, та статті 3 конвенції (заборона катувань) через те, що захоплені особи, знаходячись під фактичним контролем влади італії, були примусово повернуті до лівії, де ним загрожувала небезпека. 2017), суд розглянув ситуацію громадян ефіопії та еритреї, що нелегально проникли на торгівельне судно, яке прямувало до. Миколаїв та завернулись за захистом до прикордонників. Українською прикордонною службою ним не було надано можливості зійти на берег та звернутися з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пізніше, після процедурного наказу суду, вказаним особам було дозволено подати відповідні заяви. ), велика палата європейського суду з прав людини розглянула заяву громадян бангладеш про те, що вони були затримані в транзитній зоні на кордоні між сербією та угорщиною, і, попри явно висловлене бажання звернутися за притулком, ним не було дозволено зробити таке звернення. Суд встановив порушення статті 3 конвенції у зв’язку з відсутністю належного розгляду їхніх звернень за притулком. Практика щодо порушень прав шукачів притулку в ході звернення за захистом. Сама по собі процедура звернення за захистом та порядок надання чи відмови в статусі біженця чи додатковому захисті за національним правом знаходяться поза юрисдикцією європейського суду з прав людини. Однак, якщо такий неналежний розгляд призводив до порушення конвенційних прав, суд може констатувати порушення. В першу чергу, особі повинно бути гарантоване право на звернення за захистом, яке органи влади не мають права ігнорувати. Показовою в цьому сенсі є справа с. В цій справі було розглянуто звернення громадянина туреччини, який просив притулку в греції у зв’язку з політичними переслідуваннями. Натомість, грецькі органи влади проігнорували його звернення та негайно ув’язнили його як нелегального мігранта. Суд відзначив, що навіть усне звернення особи з висловленням бажання отримати притулок повинно бути негайно взято до уваги органами влади та зареєстроване.
Подальше порушення полягало в тому, що письмове звернення адвоката про реєстрацію заяви про надання притулку, було двічі проігнороване органами влади та зареєстровано лише з третьої спроби. єспл відзначив, що поважає право держав контролювати незаконний в’їзд осіб на державну територію. Однак, це не звільняє владу від обов’язку з індивідуального розгляду кожної заяви про звернення за статусом біженця. Таким чином, мало місце порушення статті 3 конвенції. При розгляді заяв про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, органи влади повинні діяти добросовісно. В цій справі громадян словаччини, що просили притулку в бельгії, запросили до поліцейського відділку, нібито для подання клопотання про визнання біженцями. Проте коли вони з’явилися, вони були затримані та поміщені до пункту тимчасового тримання іноземців. Суд вказав, що формулювання виклику було таким, що було очевидно спрямоване на запрошення якомога більшої кількості осіб з метою затримання та подальшого видворення, а затриманим не було надано правового захисту, зокрема ним не було повідомлено про цілі затримання та не надано можливості зв’язатися з юристом. Суд особливо підкреслив, що уряд не повинен створювати умови, які позбавляли б осіб правового захисту та постановив, що мало місце порушення статті 5 (право на свободу і особисту недорканість), статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) конвенції та статті 4 протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців). ), єспл розглянув заяву шукача притулку на те, що йому не було надано правової допомоги при зверненні за захистом та ухваленні судового рішення щодо його видворення. Скарга стосувалася того, що його адвокату було надано лише дуже короткий проміжок часу для ознайомлення зі справою та не було створено належних умов для спілкування між заявником та адвокатом. європейський суд констатував порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту). В цій справі суд вивів правило, яке він неодноразово підтверджував в інших справах, щодо обов’язку держави розглянути звернення особи за захистом. ), єспл розглянув твердження заявниці про те, що вона звернулася до органів влади туреччини з заявою про надання статусу біженця, проте ній було відмовлено та щодо неї було прийнято рішення про депортацію, навіть попре наявність в неї листа від увкб оон, який просив органи влади надати ній захист. єспл констатував порушення статей 3 та 13 та вказав, що органи влади повинні брати до уваги повідомлення від увкб оон про те, що особа є шукачем притулку, при розгляді заяв про надання статусу біженця або додаткового захисту.
В практиці нерідкою є ситуація, коли особі відмовляють в статусі біженця на тій підставі, що особа раніше не зазнавала переслідувань та посилається лише на ризик таких переслідувань. « у випадках, коли заявник стверджує, що він або вона належить до групи, що систематично піддається практиці неналежного поводження, захист відповідно до статті 3 вступає в силу, коли заявник доведе що є підстави вважати, що таке поводження існує щодо цієї групи. інакше кажучи, особа зобов’язана лише довести, що група, до якої вона належить, піддається переслідуванню. Не існує обов’язку доводити, що сама особа зазнала таких переслідувань. Крім гарантій, пов’язаних зі зверненням за захистом, в практиці єспл можна знайти вказівки щодо самої процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту.
На приклад, в справі ф. ), європейський суд з прав людини розглянув питання про якість шведської міграційної процедури. Суд вказав, що держава несе зобов’язання з оцінки ризиків, що пов’язані з примусовим видворенням особи. Держава зобов’язана проводити таку оцінку самостійно, а не за клопотанням особи. Така оцінка повинна проводитися на підставі достовірної інформації по країні походження заявника. В якості достовірних джерел інформації були визнані доповіді увкб оон та міжнародних правозахисних організацій. Подібні висновки суд зробив і в справі а. Практика щодо порушень, пов’язаних з триманням осіб під вартою. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право держав здійснювати законний арешт або затримання осіб з метою запобігання їхньому недозволеному в’їзду в країну чи осіб, щодо яких проводиться процедура депортації або екстрадиції (стаття 5 (1) (f) конвенції). Щодо такого затримання діє ряд гарантій, недотримання яких може призвести до порушення конвенційних прав особи. Суд констатував порушення параграфу 4 статті 5 конвенції (право на перевірку рішення про затримання компетентним судом, встановленим законом), оскільки всім затриманим не було надано правової допомоги в центрі затримання. Ним були видані лише брошури про право на оскарження грецькою мовою, проте не було надано перекладів цих брошур, та не було роз’яснено як саме вони повинні реалізувати своє право на судове оскарження. Тримання особи під вартою з метою депортації повинно супроводжуватись активним діями, спрямованими на видворення. ), було розглянуто скаргу особи без громадянства походженням з узбекистану про надмірне тримання під вартою. Суд встановив, що хоча російські органи влади і намагалися повідомити органи влади узбекистану про видворення особи, вони так і не отримали від них відповіді, і не здійснили будь - яких активних зусиль для того, аби отримати таку відповідь. Таким чином, була відсутня реальна перспектива видворення заявника, і його подальше тримання під вартою становило порушення статті 5 конвенції. ), єспл вказав, що коли дії органів влади з видворення безсистемні та здійснюються з великими перервами, має місце порушення конвенції, і особі має бути сплачена компенсація. Можливі випадки, коли особа фактично позбавлена свободи без рішення суду та поміщення до спеціалізованого закладу.
2019), велика палата європейського суду з прав людини встановила, що затримання чотирьох осіб протягом тривалого часу в транзитній зоні аеропорту шереметьєво, в період коли органи влади розглядали їхні звернення за статусом біженця, становили порушення статей 5 (право на свободу та особисту недоторканість) та 3 (заборона катувань) конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд зокрема визнав порушенням статті 5 той факт, що заявники змушені були залишатися в транзитній зоні протягом періодів від 5 до 19 місяців, не було реалістичної можливості залишити транзитну зону, а органи влади не виконали вимоги національного законодавства щодо розміщення шукачів притулку.
Суд вирішив, що була відсутня правова підстава для такого тривалого затримання, що порушувало параграф 1 статті 5, а умови затримання становили собою нелюдське поводження в порушення статті 3. Практика щодо примусового повернення та видворення шукачів притулку.
Найчастіше єспл констатує порушення конвенції в справах шукачів притулку у зв’язку з їхнім незаконним видворенням шукачів притулку через порушення таким поверненням чи видворенням міжнародно - правового принципу заборони вислання (non - refoulement). Цей принцип єспл вперше застосував в справі сорінг проти сполученого королівства (рішення від 06 липня 1989 р. Цей висновок єспл неодноразово повторював в інших справах, зокрема щодо шукачів притулку.
Суд також підкреслив, що існує обов’язок держави приділяти незалежну та пильну увагу будь - якій заяві, що існують серйозні підстави побоюватись реального ризику поводження, яке суперечить статті 3. Поспішне видворення осіб без належного розгляду їхніх заяв про звернення за захистом, може порушувати статтю 3 конвенції. ), суд розглянув скарги громадян туреччини, які були звинувачені владою своєї країни у співучасті в заколоті, у зв’язку з чим до молдови було спрямовано екстрадиційний запит. Хоча всі заявники звернулися за захистом в молдові, вони були поспішно видані туреччині. Суд вказав, що мало місце порушення статті 5 конвенції у зв’язку з необґрунтованим затриманням та екстрадицією осіб, які звернулися за захистом. Також порушенням може бути видворення особи, без врахування стану її здоров’я. ), суд вказав, що видворення, яке може призвести до непоправної шкоди здоров’ю заявника через відсутність в країні походження належної медичної допомоги, може становити порушення статті 3 конвенції. Навіть коли особа добровільно виконує рішення про примусове видворення, органи влади країни можуть бути відповідальними за наслідки цього виконання. Недооцінка ризику в разі повернення особи до країни походження може становити порушення статей 2 та 3 конвенції. Практика щодо дітей - шукачів притулку.
За загальним правилом, особи, які не досягли 18 років, розглядаються як діти, і ним мають бути забезпечені особливі умови утримання, з урахуванням їхнього фізичного та психологічного розвитку.
Так, в справі хан проти франції (№ 12267, рішення від 28 лютого 2019 р. ), єспл констатував, що тривале тримання дванадцятирічної дитини в умовах для дорослих та з дорослими без достатнього нагляду, що відповідав би особливостям її віку, а особливо відмова правозахисним організаціям, які зверталися до органів влади з проханням помістити дитину до спеціалізованого закладу, становило порушення статті 3 конвенції. Можливі випадки, коли існують сумніви щодо того, чи є особа неповнолітньою. Прикладом такої справи є справа м. В справі мова йшла про шукача притулку, який заявив, що йому 16 років. Проведений медичний огляд та тестування показало, що йому 19 років. Документів, що могли б підтвердити вік, в особи не було, проте після тестування з особою поводилися як з дорослим. Пізніше влада країни походження надала документи, які підтвердили, що заявнику 16 років. Після цього особі було призначено піклувальника та було надано належне поводження як з дитиною. єспл дійшов висновку, що порушення в даній справі не було, адже органи влади зробили все розумно необхідне для встановлення віку заявника, і в них не було розумних підстав ставити під сумнів висновки медичної експертизи. В подальшому, органи влади негайно виконали свій обов’язок з надання належного піклування, коли ним стало відомо, що затриманій особі менше 18 років. Практика щодо порушень прав шукачів притулку на повагу до їхнього приватного і сімейного життя. європейський суд з прав людини сформував добре усталену практику про те, що самі по собі рішення державних органів відносно шукачів притулку (як щодо надання статусу біженця, так і щодо примусового повернення і видворення), не порушують права на приватне і сімейне життя таких осіб, встановлених статтею 8 конвенції. ), єспл розглянув заяву шукача притулку, який прожив в україні понад 17 років, неодноразово звертався за статусом біженця, однак не отримав такого статусу.
В подальшому, щодо заявника судом було ухвалено рішення про примусове видворення, яке було скасовано судом касаційної інстанції. Таким чином, заявник опинився в ситуації, коли його примусове видворення було неможливим, однак він не мав в україні жодного правового статусу.
європейський суд з прав людини зазначив, що хоча відмова в статусі біженця та неврегульований правовий статус особи, безумовно, мають вплив на його приватне життя, однак заявник продовжував проживати в україні та мав доступ до національних процедур, що могли призвести до врегулювання його статусу.
Таким чином, не було порушення статті 8. Водночас, якщо правовий статус особи неврегульований через бездіяльність з боку державних органів, порушення права на приватне життя може мати місце.
), ситуація заявника полягала в тому, що щодо нього було ухвалено рішення про визнання біженцем, однак це рішення не було втілено на практиці, зокрема заявнику не було надано жодного документу, через бездіяльність виконавчих органів влади. європейський суд констатував, що ситуація невизначеності заявника, викликана бездіяльністю, та пов’язані з цим складнощі, з якими зіткнулася особа, становили порушення статті 8 конвенції. Питання, пов’язані з повагою до приватного та сімейного життя особи, часто виникають у справах про примусове повернення та видворення. Шукачі притулку часто перебувають на території держави протягом тривалого часу, достатнього для утворення сім’ї. За загальним правилом, що неодноразово підтверджувалося в практиці єспл, при оцінці того, чи буде порушено право на приватне та сімейне життя в разі примусового повернення чи видворення особи, слід брати до уваги чи виникло сімейне життя в момент, коли правовий статус особи був легальним. Якщо особа в момент початку сімейного життя знала про нелегальність свого перебування в країні, її видворення може порушувати право на сімейне життя лише у виключних обставинах. ), єспл вказав на те, які обставини слід мати на увазі при встановленні того, чи буде видворення нелегального мігранта порушенням статті 8 конвенції. Якого міжнародно - правового документу був утворений європейський суд з прав людини information in ukrainian. Французька влада запровадила низку обмежень через санітарну кризу, що пов’язана із covid - 19. Суд, в повній мірі дотримуючись санітарних заходів, що запровадила приймаюча держава, зокрема щодо надання переваги дистанційній роботі та електронному спілкуванню, продовжує свою діяльність за звичайними правилами. На відміну від попередніх періодів карантину, цього разу жодних спеціальних змін до процедур та строків не передбачено. Як оформити заяву належним чином. Якщо ви вирішили подати заяву до суду, будь ласка, переконайтеся, що вона відповідає вимогам статті 47 регламенту суду, що визначає інформацію та документи, які слід надати. Ненадання будь - якої інформації чи документів, що вимагаються за статтею 47 §§ 1 та 2, призведе до того, що ваші скарги не будуть розглянуті судом. Вам необхідно обов’язково заповнити всі рубрики заяви. Як подати заяву до суду.
Формуляр заяви треба завантажити, заповнити, роздрукувати і надіслати до суду поштою разом з усіма необхідними документами. Не допускається жоден інший формуляр. Нижче надано перелік документів, які допоможуть вам у правильному заповненні формуляра заяви. До уваги заявників з донецької та луганської областей і криму.
Це допоможе суду відповісти на вашу кореспонденцію. Відповідний розділ веб - сайту суду). Ваша заява в європейському суді з прав людини. Ця брошура описує різні етапи розгляду заяви в суді. Вона відповідає на основні запитання, які можуть виникнути у заявників, зокрема після того, як вони надіслали свою заяву до суду.
Запитання і відповіді. Схема провадження в суді. Практичний посібник щодо прийнятності. Практичний посібник щодо критеріїв прийнятності призначений переважно для юристів, які бажають подати заяву до суду.
В ньому описано умови прийнятності, яким має відповідати заява. Фільм про європейський суд з прав людини. Призначений для широкого загалу, цей фільм пояснює як працює суд, описує виклики, які постають перед ним, та висвітлює обсяг діяльності суду, спираючись на приклади з його практики. Відео про те, як подати заяву.
Це відео докладно пояснює, як потрібно заповнити формуляр заяви, щоб вона була розглянута судом. Звертаємо вашу увагу, що, хоча це відео вірно висвітлює головні питання, які стосуються подання заяви, деяка інформація підлягає оновленню відповідно до останніх інструкцій. Найтиповіші помилки при заповненні формуляру.
Це відео звертає увагу на найбільш типові помилки, яких припускаються заявники при заповненні формуляру та підготовці заяви проти україни до європейського суду з прав людини. Відео про умови прийнятності. Цей відеосюжет пропонує розповідь юриста з секретаріату європейського суду з прав людини, тривалістю п’ятнадцять хвилин. Він був записаний в головному залі засідань суду.
В ньому пояснюються критерії прийнятності, яким повинна відповідати кожна заява, щоб бути прийнятою судом до подальшого розгляду.
Призначений він головним чином для професійних правників і громадських організацій. Вжиття тимчасових заходів. Що таке тимчасові заходи. Коли суд отримує заяву, він може вирішити, що держава повинна вжити певних заходів тимчасового характеру, поки суд розглядатиме справу.
Зазвичай вони являють собою вимогу до держави утриматись від певних дій, наприклад, не повертати осіб до країн, де їм може загрожувати смерть або тортури. Суд вживає тимчасових заходів тільки за чітко встановлених умов, а саме якщо є ризик серйозних порушень конвенції. Велика частині запитів про тимчасові заходи відхиляється через невідповідність вимогам. Якого міжнародно - правового документу був утворений європейський суд з прав людини система захисту прав людини в україні.
Коментарі
Дописати коментар