артикуляція звуків м на української мови
Зміни приголосних у мовленні. Учені - мовознавці, аналізуючи взаємодію звуків у мовному потоці, виявили, що на якість їх постійно впливає артикуляція сусідніх звуків. Унаслідок цього відбуваються комбінаторні зміни звуків. інші уподібнюються, коли поряд стоять звуки однієї групи - обидва голосні або обидва приголосні. Уподібнення називається латинським терміном — асиміляція. Це зміни голосних або приголосних унаслідок впливу попереднього звука на наступний чи наступного - на попередній. Палаталізація приголосних звуків. Пом якшення, або палаталізація, приголосних звуків відбувається внаслідок додаткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння, що виникає в певному фонетичному оточенні приголосного звука. Різні приголосні мають неоднаковий ступінь палаталізації. Серед палаталізованих приголосних розрізняють пом якшені і напівпом якшені звуки. До напівпом якшених належать. У словах іншомовного походження можуть вимовлятися пом якшено всі приголосні, включаючи й губні, задньоязикові і глотковий (про це йдеться в розділах орфоепія, орфографія). Крім того, в українському літературному мовленні широко вживаються пом якшені приголосні в інших позиціях, зокрема перед іншими приголосними. Як правило, така палаталізація зумовлюється асимілятивними змінами звуків. Асиміляція і дисиміляція приголосних у потоці мовлення. уподібнення) та дисиміляція (від лат. Тіїапо - розподібнення) властиві фонетичній системі української мови і простежуються тільки в мовному потоці, як правило, в межах одного такту чи одного складу.
Тому асиміляція і дисиміляція - явища усного мовлення. Правда, окремі асимілятивно - дисимілятивні зміни з часом можуть фіксуватися графічною системою мови і переходити в орфографічне письмо (як приклад можна взяти хоча б позначення на письмі оглушеного префікса с - (із з - ) чи передавання подовженого приголосного). Під асиміляцією як фонетичним явищем слід розуміти уподібнювання одного звука іншому, здебільшого сусідньому.
Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м якістю. Сучасній українській мові, як і російській та іншим слов янським, властива переважно регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м якістю, рідше за способом і місцем творення. Артикуляція звуків м на української мови особливості артикуляції голосних і приголосних звуків. Звукові одиниці мови реально існують і функціонують не ізольовано, а в мовному потоці, в певному зв язку одна з одною. Аналіз умов сполучуваності голосних і приголосних звуків, утворення груп приголосних, різних комбінацій їх і місця в слові, як і вивчення частотності фонем, має велику теоретичну й практичну вагу.
До вивчення звукового сигналу підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і приймається. Мовленнєва комунікація являє собою процес, модель якого можна зобразити у наступній послідовності. Кожна людина виступає як в ролі суб’єкта, так і в ролі об’єкта мовлення. Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти – вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Вимова звука – це не тільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку.
Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата. Цей набір ознак набуває соціального статусу і закріплюється в свідомості носіїв мови як орфоепічна норма. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Зазвичай до тону завжди більшою чи меншою мірою додається шум, а до шуму — незначний елемент тону.
Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняють залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум, — і відповідно поділяють на дві групи. Голосні і приголосні. Голосні — це звуки, основу яких становить тон. Приголосні — це звуки, основою яких є шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних). інтенсивність звука залежить в основному від амплітуди коливань голосних зв язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. інтенсивність як об єктивну характеристику звука слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності. Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу.
Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.
Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами. Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й місцем їх концентрації. Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називають фонемами. Воно обов язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше — соціальний), аспект. Дослідження звуків виконують природознавчими методами (анатомо - фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження. Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв язку і взаємно доповнюють один одного. Звуки мови на письмі позначають так. Звуки утворюють зовнішню, звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого. Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого належать гортань з голосовими зв язками, ротова та носова порожнини, губи, язик, зуби та піднебіння. Голосні звуки – це „звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв язок. Після того як струмінь повітря вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями проходить крізь ротову порожнину, він вільно виходить назовні. На початку слів голосні в українській мові виступають порівняно рідко, але в середині слова вони трапляються частіше.
Тато, той, туман, тесля, тиша. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами. Якість приголосних залежить від умов їх творення. При утворенні приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. При утворенні приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука. В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками. Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення. Sоnоге — звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу.
Цих звуків в українській мові дев ять. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному так само, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним. Шумними називають приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать. Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяють на дзвінкі і глухі. Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки. При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки. Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук – глухий). Дзвінкі приголосні у кінці слова та в кінці складу вимовляють дзвінко. Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих. Палаталізація звуків, або пом якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Окремі приголосні за ознакою “м’якість - твердість” утворюють пари. ґанок, ґоґель - моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін. Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила). Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими вимовляються дзвінко. З іншого боку, для позначення одного звука можуть вживатися дві букви (напр букви дж і дз передають відповідно кожна свій звук. М якість приголосних передається за допомогою букв ь та і (сталь, тісто, хіба). Твердість приголосних на письмі не позначається, а для роздільної вимови вживається апостроф. Звукові як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Автономність звуків виявляється передусім у тому, що носії мови легко ділять на фонеми будь - яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі. Виразність і чистота дикції досягаються насамперед завдяки правильності артикуляції, тобто чіткістю постановки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням недоліків вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. А — нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, рот настільки широко розкритий, що між зубами можна вставити два пальці, покладені один на одного. Губи активної участі не беруть. Вони притиснені до зубів, не випинаються вперед і не розтягуються в сторони. Язик помітно відтягнений назад. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. Дещо відтягнений від нижніх зубів назад і кінчик язика. О — лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові. Спинка язика спрямована більше до м якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів сильніше, ніж при. М яке піднебіння сильно підняте вгору закриває вхід у носову порожнину.
У — лабіалізований голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення. При вимові нижня щелепа опущена, але менше, ніж при вимові а, зуби відходять від передніх зубів і дуже витягуються вперед, утворюючи між губами й зубами невелику порожнину, довжина якої більша, ніж при вимова. Відстань між губами зовсім невелика. Положення язика дуже високе, тіло його спрямоване вгору до м якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння, а кінчик відтягнений від передніх зубів і зігнутий униз та назад більше, ніж при вимові інших голосних заднього ряду.
М яке піднебіння підтягнене вгору і закриває прохід у носову порожнину.
Е — нелабіалізований голосний переднього, на межі з середнім, ряду пониженого ступеня піднесення. При вимові куточки губ трохи розтягнені в сторони й притиснені до зубів. Положення язика нижче, ніж при вимові інших голосних переднього ряду, спинка язика основною своєю масою просунена вперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, кінчик — відтягнений від нижніх зубів, а корінь — відсунений назад більше, ніж при вимові інших голосних переднього ряду.
М яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки. И — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Губи при вимові розтягнені дещо більше, ніж при вимові є й притиснені до зубів. Рот розкритий настільки, що між зубами можна вставити кінчик мізинця. Положення язика вище, ніж при вимові є, але трохи нижче, ніж при і. Передня частица спинки язика опукла, основною своєю масою просунена вперед. Кінчик язика вільно опущений вниз, а корінь відсунений від задньої стінки глотки значно більше, ніж при є. і — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція напружена, м язи мовних органів при його вимові скорочуються й поверхня їх стає твердішою, що позначається і на тембрі голосного, на його більшій виразності. При вимові губи розтягнені в сторони значно більше, ніж при и та є, і утворюють вузьку щілину.
Рот розкритий настільки, що між верхніми й нижніми зубами можна вставити кінчик мізинця. Уся маса язика (передня й середня частини) переміщується виразно вперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика зібране спереду і має виразно випуклу форму.
Віддаль найвищої точки язика від твердого піднебіння невелика. Кінчик язика спадає вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. М яке піднебіння закриває вхід у носову порожнину.
При артикуляції спочатку утворюється зімкнення нижньої губи з верхньою, потім, під натиском повітря, що видихається, відбувається вибух. Губи розмикаються, нижня губа натискає на верхню і відштовхується від неї. Нижня щелепа при цьому опускається, язик при цьому участі не бере.
При п, б м яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину.
Голосові зв язки при творенні п ненапружені й не дрижать, а при творенні дзвінкого б губи напружені й дрижать. Артикулюється як і шумний дзвінкий б, з тією лише різницею, що при його творенні тон переважає над шумом, а м яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини. В — губно - зубний щілинний. При творенні нижня губа зближується з верхньою, але не змикається з нею. Між губами залишається вузенька щілина, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. М яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину, ф — губно - зубний. Твориться при зближенні нижньої губи з зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Язик у роті лежить спокійно. М яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.
Д, н, т — шумні зімкнені передньоязикові. При творенні їх губи пасивні, кінчик та передня частина язика змикаються з верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв язки при творенні д, н вібрують. Сонорний н має носове забарвлення, бо м яке піднебіння опущено і повітря проходить одночасно через ротову й носову порожнини. При вимові губи напіввідкриті й розтягнуті. Зуби розтулені на віддаль 1 - 1, 5 мм. За загальною конфігурацією язика с, з дещо подібні до зімкнених т і. істотна різниця полягає в тому, що при їх артикуляції виникає не зімкнення, а щілина. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка торкається іклів та різців. М яке піднебіння підняте й закриває прохід до носової порожнини. Голосові зв язки при творенні с перебувають у напруженому стані, а при творенні з дрижать. Ц, дз — шумні передньоязикові африкати—складаються з двох елементів (зімкненого й щілинного). При вимові ц утворюється зімкнення типу т, а при вимові дз—типу д, але воно не завершується вибухом, як під час артикуляції звичайних зімкнених, а плавно, без паузи, переходить у щілинний елемент типу с або з. Отже, артикуляція ц відбувається на місці утворення т і с, а дз — на місці утворення д і з. Кінчик язика притискається до нижніх зубів, а передня його частина утворює на зубах і початку альвеол зімкнення, але плавно переходить у щілину.
Ш, ж — шумні щілинні передньоязикові. При артикуляції нижня щелепа трохи переміщується вперед, губи теж. Зуби зближені на відстань 1 - 1, 5 мм. Кінчик язика разом із прилеглою до нього спинкою потовщується і відтягується назад порівняно з артикуляцією с і з. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові с і з. Повітряний струмінь спрямований по каналу на передні різці; розбиваючись об їх краї, він викликає специфічний шум. При вимові ш голосові зв язки не вібрують, а при вимові ж — вібрують, але струм повітря слабший, ніж при ш. Ч, дж — шумні передньоязикові африкати. Вони починають артикулюватися з елемента зімкнення типу т і д, який плавно переходить у щілинний елемент типу ш, ж. Елементи зімкнення утворюються не на місці звичайних т, д, тобто не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, отже, там, де утворюються шиплячі ш, ж, р — передньоязиковий, належить до так званих вібрантів (дрижачих). При його творенні рот розкритий, губи пасивні; краї задньої і середньої частини спинки язика впираються у верхні бокові зуби; передня частина язика розплющується для утворення вільних рухів; кінчик разом з передньою спинкою піднімається вгору і торкається твердого піднебіння на задній частині альвеол, де під натиском видихуваного повітря вібрує. И — середньоязиковий щілинний. При артикуляції середня спинка язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого між твердим піднебінням і середньою частиною язикової спинки виникає щілина. Кінчик язика опущений униз і тримається біля нижніх зубів. Л — боковий передньоязиковий сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного. Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні зубів верхньої щелепи і далі на твердому піднебінні. Крім того, краї язика опускаються з одного або з двох боків і утворюють біля бокових зубів щілину, крізь яку проходить повітряний струм. К — шумний задньоязиковий. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Нижня щелепа трохи опускається. Кінчик язика направлений униз. Голосові зв язки розімкнені. Струмінь повітря сильний. Типовою для української літературної мови є така артикуляція к, при якій зімкнення утворюється на рівні останніх кутніх зубів, язикове тіло посунене назад, а кінчик язика знаходиться за нижніми зубами. Так артикулюється і шумний задньоязиковий зімкнений г, тільки зімкнення задньої спинки язика з м яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Контактна смуга, що утворюється при вимові, трохи вужча від контактної смуги, що утворюється при вимові. X — шумний задньоязиковий щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м якого піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Язикове тіло відтягнене назад, а кінчик язика знаходиться за нижніми зубами. Г — фарингальний глотковий або фарингальний. При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад трохи більше, ніж при х. Малий язичок займає положення, схоже з положенням х. Голосові зв язки зімкнуті й вібрують. Струмінь повітря слабший, ніж при х. Г — передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний в українських словах, так і в давньозапозичених, і українізованих. Аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґніт (у лампі), ґоґель - моґель, ґрасувати, грати (іменник), гранчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах ґалаґан, ґудзь і под. Йотовані ї, є, ю, я утворюються сполученням двох звуків. Артикулюються як і відповідні голосні, але перед цим треба боки язика прикласти до ясен верхніх бокових зубів. У початковій школі формуванню дикції у молодших школярів приділяється значна увага. Вміло організована робота з текстом включає школяра в творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу учня, поліпшувати її вдосконалювати культуру його почуття. Таку вимогу диктує сама специфіка художньої літератури, в якій поєднуються раціональне й чуттєве.
Складний процес формування гармонійно розвиненого індивіда неможливий без удосконалення його емоційного сприймання. Робота проводиться після уроків індивідуально або невеличкими групами дітей з однорідними вадами. Тривалість занять залежить від змісту роботи. Учитель садовить учня біля себе за столом перед дзеркалом і артикулює певний звук. Учень вловлює положення мовних органів, після чого намагається їх відтворити. Така робота вимагає як від дітей, так і від учителя наполегливості, терпіння і систематичності в їх здійсненні. Діти, які приходять у перший клас, уже вміють виражати словами свої думки про навколишнє, але ті вміння характеризуються крайньою бідністю. Учень першого класу може задавати питання і відповідати на запитання інших. Він уважно слухає цікавий йому твір чи цікаву йому бесіду, розуміє слухане.
Та варто поставити перед ним завдання переповісти прослухане.
Що зрозумів, що схвилювало, чому, як перед ним повстане ряд непосильних труднощів. Причина їх у бідності мовлення, що нерідко супроводжується значними недоліками. Найхарактернішими з них є квапливість, тягучість, часті повторення слів, словосполучень, неточні інтонування або монотонність монологічного мовлення. Виразно виявляються у дітей і такі недоліки, як надмірна переривчастість, невпорядкованість думки, що також спричиняється до переривчастості, недостатня означальність, напруженість під час виступу.
У більшості такі недоліки пов язані зі станом загального розвитку.
Квапливість пояснюється невмінням висловити спокійно, послідовно свою думку, сформулювати її у ході виступу, спирається не так на слова, як на почуття, і тому спішить висловитися. Усувається такий недолік тренувальними вправами на вимову у сповільненому темпі з обов язковим витримуванням певної тривалості синтаксичних і логічних пауз, а також дещо подовженою вимовою наголошених складів у словах. Вправи проводяться як індивідуально, так і залученням дитини до колективної декламації. Вони сприяють більш ґрунтовному розумінню змісту почутого чи прочитаного, розвивають логічне мислення, допомагають виробленню в учнів навичок зв язного, правильного, логічно - послідовного і змістовного мовлення; збагачують словник, змушують (особливо при описі) добре оперувати лексикою, знаходити відповідні слова для опису форми, величини, кольору, призначення предмета і таким чином сприяють усуненню даного недоліку.
Тягучість пояснюється неправильним мовленням, що увійшло поступово у звичку дитини. Тягучість не зв язана з недоліками мовного апарата. Коли слухаєш розповідь учня з такими недоліками, складається враження, ніби він абияк ставиться до неї. Насправді ж це не так. Учень по - своєму знає, що і як він може сказати, і знаходить для цього відповідні слова, але звучать вони за звичкою в яло, розпливчасто. Виправлення такого недоліку в дітей починається з роз яснення їм суті самого недоліку, завдань правильного мовлення і вправ на пришвидшену вимову.
Читання вивчених напам ять текстів (віршів, приказок, скоромовок тощо). Вправи проводяться індивідуально і за участю колективу.
Для зразка читає вчитель за всіма вимогами виразності, даючи дітям відчути місце пауз і їх тривалості, логічних наголосів, мелодики і темпу.
Читає учень першу частину скоромовки кілька разів у дещо пришвидшеному темпі. Після цього — другу частину, потім першу і другу разом і так до кінця. На допомогу можна покликати іншого учня. Причини частих повторень слів чи й словосполучень можуть бути різні. Недостатній запас слів. Висловлюючись, дитина вдається до повторень, бо не вистачає слів. А якщо вони і є в пасивному словнику, то в процесі мовлення не приходять на думку.
Попередження і виправлення таких недоліків повинно проходити в загальній системі боротьби за культуру мовлення. Починати слід з роз яснення самого недоліку, кожного разу попереджувати учня перед висловлюванням, постійно дбати про збагачення словника, формувати внутрішнє мовлення і переводити його у зовнішнє. Неточність інтонування, монотонність діалогічного мовлення учнів скоріше можна розглядати як незнання основних положень виразного читання і культури мовлення, ніж недолік. У процесі мовлення, читання учні погано оперують методичними змінами основного тону (підвищенням, пониженням голосу), не дотримуються мовних тактів і пауз між ними, не передають логічних наголосів у реченні або передають їх неправильно, незалежно від попередніх речень і від контексту взагалі. Такі порушення властиві усім дітям, не тільки першокласникам, і вимагають постійної і послідовної роботи над розвитком у них навичок виразного читання і культури мовлення. Проте неточне інтонування, монотонність можуть виникати внаслідок негативного тонального забарвлення мовлення – верескливістю, пискливістю, манірністю, сюсюканням. Усуваються такі недоліки роз ясненням того, наскільки вони шкідливі для розвитку культури усного мовлення, проведенням відповідних вправ на розвиток голосу, мелодики; інтонування, речень, які вимагають різних тембральних забарвлень, а також систематичною і послідовною роботою над виразністю читання і культурою мовлення. Надмірна переривчастість пояснюється кількома причинами. Невмінням оформити словесно свою думку, що нерідко залежить і від ситуації мовлення, непродумуванням наперед того, що маєш сказати, недостатністю сказаного, що спонукає до внесення змін чи доповнень. Усувають недоліки вправами на розвиток техніки читання і подальшим ходом формування навичок виразності читання, культури мовлення, а також усним переказом текстів, описом предметів, речей, явищ. Це й невдалі початки висловлення — розпочав, а далі не знає що казати. Виправлення недоліку вимагає переконливого роз яснення суті недоліку.
Не слід заповнювати вимушену мовчанку звуками, в таких випадках треба мовчати і мовчки шукати наступну фразу.
Усувається недолік усним переказом почутого, прочитаного та описом предметів. Недостатня означальність властива усім дітям молодшого віку.
Вони мало користуються прикметниками. В усній і писемній формі розповіді учнів дуже рідко спостерігаємо ознаки предметів, речей, явищ тощо. Пригріло сонечко (не весняне, літнє чи осіннє, тепле, ніжне чи яскраве, а просто сонечко), був осінній день (не теплий чи холодний, не сонячний чи хмарний, дощовий, вітряний чи інший, а тільки осінній). Назбирала квітів (не польових, красивих, різнокольорових і т. Усувається недолік у процесі загального розвитку.
Описати, наприклад, іграшковий будинок (чи з малюнка), в якому комин, дах, стіни, двері і вікна різні за величиною і кольором, формою; вправи у формі гри. Хто дасть найбільшу кількість ознак — які бувають хмари. (сірі, сиві, купчасті, чорні, густі, білі), який буває дощ. (рясний, густий, проливний, затяжний, короткочасний, докучливий, бажаний. Напруженість пояснюється незвичкою, труднощами контактування з аудиторією, особливо з незнайомою. Учень під час виступу забуває окремі речення, завчені наперед, і, замість того, щоб замінити їх іншими, намагається їх пригадати, а цё й спричиняє хвилювання, розгубленість, безпорадність передачі повідомлення. Долаються такі напруження відповідним досвідом. Треба спонукати дітей до частих виступів перед аудиторією з незаучуваним наперед повідомленням (розповіддю, описом, роздумом (міркуванням) на певну тему). Усуваються такі недоліки в процесі планомірної роботи з учнями над розвитком культури мовлення і виразного читання. Виправлення у мовленні недоцільно зводити до орфографічних та пунктуаційних вправ. Слід пам ятати, що словесне оформлення думки і почуттів мусить бути не тільки грамотним, але й правильним, відповідати всім комунікативним якостям мовлення (точності, логічності, чистоті, стислості, виразності, багатству і доречності). Також не слід забувати про те, що монологічне мовлення значно важче дається, ніж діалогічне, бо тут діти мають справу з інтонаційним оформленням думки. Важливо не тільки те, що сказано, але й як сказано. Отже, не пускати поза увагою абияк висловлену учнем думку.
Усі недоліки дітей так чи інакше пов язані з недостатністю в них мовленнєвого досвіду, розвитку мовленнєвого механізму і особливо слуху.
Останній лежить в основі засвоєння і розвитку усного і писемного мовлення і є тією базою, на якій будується завдання мовленнєвої культури в цілому.
Це слухання дітьми розповіді вчителя, яка має певне спрямування, виразного читання; заучування напам ять віршів зі слів учителя, слухання коротких оповідань із трьох - чотирьох речень і відтворення їх спочатку про себе, а потім вголос по пам яті і т. Надалі, коли вже діти читають нескладні тексти, розвиток мовленнєвого слуху нерозривно зв язаний з розвитком техніки читання і мовлення. Тому на початку кожного уроку читання слід систематично і послідовно проводити спеціальні 6 - 8 - хвилинні вправи на інтонування тексту.
Такі вправи сприятимуть не тільки усуненню недоліків вимови й мовлення, але й виробленню в учнів чіткої й виразної вимови голосних і приголосних звуків, окремих слів, словосполучень, речень із різним інтонаційним відтворенням; розвиватимуть зорове сприймання; сприятимуть виробленню умінь і навичок керувати в процесі читання, мовлення дихання, голосом; формуватимуть навички правильного, швидкого, свідомого і виразного читання, а головне, стануть настановою на виразне читання тексту, що є основним матеріалом уроків читання. Матеріалом для вправ можуть бути окремі емоційно насичені речення, приказки й прислів я, скоромовки, загадки, що легко піддаються визначенню одного, двох і більше намірів для відтворення. Кожна вправа осмислюється вчителем у плані загального розвитку, техніки читання і виправлення конкретного недоліку мовлення. Розпочинаються вправи з емоційно насичених речень. Емоційно насичений матеріал завжди добре сприймається дітьми, легко усвідомлюється, засвоюється. Емоції допомагають краще і ґрунтовніше запам ятати матеріал. Тож робота над емоційно насиченими реченнями — сприйманням змісту і відтворенням його з різними намірами — допоможе сприймати краще слово, а відтак і речення не лише розумом, а й почуттями, допоможе піднести техніку читання, яка усуває певні недоліки мовлення. Перед ходом роботи над вправами треба роз яснити дітям сутність відтворення змісту і почуттів речення, дати зрозуміти, що речення треба не просто прочитати, а з певним завданням. Учні мають добре усвідомити, що одне і те ж речення, звичайно, поза контекстом можна прочитати по - різному, залежно від того, що ним хочемо висловити. Заклик, наказ чи певні почуття (радість, сум, тривогу тощо). Якщо можуть існувати беззвучні дихальні вправи, то ізольовані від дихання голосові вправи неможливі. Непомітно й швидко вдихайте повітря в такій кількості, яка вам потрібна, з самим обмеженим запасом. Видихайте назвуці — економно і рівно. Текст потрібно вивчати напам ять. Це не так важко тому, що крім вправ із скоромовками, можна користуватися універсальним текстом. Треба відзначити, що відсутність музичного слуху у даної особи може поєднуватись з чудовим мовним слухом і навпаки. Особи, які змушені завдяки своїй професії постійно користуватися голосною мовою (наприклад, педагоги), фактично роблять вправи щоденно. Якщо ці вправи проводяться правильно (з точки зору техніки мови), і в результаті такої натуральної постановки очевидні, то увагу треба звернути тільки на вдосконалення гнучкості голосу.
З першого дня навчання дітей у школі варто привчати їх вимовляти всі звуки і слова правильно і чітко, тобто оволодіти хорошою дикцією. Звуки творяться і вимовляються мовним апаратом (губи, зуби, щелепи, язик, піднебіння, маленький язичок, дихальне горло, гортань, голосові зв язки). Hopмальний стан мовного апарату забезпечує правильну вимову звуків, хоча іноді спостерігаються і такі факти, коли при нормальній будові мовного апарату наявні порушення дикції. Важливою є робота вчителя початкових класів над поліпшенням дикції учнів на уроках навчання грамоти мови під час вивчення звуків. Вправи, які рекомендуються, допоможуть перевірити і закріпити навички правильної вимови як при індивідуальній, так ї колективній роботі. Якщо учень читає не чітко, не ясно вимовляє окремі звуки чи звукосполучення, вчитель звертає па це увагу класу і може на окремих частинах тексту попрацювати колективно. Добре практикувати повільне поскладове читання важких чи великих слів (наприклад. Карпатські, свиноферма, електрика, корабельники, громадянин, демонстрація та ін. ), доки учні зможуть вимовляти їх вільно. Варто використовувати чотирирядкові вірші, скоромовки, пісні, загадки. Завжди першим повинен прочитати вчитель —дати зразок вимови важких звуків чи звукосполучень. Зважаючи на індивідуальні порушення дикції в дитини, учитель добирає відповідний тренувальний матеріал. Якщо в учня спостерігається порушення вимови певного звуку, педагог деякий час працює з ним індивідуально (щодня). Важливо не поспішати з ускладненням вправ, але не варто затримувати дитину на окремих видах роботи, щоб у неї не зникло бажання працювати. У кращому випадку в школах виробляються єдині вимоги до мовного режиму, який підтримується, на будь - якому уроці і всіма вчителями. Це змушує учнів уже з 1 класу контролювати свою мову і мову товаришів. Бо «кожний із звуків, який складає слово, кожний голосний і приголосний є свого роду нотою, яка займає своє місце в звуковому акорді слова і виражає, ту чи іншу частину душі, що пробивається через це слово. Правильна літературна вимова вимагає чіткої дикції та неухильного дотримання правил орфоепії. Дикція тут вживається в розумінні. Правильна, чітка артикуляція голосних та приголосних звуків. Правила орфоепії коригують унормоване вимовляння голосних, приголосних та їх сполучень у мовному потоці. Правильна дикція не забезпечує правильної літературної вимови, якщо порушуються правила орфоепії. Артикуляція звуків м на української мови класифікаційна таблиця за місцем творення приголосних. За пасивним артикулятором передньоязикові приголосні звуки в українській мові поділяються на три підгрупи. 1) апікальні; 2) дорсальні; 3) какумінальні, або церебральні. Арех - верхівка, кінцівка) звуки артикулюються кінчиком язика, який торкається верхніх зубів, ясен, піднебіння. До апікальних належать. Dorsalis від dorsum - спина) звуки артикул юються кінчиком язика, який може торкатися нижніх зубів, а середня частина при вимові м яких дорсальних додатково піднімається до твердого піднебіння. До дорсальних належать. Сасшпеп - вершина), або церебральні (лат. Cerebrum - мозок), звуки артикул юються, коли піднятий угору край передньої частини язика притискується до піднебіння, а спинка язика при цьому опущена. До какумінальних (церебральних), або піднебінних (ясенних) належать. За способом творення шуму всі приголосні звуки сучасної української літературної мови поділяються натри головні групи. Зімкнені, щілинні, дрижачі. Зімкненими називають приголосні звуки, що творяться в момент прориву струменем повітря повного зімкнення між активним і пасивним мовними органами. Внаслідок того, що повітря при цьому прориває зімкнення раптово, ці звуки ще називаються вибуховими, або проривними. Оскільки артикуляція вибухових здійснюється з надзвичайно малою витримкою, більшість зімкнених приголосних є миттєвими (моментальними). Струмінь повітря частково проривається назовні через ротову порожнину, частково - через носову.
Тому вони є носовими. Носові приголосні іноді розглядають як зімкнено - прохідні. Особливу групу в межах зімкнених приголосних становлять зімкнено - щілинні приголосні, або африкати. Група щілинних, або фрикативних (від лгг. Fricare - терти), приголосних об єднує звуки, що складаються із голосу й шуму або тільки шуму, який твориться при проходженні струменем повітря щілини, що виникає при наближенні активного мовного органа до пасивного. Latus - бік, lateralis - боковий), бо під час їх утворювання виникає перепона в результаті наближення кінчика язика до ясен. Язик при цьому опускається і повітря проходить з обох його боків. Дрижачі ще називають вібрантами (від лат. Vibrans - дрижачий), при творенні яких кінчик язика періодично або притискується до альвеол (альвеоли - ямки в щелепах, де містяться корені зубів), або відходить від них, утворюючи своєрідне дрижання чи вібрацію. Приголосні розрізняють наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м якістю). Палаталізація звуків, або пом якшення (лат. Palatum - тверде піднебіння), виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і - подібна артикуляція, то об єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується. Залежно від наявності чи відсутності роботи передньо - середньої спинки язика приголосні поділяються на тверді й м які. Окремі тверді й м які приголосні утворюють співвідносні пари. Класифікаційна таблиця приголосних звуків за способом творення. Класифікаційна таблиця приголосних за наявністю або відсутністю палаталізації. Приголосні за ступенем вияву м якості, у свою чергу, поділяються. У зв язку з цим і - подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному; 2) пом якшені, або палаталізовані. Зведена класифікаційна таблиця приголосних звуків. Основні ознаки приголосних. В українській мові дуже багатий консонантизм. Сонорні (сонанти), шумні (дзвінкі й глухі - чітко локалізовані); губні (лабіальні), губно - губні (білабіальні), губно - зубні (лабіо - дентальні); язикові. А) передньоязикові (апікальні), нижньозубні (дорсальні піднебінні, або ясенні (какумінальні, або церебральні), б) середньоязикові; в) задньоязикові; глотковий (фарингальний), зімкнені, або зімкне - но - проривні чи зімкнено - вибухові; які, крім носових (назальних) зімкнено - прохідних, є ще миттєвими, або моментальними, ротовими, тобто чистими (неносовими); зімк - нено - щілинні (африкати), щілинні (фрикативні), серед щілинних є два звуки бокові (латеральні), два звуки серединні; два звуки дрижачі (вібранти); тверді (непалата - лізовані), м які (палаталізовані), свистячі, шиплячі. Однофокусні й двофокусні. Напружені й ненапружені приголосні. Дзвінкі і глухі приголосні розрізняються артикуляційно — ступенем напруження мовних органів. Губ, язика, глотки, гортані, стінок ротової порожнини. Вважають, що глухі - напружені звуки, дзвінкі - ненапружені. Неогублений (нелабіалізований). Утворюється при великому ротовому й малому фарингальному резонаторі шляхом відтягнення язикового тіла, зокрема задньої частини язика, помітно назад. При цьому язик займає найнижче положення у ротовій порожнині. Спинка язика спрямована більше до м якого піднебіння. Ротова порожнина зменшується в діаметрі, а фарингальна збільшується, утворюється порожнина між губами й зубами внаслідок лабіалізації. Положення язика високе.
Язикове тіло спрямоване вгору до м якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння. Кінчик язика відтягнений від передніх зубів і загнутий униз та назад. Куточки губ трохи розтягнені на боки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів. Передня частина спинки язика опукла, основною своєю масою просунена вперед. Ротовий резонатор у передній частині дуже вузький. Порожнина глотки значно ширша, ніж ротова порожнина. Уся маса язика подається виразно наперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика, зібране спереду, має опуклу форму.
Кінчик язика спадає круто вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. Вимовляється напружено. У мовному потоці звуки не ізольовані один від одного, їхні артикуляції взаємодіють, накладаються одна на одну.
З мовного потоку ми виділяємо лише певні звукові типи (звукотипи) на основі типових для цих звуків ознак. Люди не могли б порозумітися, якби у їхній пам яті не існували звукотипи, бо реальний звуковий потік завжди індивідуалізований, ускладнений нетиповими параметрами. Сприймання звуків здійснюється таким чином. Цей збіг і є фактом сприйняття, упізнавання звука. Взаємодія звуків у мовному потоці має не довільний характер, вона підпорядкована певним правилам, порушення яких веде до того, що слухач не може виділити із звукового потоку певний звукотип. Традиційно вважається, що голосні звуки в ненаголошеній позиції змінюються, редукуються якісно й кількісно, тобто скорочується їхня тривалість у часі. З погляду артикуляції це можна пояснити так. Скорочуючи своє звучання в часі, ненаголошені голосні не встигають повною мірою сформуватися як звук наголошений. Крім того, на редукцію голосних упливає й те, що ці звуки артикулюються ненапружено, нечітко. Язик у задній частині і в корені значно відсувається назад. Куточки губів менш відтягнені назад. Порівняно з наголошеним має трохи вище підняття язикової спинки та більшу просуненість її наперед. У цілому цей звук не піддягає будь - яким помітним для слуху змінам. Це звук більш переднього й нижчого творення проти наголошеного. Лабіалізація помітно зменшується. Тривалість артикуляції наголошених і ненаголошених звуків розподіляється у слові більш - менш рівномірно. Особливістю української вимови є те, що ненаголошений голосний абсолютного кінця слова має значно більшу тривалість, ніж ненаголошені всіх інших позицій. Артикуляція звуків м на української мови орфоепічні вимоги до оратора. Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення має орфоепія (від гр. Ortos – рівний, правильний і epos – слово, мова), тобто система загальноприйнятих правил, що визначають едино правильну літературну вимову.
Для того щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає. Сучасні норми української орфоепії – це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько - київських говірок. А – нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. М’яке піднебіння зімкнене із задньою стінкою глотки. О – лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові. Спинка язика спрямована більше до м’якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. При вимові нижня щелепа опущена, але менше, ніж при вимові а. Губи відходять від передніх зубів і дуже витягуються вперед, утворюючи між губами й зубами невелику порожнину, довжина якої більша, ніж при вимова. Віддаль між губами зовсім невелика. Положення язика дуже високе, тіло його спрямоване вгору до м’якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння, а кінчик відтягнений від передніх зубів і зігнутий униз та назад більше, ніж при вимові інших голосних заднього ряду.
Е – нелабіалізований голосний переднього, на межі з середнім, ряду пониженого ступеня піднесення. При вимові куточки губ трохи розтягнені в сторони й притиснені до зубів. Положення язика нижче, ніж при вимові інших голосних переднього ряду, спинка язика основною своєю масою просунена вперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, кінчик – відтягнений від нижніх зубів, а корінь – відсунений назад більше, ніж при вимові інших голосних переднього ряду.
И – нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Губи при вимові розтягнені дещо більше, ніж при вимові е й притиснені до зубів. Рот розкритий настільки, що між зубами можна вставити кінчик мізинця. Положення язика вище, ніж при вимові е, але трохи нижче, ніж при і. Кінчик язика вільно опущений вниз, а корінь відсунений від задньої стінки глотки значно більше, ніж при е.
і – нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція напружена, м’язи мовних органів при його вимові скорочуються й поверхня їх стає твердішою, що позначається і на тембрі голосного, на його більшій виразності. При вимові губи розтягнені в сторони значно більше, ніж при и та е, і утворюють вузьку щілину.
Рот розкритий настільки, що між верхніми й нижніми зубами можна вставити кінчик мізинця. Уся маса язика (передня й середня частини) переміщується виразно вперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика зібране спереду і має виразно випуклу форму.
Віддаль найвищої точки язика від твердого піднебіння невелика. Губи розмикаються – нижня губа натискає на верхню і відштовхується від неї. При п, б м’яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину.
Голосові зв’язки при творенні п ненапружені й не дрижать, а при творенні дзвінкого б губи напружені й дрижать. Артикулюється як і шумний дзвінкий б, з тією лише різницею, що при його творенні тон переважає над шумом, а м’яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини. В – губно - зубний щілинний. При творенні нижня губа зближується з верхньою, але не змикається з нею. Між губами залишається вузенька щілина, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. М’яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.
Твориться при зближенні нижньої губи з зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Д, н, т – шумні зімкнені передньоязикові. При творенні їх губи пасивні, кінчик та передня частина язика змикаються з верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв’язки при творенні д, н вібрують. Сонорний н має носове забарвлення, бо м’яке піднебіння опущено і повітря проходить одночасно через ротову й носову порожнини. С, 3 – шумні щілинні. При вимові губи наггіввідкриті й розтягнуті. М’яке піднебіння підняте й закриває прохід до носової порожнини. Голосові зв’язки при творенні с перебувають у напруженому стані, а при творенні з дрижать. Ц, дз – шумні передньоязикові африкати – складаються з двох елементів (зімкненого й щілинного). Отже, артикуляція ц відбувається на місці утворення т і с, а дз – на місці утворення д і з. Ш, ж – шумні щілинні передньоязикові. Зуби зближені на відстань 1 - 1, 5 мм. Кінчик язика разом із прилеглою до нього спинкою потовщується і відтягується назад порівняно з артикуляцією с і з. Повітряний струмінь спрямований по каналу на передні різці; розбиваючись об їх краї, він викликає специфічний шум. При вимові ш голосові зв’язки не вібрують, а при вимові ж – вібрують, але струм повітря слабший, ніж при ш. Ч, дж – шумні передньоязикові африкати. Вони починають арти - кулюватися з елемента зімкнення типу т і д, який плавно переходить у щілинний елемент типу ш, ж. Елементи зімкнення утворюються не на місці звичайних т, д, тобто не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, отже, там, де утворюються шиплячі ш, ж. Р – передньоязиковий, належить до так званих вібрантів (дрижачих). При його творенні рот розкритий, губи пасивні; краї задньої і середньої частини спинки язика впираються у верхні бокові зуби; передня частина язика розплющується для утворення вільних рухів; кінчик разом з передньою спинкою піднімається вгору і торкається твердого піднебіння на задній частині альвеол, де під натиском видихуваного повітря вібрує. Й –середньоязиковий щілинний. Л – боковий передньоязиковий сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного. Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні зубів верхньої щелепи і далі на твердому піднебінні. К – шумний задньоязиковий. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м’якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Голосові зв’язки розімкнеш. Так артикулюється і шумний задньоязиковий зімкнений г, тільки зімкнення задньої спинки язика з м’яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Х – шумний задньоязиковий щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м’якого піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Г – фарингальний глотковий або фарингальний (від гр. Pharynx – зів, глотка). При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад тррхи більше, ніж при х. Голосові зв’язки зімкнуті й вібрують. ґ – передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний в українських словах, так і в давньозапозичених, і українізованих. Аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ганфи, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедз, ґніт (у лампі), ґоґель - моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), гранчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах ґалаґан, ґудзь і под. (український правопис, 4 - те вид випр. Артикуляція звуків м на української мови зміни приголосних у мовленні.
Коментарі
Дописати коментар