5 буття людини як життєвий світ особистості і суспільства

5 буття людини як життєвий світ особистості і суспільства

Поняття життєвого шляху особистості. історія формування особистості. Кожна людина є творцем власної біографії, головним режисером тієї унікаль­ної вистави, якою є її життя. Людина тісно залежить від свого минулого, що безпосередньо й опосередковано впливає на сьогодення. індивідуальна історія зумовлює і ставлення до майбутнього з його життєвими перспективами, планами й сподіваннями, мріями та шляхами їх досягнення. Як частина суспільства, як сучасник епохи, як представник покоління, кожен із нас певним чином включає до власної історії сторінки історії людства, великий спектр соціально - історичних ритмів. Традиції, звичаї, обряди, ритуали, котрі є характерними для суспільства, так чи інакше стосуються кожної окремої людини. Культурний час — дуже тривалий час, і позбавити себе його впливу важко, як важко штучно відокремити своє життя від життя етносу, генерації, держави. Життєвий шлях є не лише траєкторією приватного життя особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. є люди, які віддзеркалюють цінності та ідеали покоління, до якого належать. є й такі, що уособлю­ють власним життям цілу добу, великий історичний період. А життя деяких стає віхою усієї всесвітньої історії. Життєвий шлях завжди поєднує біографічне й історичне.

Особистість не може розвиватися, не створюючи свою історію. індивідуальна активність людини поступово зростає, зовнішні фактори поступаються внутрішнім, формується відповідальність за власні вчинки, наміри, наслідки дій. Людська діяльність змінює довкілля, об єктивуючись у про­дуктах матеріальної і духовної культури. Кожне покоління спирається на досвід попереднього і має змогу йти вперед. Будуючи свій життєвий шлях, людина накладає на сучасні їй. історичні події відбиток власних думок, інтересів, рішень, вольових імпульсів, віддзеркалюючи водночас і зворотний вплив своєї доби, ровесників, соціуму.

Серед піонерів психологічного дослідження проблеми жит­тєвого шляху передусім слід назвати п. У праці психологічна еволюція особистості він намагався побачити людину в її реальних змінах під впливом часу.

Зіставляючи вікові фази і ступені біографії, жане синтезував біологічний, психологічний та історичний час у єдину систему координат. Генетичний зв язок між фазами життєвого циклу просте­жує ш. Бюлер у роботі життєвий шлях людини як психо­логічна проблема. Вивчаючи велику кількість біографій, бю­лер співставляє об єктивний хід подій з історією творчої діяльності людини та віковими змінами у ставленні до життя. Людина має природжене прагнення до самоздійснення, вва­жає бюлер, яке зумовлене життєвими цілями та особистісни - ми цінностями. Самоздійснення розглядається як підсумок життя в цілому, коли все, чого людина прагнула свідомо чи несвідомо, отримало реалізацію. I етап (від 16—20 до 25—30 років), коли здійснюється по­ шук самого себе, супутника життя. У мріях, сподіваннях на­ мічається ескіз подальшого руху.

Вибір головних життєвих цілей, потяг до справжніх, великих учинків супроводжуються драматичним пошуком, самовипробуваннями у різних видах діяльності. Ii етап (від 25—30 до 45—50 років) — це апогей життя, зрілість, коли самоздійснення відбувається на основі реальних досягнень, праці за покликанням, що стабілізує ставлення до себе та оточуючих, до власного минулого й майбутнього. Iii етап (від 45—50 до 65—70 років) — період, пов язаний з інволюцією, який закінчується разом із завершенням про­ фесійної діяльності. Настає душевна криза як результат ско­ рочення часової перспективи, передчуття неминучості кінця існування, болісних переживань, пов язаних із самотністю. Вік до 16 років бюлер виключає з контексту життєвого шляху, оскільки в цей час створюються лише передумови са­мовизначення. Після 70 років уже не може бути мови про усвідомлені, чіткі життєві цілі, і тому цей вік також не розглядається. Редбачає досягнення творчого піку у віці біологічного опти­муму.

Другий варіант розглядає можливості досягаєння лю­диною свого апогею і тривалої стабілізації без зниження про­дуктивності навіть тоді, коли починається в янення організму і біологічний оптимум залишається далеко позаду.

Досить популярною є епігенетична концепція розвитку особистості запропонована одним із засновників егопсихо - логії е.

Свідомість, як вважає еріксон, може відігравати самостійну адаптаційну роль пристосування осо­бистості до зовнішнього середовища на основі діалогу.

Люди­на ставиться до зовнішніх факторів вибіркою, враховуючи їх значущість на кожному етапі життєвого шляху, роблячи вибір між протилежними ставленнями до світу і себе.

Саме цей вибір визначає подальший етап розвитку, саморуху.

На початку життя, до півтора років, дитина вибирає довіру чи недовіру до світу.

Довіра — дуже важлива якість, і людина може підживлюватися все життя із джерела надії замість кри­ниці суму.

Довіра є основою формування позитивного са­мовідчуття, бажання йти назустріч новому, засвоювати новий досвід, нові діяльності. Наступна стадія — раннє дитинство, що триває до трьох - чотирьох років. Полярними переживаннями стають почуття самостійності, автономії або ж невпевненості в собі, сорому.

Головне прагнення дитини — оволодіння своїм єством, бо­ротьба за незалежність від бажань батьків, від зовнішніх умов. Якщо батьки зловживають обмеженнями, заборонами, зро­стають залежність дитини, невпевненість у собі, сумніви, зай­ва сором язливість. Автономія, котра залежить від почуття власної гідності батьків, підвищує самооцінку і впевненість у власній компетентності. З чотирьох до шести років людина переживає так званий ігровий вік, пов язаний з почуттям ініціативи або ж провини. У грі розвиваються взаємини з іншими людьми завдяки си­стемі ототожнення в ігрових ролях, вивчаються типово людські емоції, виконуються бажання, долається нудьга. ініціатива стимулює допитливість, енергійну пізнавальну діяльність. Для батьків важливо заважати появі у дитини по­чуття провини за допитливість, тому що провина формує са - мозасуджуючу свідомість. У молодшому шкільному віці, від шести до 11 років, вини­кає вибір між працелюбністю і почуттям неповноцінності дитина здійснює систематичну організовану діяльність, пра­гне бути на висоті, оволодівати новими й новими навичками, формами активності. Необхідно розвивати її рішучість у до­маганні успіхів, бажання експериментувати. Важливо підкре­слювати тимчасовість некомпетентності, а не пояснювати її особистісними вадами чи безталанністю. Юнацький вік охоплює період з 11 до 18 років. Він пов язаний з почуттям визначеності власного я, формуван­ням егоідентичності або ж почуттям дифузії, розмитості, не­визначеності ролей. Его ідентичність у своєму формуванні проходить чотири етапи. Невизначеність ідентичності, коли підліток ще не знає, чи прийняти йому стиль життя, який пропонують батьки, чи ні; попередня ідентичність, коли підліток ніби приміряє на себе цілі та переконання інших; мораторій чи криза ідентичності, коли у рольовому експери­ментуванні людина відшукує саме свій варіант ідентичності; досягнення ідентичності, коли юнак знаходить орієнтацію у світі, форму занять, професію. Рольова сплутаність чи нега­тивна ідентичність засновані на бунті, коли можливі регресія до інфантильного рівня, зростання тривожності, почуття ізо­ляції, страху перед спілкуванням із протилежною статтю, во­рожість щодо суспільних ролей. Молодість, що триває від 19 до 25 років, пов язана з вибо­ром між спільністю чи ізольованістю контактів. Спільність реалізується у глибоких дружніх стосунках, у шлюбі. Якщо спільність справжня, вона завжди взаємна. Коли ж людина не знаходить власне я, на неї чекає самотність, вона стає зафіксованою лише на собі. Зрілість, яка займає наступні 25 років життя, — це вік ви­бору між творчістю чи застоєм. Творчість передбачає появу вітально важливих інтересів і потреб за межами родини чи самого себе.

Людина намагається щось вкласти в майбутнє покоління, у соціум. Застій — це життя лише згідно з осо­бистими потребами, задля розваг, комфорту, вигід. Остання фаза — похилий вік, чи вік пізньої зрілості — по­чинається після 50 років. Базова якість, яку здобуває людина у цей час, — це переживання цілісності або ж відчаю. Стале почуття я - інтеграції виникає завдяки мудрості, цінності власного минулого, набутого досвіду.

Якщо досвід залишаєть­ся нікому не потрібним, людина переживає розчарування в житті та страх смерті. Кожна особистість має свою тему, свій сценарій життя, що складається виходячи з найголовніших прагнень, сподівань, усвідомлюваних та неусвідомлюваних мрій та потягів, уявлю - ьаних перспектив та збереженого у пам яті минулого з його. Успіхами та поразками. є люди, життєва мелодія котрих є творчою, що сприяє зростанню самостійності, суб єктності, незалежності від випадкових зовнішніх обставин. є й люди, тематику життя яких слід було б назвати регламентуючою, тому що вони передусім прагнуть пристосуватися до тради­ційного укладу, загальноприйнятих норм, прислухаючись не до себе, а до свого оточення. Жоден етап життєвого шляху не відіграє домінуючої ролі в розвитку особистості. На всіх етапах відбуваються як кількісні (кумулятивні), так і якісні (інноваційні) зміни. Розвиток не є процесом набуття дедалі більшої ефективності, він складаєть­ся з поєднання надбань та втрат, певні системи вдосконалю­ються, а інші регресують. Закономірності побудови життєвого шляху можна зрозуміти, якщо розглядати взаємовплив віко­вих, історично - культурних та індивідуальних факторів. Життя пропонує людині безліч можливостей. і саме від людини, її зрілості, самостійності, відповідальності залежать своєрідність траєкторії життєвого шляху, терміни переходу від віку до віку, глибина кризових переживань. Психологічна наука сьогодні оперує кількома термінами для позначення індивідуального розвитку.

Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез. Онтогенез є індивідуальним роз­витком людини як організму із закладеною в ньому філогене­тичною програмою. Нею визначаються нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних мо­ментів цілісності людського організму.

Зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості, смерті. Час життя (ше - ііліе, ше - 8рап) визначає передусім інтер­вал від народження до смерті, тривалість, протяжність існу­вання. Це хронологічні рамки життя, від яких залежать, на­приклад, співіснування поколінь, тривалість первинної со­ціалізації дітей тощо. Терміни всевіковий розвиток (ше - 8рап) та розвиток протягом життєвого шляху (ше - соике) найчастіше використовуються як синонімічні. Життєвий - цикл передбачає, що плин життя має певні рит­ми, закономірні етапи, котрі мають назву віків і циклічно по­вторюються. Особистість починає засвоювати нові соціальні ролі, потім деякий час виконує їх, поступово залишаючи. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повто­рюють її нащадки. Циклічність характеризує також зміну по­колінь у суспільстві, де молодші спочатку вчаться у дорослих, індивідуальна біографія настільки складна, що її дуже умовно можна розчленувати на окремі цикли. Якщо певний період життя концептуалізувати як цикл (сімейний цикл чи цикл професійного зростання, кар єри), то підпорядковува­ти біографію загалом якомусь одному ритмові майже немож­ливо. Життєвий світ особистості — відкрита система, що має поряд із визначеною траєкторією розвитку чернетки, гіпоте­зи, варіації, імпровізації. Поняття життєвий шлях найбільш багатомірне; воно пе­редбачає численні тенденції розвитку в межах однієї біографії. Ці лінії шляху водночас є автономними і взаємопов язаними. Життєвий шлях особистості — не лише при­родно - історичний процес, що повторюється, а й унікальна, єдина у своєму роді драма, кожна сцена якої — результат зчеплення безлічі індивідуально - неповторних характерів і обставин (кон и. Життєва подія, конкретний вчинок є вирішальними для розгортання життєвого шляху.

Час, послідовність і спосіб здійснення певної події — чи то народження дитини, чи закінчення школи, чи весілля, чи отримання власного жит­ла—є дуже важливими. Складна взаємодія біологічних, пси­хологічних та соціальних детермінант, серед яких найголов­нішою виступає активність суб єкта, його роль у власній світопобудові, визначає періодизацію життєвого шляху.

Шлях завжди переживається як незавершений, тому що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Але у людини є стійка потреба у таких проявах себе, котрі були б якомога вільнішими, незалежнішими від зовнішніх обставин і водночас досконалими, завершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість цілком, остаточно реалізовуватися, розкривати свої сутнісш сили. У житті завжди є трагічне й комічне, світле й темне, радіс­не й сумне.

Різні люди акцентують увагу на певних обстави­нах; та ж сама ситуація сприймається зовсім по - іншому за - якого залежить усе.

Самостійність у казковому сюжеті без­межна. Повернення у минуле, стрибки у майбутнє, покарання злодіїв, тріумф добра — все це легко і природно. Саме у грі, дитячій творчості людина починає набувати суб єктності. Ставлення до себе переживається як ставлення до ні на кого не схожого представника певної статі — хлопчика чи дівчинки. Психологічна стать стає первинною категорією, в якій дитина усвідомлює власне я, і ставлення до статевої належності може сприяти чи заважати гармонізації початко­вого етапу життєвого шляху.

Наприкінці дошкільного етапу гостро переживається влас­на тлінність, фінітність існування. Передчуття втрати перено­ситься на себе, своїх рідних, виникають досить стійкі острахи за власне життя. Страх смерті дозволяє вперше оглянути, бо­дай дуже приблизно й туманно, майбутній життєвий шлях із його неминучим фіналом. Другий етап індивідуальної історії виникає як новоутво­рення кризи шести - семи років, коли дитина втрачає безпосе­редність емоційних реакцій, усвідомлює суперечливість між сприйняттям самої себе та оцінками оточуючих. Поступово втрачається почуття власної унікальності й розвивається по­треба відповідати очікуванням ровесників, бути схожим на них. Панівною стає позиція бути як усі. На цьому етапі людина відчуває вплив водночас двох детермінант самороз­витку, що доповнюють одна одну.

Це ставлення до себе, ко­тре переживається як ставлення до власного віку та до влас­ної статі. і психологічний вік, і психологічна стать можуть або сприяти, або ж заважати гармонізації подальшого розвитку.

Третій етап стає можливим як результат розв язання кри­зи підліткового віку, коли всі стосунки, симпатії, норми, цінності підлягають перевірці на міцність, на істинність, на необхідність їх збереження. Людина починає усвідомлювати свою індивідуальність в усій її своєрідності. Ставлення до се­бе стає ставленням до власної статі, віку та індивідуальної не­схожості ні на кого. Життєвий шлях зазнає, таким чином, впливу трьох детермінант саморозвитку, домінуючою стає потреба буги не таким як всі. Психо­логічний простір звужується, його центр зміщується до суб єктивного полюсу, що пов язане з дослідженням власних глибин, внутрішніх реальностей, про які людина раніше не знала. Час життя дедалі більше спрямовується у майбутнє; минуле й теперішнє переживаються як різні темпоральні іпо­стасі того, що попереду.

Неабияку значущість набуває пошук ідеалу, пошук кохання як можливості досягнення деякого трансцендентного світу.

З являються думки про героїчне безсмертя, обмірковується можливість залишитися у пам яті вдячних нащадків, у душах коханих чи тих, хто не спромігся відповісти на кохання. Тема всесилля часу врівноважується захопленістю життям, сього­денням, його перспективами. Четвертий етап, молодість, стає віком, коли людина ви­бирає між я - реальним і я - ідеальним себе реальну, яка активно шукає шлях до чогось індивідуально неповторного, лише їй приналежного. Ставлення до себе стає ставленням до людини взаємодіючої, до партнера зі спілкування, спільної діяльності. Людина освоює професію, створює сім ю, знахо­дить друзів. Вона оцінює свої можливості, своє неповторне існування у світі, бачить реальні життєві перспективи. Цей етап виникає після виходу з кризи 16—17 років, котру називають кризою виривання коренів. Людина усвідомлює себе не лише як своєрідну особистість, а й як члена групи, комунікатора, що встановлює контакти. Нове ставлення до себе та своєї життєвої історії потребує наповнення відпо­відальною діяльністю кожної години, кожного дня. Поява власної родини, нащадків накладає обов язок жити, турбую­чись про рідних і близьких, усіх тих, хто створює простір життєвого світу та й основний смисл життя. П ятий етап, що починається після кризи зо років, вияв­ляє нову грань ставлення до себе.

Воно стає по - справжньому суб єктним, творчим, вільним від випадкових обставин. Лю­дина бере кермо у власні руки, залишаючись єдиним, без співавторів, творцем власного життя. Вона будує світ у те­перішньому часі, звільняючись від ілюзій, відмовляючись від нездійсненних мрій і жорстких самообмежень, від виснажли­вого волюнтаризму.

Максималістські плани, котрі були характерними для мо­лодого віку, наближаються до реальності. Ентузіазм кори­гується досвідом перших невдач, розчарувань, сумнівів. Лю­дина стає реальнішою і в розумінні себе, своїх обмежень. Звільняючись від обов язкових очікувань оточення, від не­обхідності відповідати безлічі норм, людина починає глибше розуміти себе, свій життєвий шлях, своє призначення. Зріла людина визнає в іншій неповторну цінність і пово­дить себе у відповідності з таким визнанням. Вона може про - дуктивно взаємодіяти з іншою людиною, взаємозбагачуючись 1 знаходячи у самобутності іншого власну неповторність. Бути собою в іншій людині, не пристосовуючись, не роб­лячи з когось засобу для досягнення своєї мети, любити і за­лишатися незалежним, вільним — це дуже високі критерії зрілості. Зріла людина вміє оцінити неповторне у світі, непо­вторне як те, - що минає. Саме ця ідея є головною, централь­ною для зрілого віку.

Нове ставлення до себе, котре виникає на шостому етапі життєвого шляху, стає результатом кризи середини життя, кризи 40 років. Це останній шанс зробити свою справу, ста­ти собою і особистісно, і професійно. Необхідність ревізії пройденого шляху змінює ставлення до минулого та майбут­нього, що активно видозмінює ставлення до життя загалом. Чергова детермінанта розвитку — це ставлення до себе як до суб єкта життєдіяльності, людини, яка творить власне життя. Людина ставить собі запитання, котрі дуже нагадують підліткові, але сприймаються гостріше, складніше.

Хто я чи туди я йду чи ті люди мене оточують. Гострота цих переживань виштовхує особистість із повсякденності, що інколи виявляється у початку нового сімейного життя, виборі нової професії. Це доба здійснення всіх головних задумів, до­ба переживання цілісності життєвого шляху, його принципо­вої завершеності. Ставлення до власного життя на сьомому етапі, у похилому віці, стає новим ставленням до себе, власної тлінності й вічності. Людина відчуває, що психологічний час ніби вири­вається з - під контролю, надто швидко минає. Нову траєк­торію життєвого шляху вибрати вже майже неможливо. Не­обхідно прийняти своє минуле з усіма його помилками, не­вдачами, хибними рішеннями. Людина, яка спромоглася дати позитивну оцінку своїй життєвій історії, набуває мудрості на цьому вирішальному етапі життєвого шляху і має можливості для подальшого особистісного зростання, самопізнання. На­стає час для відвойовування себе для себе самого. Ставлення до смерті об єднує, знімає попередні ракурси ставлення до себе; ставлення до людей і ставлення до часу життя стають ізоморфними, ідентифікуються. Значущість зовнішніх детермінант розвитку поступово сходить нанівець за рахунок дедалі виразнішого превалювання детермінант внутрішніх, коли суб єктність загрожує обернутися на суб єктивізм. Цей етап життєвого шляху починається після розв язання кризи я - інтеграції. Але він може і не початися, якщо криза не розв язується позитивно. існує певна відповідність у послідовності й характері змін, яких зазнає ставлення до себе залежно від етапів індивідуаль­ної історії. Шлях до справжньої суб єктності у створенні себе і свого життєвого шляху має єдиний напрямок, який полягає у здобутті справжньої автономії та свободи. До формотворчих стимуляторів та обмежувачів саморуху особистості можна за­рахувати ставлення до себе як представника певної статі, віку, як до неповторної індивідуальності, людини рольової, котра творить власне життя, живе і вмирає. При переходах від од­ного етапу життєвого шляху до іншого засадничими стають різні детермінанти саморозвитку особистості. Чому життєвий шлях людини поєднує біографічне та історич­ не.

Наведіть приклади такого поєднання, аналізуючи власний життєвий шлях та індивідуальні історії своїх знайомих. Спробуйте проаналізувати на власному прикладі, коли і як ви почали усвідомлювати власне буття, а що й досі залишається неусвщомлюваним чи усвідомлюваним фрагментарно. Центральне місце в середньовічній філософії займає онтологічна проблема - проблема буття. і хоча конкретне трактування цієї проблеми в августина, еригуени, аквінського різне, усі вони, про що було вже сказано вище, виходили з принципу креаціонізму - створення світу богом з нічого. Описуючи створення світу богом, августин запитує і відповідає сам собі. Чи не було в тебе під руками якої - небудь матерії, з якої міг ти створити небо і землю. Але звідки взялася б ця матерія, не створена тобою, а тим часом стала матеріалом для твоєї творчості. Допущенням такої матерії неминуче обмежувалася б твоя всемогутність. До створення твого нічого не було, крім тебе, і. Справжнє буття, досконале, незмінне має лише бог. У ньому, на думку хоми аквінського, нерозривно злиті сутність і існування. Сутність у речах аквінський ототожнює з формою, природою, щойніс - тю, тим загальним, що властиве речам одного роду або виду.

Крім того, хома виділяє в кожній речі потенційність і актуальність. Кожна річ як творіння має потенційність, можливість стати особливим творінням, актуалізуватися, набути буття. Чисту актуальність має тільки бог, а чисту потенційність - первинна матерія, що, з єднуючись з формою, створює різноманіття речей і явищ світу.

З проблемою буття нерозривно зв язана і теорія пізнання, епістемологія, що також у найбільш розвиненому вигляді представлена хомою аквінським. Хома виходить з того, що пізнання починається з чуттєвої ступені. Предмети впливають на наші органи чуттів, і на цій основі в розумі виникають образи, з якими працює інтелект, виділяючи з одиничних сприймань (чуття здатні дати уявлення лише про одиничне) загальне і формує на цій основі поняття, проникаючи в такий спосіб у сутність речей, їхнє буття. Тут хома аквінський йде слідом за аристотелем, але далі шляхи їхні розходяться. З погляду аквінського, хоча чуття і є тією основою, на якій інтелект формулює поняття, розум пізнає в речах не їхні матеріальні риси, а їхню духовну сутність, їхню ідеальну форму, універсали, що об єктивно існують у речах, будучи вираженням їхнього божественного походження. Розум, таким чином, пізнає в речах їх божественну ідеальну сутність, тим самим наближаючись до своєї кінцевої мети - пізнання бога, тому що кожна річ, настільки є істинною, наскільки наближається до подібності з богом. Через це релігійне одкровення вище від пізнавальної здатності розуму, у ньому бог сам або через своїх апостолів відкриває нам найвищу істину.

Проблема людини і суспільства. Проблема людини, як і у філософії античності з часів сократа, стоїть у центрі філософії середньовіччя. Але підхід до людини в часи античності і середньовіччя істотно різниться. Антична філософія, керуючись принципом космоцентризму, вважає людину часткою космосу, що має всі його риси і є мікрокосмосом. У ньому вона цінує і його розум, і його тіло (греки подарували нам і філософію, й олімпійські ігри, і науку, і скульптуру, що оспівує красу людського тіла), він не протистоїть природі, а є, хоча й особливою, його частиною. Людина в уявленні середньовічної філософії є образом і подобою бога і, хоча він не позбавлений природних рис, йому властива і тілесність, вона стоїть над природою як її пан, цар (уявлення про людину як царя природи породжене християнством). Він прийшов мов би з іншого світу, у який повинний повернутися після своєї смерті. Через це його тілесність, хоча і є його невід ємною якістю, далеко не головне в його існуванні. Душа є основою людини, основою її індивідуальності. Душу моя живить тіло, а душу мою живиш ти, - говорить августин. Звідси і ставлення середньовічної філософії до тілесного начала людини. Це начало є джерелом гріха, похоті. Звідси і уявлення середньовіччя про ідеал людини. Таким ідеалом виступає чернець, пустельник, що утихомирив свої пристрасті і присвятив себе цілком служінню богові. Правда, хома аквінський, на відміну від августина, не вважає тіло, його потреби чисто гріховними, адже тіло теж створене богом. і тому навіть язичники можуть жити праведно, морально. Але для порятунку необхідно бути християнином, тому що для порятунку необхідні одкровення і віра. істотно розходяться антична і середньовічна філософія в питанні про роль розуму і волі в житті людини. Для античності головне в людині - розум, він лежить в основі моральності. Тільки спираючись на знання, можна досягти щасливого життя. Людина - частка космосу, підпорядкована його закономірностям, і тому її головною задачею є збагнення цих закономірностей і дотримання їх у житті. Воля тут, власне кажучи, ніякої ролі не грає, а якщо і грає, як, наприклад, у стоїків, то дуже незначну.

Тому греків не цікавить внутрішній світ людини. Для них головне - це дія відповідно до закономірності - долі. Для середньовічної філософії людина теж є розумною істотою. Розум відрізняє її від усього живого. Але разом з тим розум не є визначальним у праведному житті людини. Християнський бог є вищим за необхідність, вищим від закону.

Він діє у згідно зі своєю вільною волею. Тому людина не в змозі осягнути його розумом. Більше того, на думку августина, розум нерідко відвертає нас від істини, звертаючи нашу увагу вбік безглуздої цікавості. істину варто шукати, занурюючись у глибини власної душі. Отже, головною тут є воля, що спрямовує людину на праведний шлях, на подолання своїх гріховних потягів. У залежності від того, куди направляє свої помисли людина, її життя буде або праведним або гріховним. А це залежить, насамперед, від її вільної волі. Свобода волі людини в релігійній середньовічній філософії є важливою і для того, щоб виправдати бога, здійснити теодицею. Адже існування у світі зла і несправедливості входить у суперечність із вірою в справедливого і всеблагого бога. Наділивши людину свободою волі, релігійна філософія середньовіччя покладає на неї і провину за існування зла у світі. Але зсув акценту з розуму на волю дає нам зовсім інший ідеал людини в порівнянні з античним ідеалом. Це вже не геракл, що безстрашно здійснює подвиги, відведені йому долею, і не безпристрасний мислитель, що поглибився в природу космосу, а людина, зайнята своїм внутрішнім духовним життям, що здійснює саморефлексію з метою направити не тільки свої дії, але і свої помисли на пошук істини, тобто бога. Тим самим, центр ваги зміщується з дії на помисел, з фізичного на психологічне, що взагалі було не властиве античності і яке буде покладено в основу розуміння людини як я - особистості новим часом. Боротьба добра і зла в людині знаходить своє відображення й у людській історії, у людському суспільстві. Уособленням цієї боротьби, відповідно до вчення августина, є град божий і град земний. Боже царство представляє церква, а царство земне - держава. Дана точка зору відбиває реальності політичного життя середньовіччя, де основними політичними суб єктами виступають церква і держава, папа і король, між якими йде політична боротьба протягом усього середньовіччя. Держава, на думку августина, не є випадковим утворенням. Вона виникає після гріхопадіння людини і є необхідною для приборкання зла аж до судного дня. Земна влада теж від бога, як і влада церкви, папи. Але влада церкви вища, оскільки це духовна влада і політика повинна спиратися на моральні цінності, встановлені і пропаговані релігією. Трохи по іншому підходить до цього питання хома аквінський. Наслідуючи аристотеля, він вважає державу, суспільство необхідною умовою самореалізації людини. Тому існування людини поза державою немислиме і нехристияни можуть жити в гарній державі й одночасно вести доброчесне життя. Але для аристотеля держава є вершиною самореалізації людини. Для хоми аквінського держава є лише проміжним етапом у людському існуванні, кінцевою метою якого є вічний порятунок. і ось де вже тільки християни можуть розраховувати на вічний порятунок, тому що тільки їм через біблію відкривається до нього шлях. Тому хома аквінський ставить церкву, папу вище за государя (папа може відлучити від церкви правителя - тирана), але все - таки вважає політичну владу порівняно незалежною від церковної влади, хоча твердої границі між цією владою не проводить, тому що духовні і земні проблеми. Функції проблеми буття. Світ як єдність об єктивної дійсності і дійсності людських сутнісних сил. Філософський зміст категорії буття. єдність матерії руху, простору, часу.

З самого початку західноєвропейського мислення і до сьогоднішнього дня буття означає те ж саме, що й присутність. Буття як присутність визначається через час. Знання про світ — складова частина вчення про людину.

Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв язок з іншими людьми. Поняття світ має конкретно - історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, опредметнюючись результатами своєї праці, своїм розвитком зобов язана світові. Тому світ — це єдність об єктивної дійсності і дійсності людських сутнісних сил, які мають конкретно - історичний характер. Поняття світ як світоглядна категорія формувалось ще в до філософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності. Така система зв язків між самими індивідами в межах первісної общини проявилася в тому, що життя окремих людей могло забезпечуватись тільки через задоволення потреб общини як цілого. Серед загальних потреб виділяються потреби у виробництві знарядь праці та здійсненні суспільних відносин. Внутрішня система взаємозалежності виробників та споживачів общини формувала характер і напрям їхньої діяльності, необхідність у колективній праці на всю громаду.

Важливо, що в цей період змінюється характер ставлення общини до природи. Людина переходить від пристосовництва та збиральництва до діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи знарядь праці, а з їхньою допомогою — до перетворення предметів природи на засоби задоволення потреб людини. Тим самим природа безпосередньо включається до сфери активної діяльності людини. Складається відповідна єдність не тільки людей усередині общини, а й людини та природи, яка вплетена у сферу її активної діяльності. На цій основі починає створюватись цілісне уявлення про світ предметів, явищ, цінностей, зв язків, відносин, які становлять життєву сферу буття людини. Оскільки община — це відносно самостійна система, яка об єднує індивідів у їхній боротьбі за забезпечення свого існування, остільки для них світ обмежений родоплемінними зв язками та відносинами. Така форма індивідуальної самосвідомості як втілення природних та суспільних, родових зв язків збереглась у мовах різних народів. Світ — це община, весь світ — вся община, у світ — у люди, усім миром — усією общиною та інше.

У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно - історичним та чуттєво - сприйнятним змістом. і з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил. Тому світ — це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія світ визначає не тільки природні, об єктивно - матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично - діяльного відношення до себе і до умов свого існування. Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи. Зрозуміло, що світ — це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття. Зміст і кордони світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро та мегасвіту.

Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності. Категорія світ разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у філософсько - світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість. Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях. Цілісності, саморозвитку, конкретній все загальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, ґрунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності. Типологія світу, в якій людина — це мікрокосм, а всесвіт — макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення бога до світу.

З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється. Матеріальний, духовний, об єктивно - реальний, суб єктивно - ідеальний. Окремі світи поділяються на космос, землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповнюються соціогенними світами з матеріально - культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно - практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм. Життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття. Система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Термін онтологія запровадив у xvii ст. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого. Матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Зокрема, в курсах метафізики, що читалися в україні в києво - могилянській академії починаючи з xvii ст висвітлювалися такі питання онтології, як відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважалося, що буття має три основні визначення — єдине, істинне і добре.

Філософське життя європи першої половини xx ст. Характеризується рядом теоретичних пошуків, спроб створення загальної онтології. Про це свідчать не тільки неотомізм із його давніми теологічними трактуваннями буття, а й феноменологія е.

Гуссерля з його відмовою від гносеологізму, і філософія м. Шелера, який прагнув слідом за гуссерлем здійснити прорив до реальності. Найповніше вираження ці спрямування знайшли у неореалістичній новій онтології. Гартмана, де пізнання виступає вторинним началом. Екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20—60 - х роках xx ст розвинув суб єктивну онтологію. Так, у центрі філософії м. Хайдеггера стоїть проблема сенсу буття, яке розкривається через аналіз суб єктивного людського існування. Свою феноменологічну онтологію прагнув створити і екзистенціаліст ж. Всі ці філософи намагалися протистояти значному впливу неопозитивізму, який нехтував будь - якою онтологією. Адорно — філософський лідер старшого покоління франкфуртської школи — розпочав діалог із неопозитивістами і запропонував негативну діалектику, котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв язку онтології з політикою та життям існує гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції, вважав видатний угорський філософ д. Один із уроків історико - філософського процесу, писав він, полягає в тому, що будь - яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку.

Серед характерних рис соціальної дійсності лукач виділяє. Об єктивну визначеність; єдність загального, особливого і одиничного, що забезпечує існування реальних конкретностей та історизм. Ця єдність виявляється в тому, що старе в суспільстві знімається новим, а всі частини і елементи нового буття є складними і невичерпними за змістом комплексами, які перебувають один з одним у невичерпних взаємодіях і в яких формуються можливості виникнення нових можливостей. Опредметнення і уречевлення — це способи існування суспільного життя людини. Без опредметнення людське існування, його соціальність взагалі неможливі. Система зазначених вище понять відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття, або онтології. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв язках та взаємодіях, що реально і об єктивно, ідеально і суб єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам ятаймо, що світ, який є, був і буде — набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Важливе значення в розкритті діалектичного взаємозв язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія буття. Щоб зрозуміти її значення, необхідно враховувати зв язок буття з повсякденною мовною практикою. Дієслово бути (не бути) в минулому, теперішньому, майбутньому часі, а також зв язка є належать до числа найбільш уживаних слів у багатьох мовах (есть — у російській, ist — німецькій, is — англійській, est — у французькій мовах). Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв язок всезагального характеру.

Предмети та явища світу.

Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об єднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії буття здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу як цілого. Світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості. Всезагальні зв язки буття проявляються через зв язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу.

Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше.

За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними. Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь - яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв язків, об єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються. Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об єднані певною загальною основою. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи. Вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Філософський зміст поняття дух по - різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, ціле покладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ. Дух народу, нації, дух солідарності тощо. Гегель у праці філософія духу зауважує, що пізнання духу є найбільш конкретним і тому найбільш високим і складним. Він ґрунтовно аналізує суб єктивний, об єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу гегель відносить мистецтво, релігію і філософію. Продовжуючи думку гегеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв — конкретно - історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, свідомості. Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття. Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу.

Дослідники розрізняють. індивідуальну (належить окремій людині, індивіду), групову та суспільну свідомість. Осмислення кожного структурного елемента свідомості створює можливість виявлення тих його сторін, на які не часто звертають увагу, — оцінити зміст свідомості кожної людини. Щоб з ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості. Пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, ціле покладання, управління. Дослідники духовного життя суспільства особливу вагу приділяють поняттям духовне виробництво, духовна культура і суспільна свідомість. Вони вказують на залежність, зв язок суспільної свідомості і суспільного буття. Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально - особистісного ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття. Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, — це матеріальний світ. Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають і зникають, відображаються в нашій свідомості та існують незалежно від неї. Жоден із цих предметів, взятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся їхня багатоманітність разом з їхніми зв язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретне вираження у формуванні та розвитку поняття про матерію. Початкове поняття матерія ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів. Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки — атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття. Узагальнюючи здобутки минулих часів, арістотель у книзі метафізика писав, що більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі арістотель, говорить, що начало — вода, що сім я всього за природою вологе, а начало вологого — вода. Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія — першооснови буття людини. Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для р. ) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме.

Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій. Субстанції, атрибута і аксиденсу.

При цьому під субстанцією він розуміє само існуюче буття — самостійне, самодіяльне.

Під атрибутом — невід ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні, випадкові, необов язкові риси субстанції. Тому декарт визначає матерію як субстанцію само існуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями. Займати певне місце, мати об єм, бути тривимірною. Ньютон додає до декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути. Протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність цього визначення. Як на аргумент, вони посилалися на релігійні та філософські концепції, за якими боги і духи (бог - сонце в єгипетській релігії або поняття бога у філософії д. Юма) — чуттєво пізнавані реалії. Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив г. За його словами, матерія — це все, що існує об єктивно (незалежно від свідомості людини). Але бог існує об єктивно і від того не стає матеріальним. Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об єктивно - реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать. Цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії. Неорганічний (мікро, макро, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем я, народність, нація, клас, суспільство, людство). Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.

Матеріальність світу, як зазначає ф. Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства. Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст. Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити. Таким чином, узагальнене визначення категорії матерія має базуватися на тому, що це — об єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною. Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато. Міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток має такі властивості. Розвиток є універсальною властивістю всесвіту.

Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), само перехід до більш високого рівня організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку.

Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Самовідтворення як феномен можливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього взагалі не може бути само відтворення, розвитку.

Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і водночас у ньому не знаходиться. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв язку з іншою. Постійне виникнення й одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід ємним атрибутом усього сутнього. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь - яку зміну явища чи предмета. Рух — це зміна взагалі. історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ — це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час. Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово - часові характеристики має будь - яке явище буття світу.

Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. єдність просторово - часових властивостей світу називають просторово - часовим континуумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного світу.

Кожна частинка світу має власні просторово - часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

історична еволюція поглядів на простір і час пов язана з практичною, суспільно - історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово - часові уявлення про буття світу.

Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми. Відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності. Узагальнюючи історико - філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід зазначити велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо зв язана з простором і рухом об єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. історико - філософський досвід людства свідчить також про те, що кожне покоління людей створює таку світоглядну картину світу, яка задовольняє його потреби. Тому до завершеності, достатньої повноти теорії буття онтології, яка відобразила б всесвіт як ціле, із всіма відношеннями, взаємодіями і зв язками, ще надзвичайно далеко. Людство на порозі відкриття законів руху зірок, планет, супутників та електронів у атомі, оскільки все в малому і великому збігається. Зірки зростають та викидаються ядром галактики і рухаються навколо його центру.

Поступово збільшується відстань між ним та зірками, збільшується також період їхнього обертання за рахунок зниження лінійної швидкості. Молоді зірки з температурою плюс 35 тис. Градусів починають вирощувати та викидати повторну зірку, майбутню планету, та її супутників. Чим більше у зірки планет, тим повільніше її обертання навколо своєї осі і нижча температура її поверхні. Аналогічні процеси відбуваються в ядрах атомів, які також вирощують та викидають електрони. Термоядерні вибухи та спалахи на поверхні ядер галактик, нових зірок та ядер атомів свідчать, що вони зростили та викинули чергові зірки, планети, їхні супутники чи електрони атомів. Тільки в нашій галактиці десятки мільярдів зірок мають планети, на двох - трьох із яких, ймовірно, існує органічне життя з людиною, яка в умовах постійного народження нових та загибелі старих планет, зірок і навіть галактик служить переносником життя. Людина, тваринний та рослинний світ, як і всесвіт, існують безмежно, а тому збереження та примноження всього органічного — смисл життя людини. Завдяки наполегливим дослідженням космосу людство набуває знання про будову всесвіту.

Ми уже звикли до ідеї про те, що він завдяки першовибуху протягом кількох мільярдів років розширився від першоатома до галактики, і що галактики продовжують розбігатися у безмежному просторі космосу.

Отже, знання про світ мають конкретно - історичний зміст, а їхня глибина зумовлюється суспільно - практичними потребами. Онтологія — окрема галузь філософського знання про сутність буття світу, дає загальне розуміння фундаментальних властивостей, форм та способів існування всесвіту в діалектичній єдності з його духовним осягненням. Фундаментальність онтології визначається постійним збагаченням змісту категорій. Буття, матерія, простір, час, рух, матеріальне, ідеальне, свідомість, дух тощо. Кожне покоління людей прагне створити цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та оволодіти його просторово - часовими вимірами. Знаменно, що духовні пошуки людства відбуваються постійно — думка рухається від загальних суджень про світ, до конкретизації уявлень про всесвіт та його будову.

Послідовність фаз життєвого шляху становить його часову струк­туру.

Кожна фаза — якісно новий рівень розвитку особистості. Вона ускладнюється багатовимірністю життєвого шляху, переплетенням у ньому багатьох ліній розвитку, кожна з яких має свою історію. Щоб зрозуміти значення якого - небудь періоду життя, треба по­рівняти його з цілісною структурою життєвого циклу, врахувати найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвит­ку особистості. Особливість людського життя — в історичній при­роді людини, яку розуміють як включеність індивідуального життя в історичний процес. Долаючи життєвий шлях, людина розвива­ється як особистість і суб єкт діяльності, а разом з тим як індиві­дуальність. Серед безлічі концепцій життєвого шляху виділимо три, що най­більш повно відбивають процес розвитку людини. Рушійною силою розвитку, за ш. Самоздійснення — підсумок життєвого шляху, ко­ли цінності і прагнення людини усвідомлено або неусвідомлено діс­тали адекватну реалізацію. Самоздійснення досягається за умови цілеспрямованого життя, завдяки творчості, творенню. Поняття самоздійснення близьке за змістом до поняття самореалізації або самоактуалізації — у екзистен­ціалістів. Але самореалізація є лише моментом самоздійснення. Повнота, ступінь здійсненності себе залежить від спроможності ін­дивіда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому.

Та­ка спроможність називається самовизначенням. Чим зрозуміліше лю­дині її покликання, тобто чим більш чітко виражене самовизначення, тим повніше самоздійснення. Становлення цільових структур є вихід­ним в індивідуальному розвитку і його можна осягнути, вивчаючи йо­го основні закономірності і зміну життєвої мети особистості. Усвідомлення життєвої мети — умова збереження психічного здо­ров я особистості. Це необхідно тому, що причиною неврозів є не стільки сексуальні проблеми (як це видається 3. Фрейду) або почут­тя неповноцінності (за адлером), скільки недостатність спрямуван­ня, самовизначення. Поява життєвої мети призводить до інтеграції особистості. Для обгрунтування своєї концепції самоздійснення через само­визначення ш. Бюлер застосовує теорію систем л. Берталанфі, особливо його ідею про властиву живим системам тенденцію до під­вищення напруження, необхідного для активного подолання сере­довища. Концепція спонтанної активності психофізичного організму су­перечить фрейдівському розумінню чинників, що спрямовують по­ведінку людини як прагнення зменшити напруження. Вивчивши сотні біографій різних людей, представників різнома­нітних соціальних класів і груп — бізнесменів, робітників, фермерів, інтелігентів, військових та ін ш. Бюлер висунула концепцію про фази життєвого шляху людини. Концепція розглядає життєвий шлях людини як процес, що скла­дається з п яти фаз. Сенс життєвого циклу людини полягає ось у чо­му.

Фази життя мають в основі розвитку цільові структури особис­тості - самовизначення. Перша фаза (вік 16 - 20 років) - період, що передує самовизна­ченню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної родини і професійної діяльності, тому виноситься за межі життєвого шляху.

У другій фазі (з 16—20 до 25—30 років) — період спроб. Людина пробує себе в різних видах діяльності, заводить знайомства, із пред­ставниками протилежної статі, шукає супутника життя. Багато спроб і помилок вказують на функціонування мотивації самовизначення, що спочатку має випереджувальний, дифузний ха­рактер. Тому особливістю внутрішнього світу молодої людини є на­дії - прогнозування можливих шляхів подальшого життя. Вибір життєвих цілей і шляхів в юнацькому віці нерідко призво­дить до розгубленості, невпевненості в собі і в той же час зумовлює прагнення людини братися до значних справ і звершень. Третя фаза (від 25—30 до 45—50 років) — це пора зрілості. Вона настає в той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона має вже власну родину.

У період зрілості відбувається специфікація самовизначення — лю­дина визначає конкретну життєву мету і має деякі реальні результати, впевнено просувається до свого бажаного самовизначення. У 40 ро­ків усталюється самооцінка особистості, яка є результатом життєвого шляху в цілому, життя як процесу вирішення завдань. Тобто підбива­ються перші підсумки життя і дається оцінка власних досягнень. Четверта фаза (від 45—50 до 65—70 років) — фаза старіння людини. У цій фазі вона завершує професійну діяльність, її родину покида­ють дорослі діти. У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самот­ності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздійснення, зникає і самовизначення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи. Послаблюються і сходять нанівець усі соціальні зв язки. Внутріш­ній світ стариків звернений до минулого, в ньому переважають три­вога, передчуття близького кінця і бажання спокою. Людина в цьо­му віці животіє, безцільно існує. Тому п ята фаза не зараховується до життєвого шляху.

Пік творчих досягнень збігається з біологічним опти­мумом, тобто тип розвитку визначається домінуванням біологічно­го чинника. Детермінанта життєвого шляху людини зосереджена у внутріш­ній духовній сутності людини. А саморозвиток духовного єства при­водить до розгортання фаз життя, до самоздійснення іманентних по­тенційних можливостей людини. Отже, концепція виходить з природжених властивостей людини до самовизначення і прагнення до самоздійснення, що становлять основні рушійні сили розвитку особистості. А життєвий шлях знач­ною мірою представляється результатом саморозвитку духу.

Життєвий шлях має просторово - часову структуру.

Він складаєть­ся з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма па­раметрами життя. Вчинок – 1) дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву та наслідків, намірів та справ, цілей та засобів, котра, за в. Роменцем, є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб’єктне, і суб’єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині; 2) “буття - подія”, процес, що скеровується і переживається суб’єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки (за м. Бахтіним); 3) всезагальний філософсько - психологічний принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях. Прикрашати світ вчинком - означає робити його людянішим, добрішим, чутливішим. Спотворити – значить додати у ньому жорстокості, лицемірства, тривоги. Умови життя людини зумовлюють ситуації, в яких проявляється і здійснюється вчинок. Це ситуативний компонент. Кожна ситуація, яка в собі утримує і протиріччя, і здійснення, створює мотивацію вчинку.

Це – мотиваційний компонент. Нарешті, прагнення до самовияву зумовлює дійовий компонент вчинку, а на зміну йому настає післядійовий, який можна характеризувати як самопізнання. Пізнавальне ставлення до світу здійснюється на рівні індивіда та на рівні особистості. індивід, пізнаючи світ, формує власний світогляд, а особистість розвиває позицію, власну “філософію”, щоб у такий спосіб проникнути в сутність буття й теоретично обґрунтувати його. Практичне ставлення до світу індивід виявляє у діяльності. Особистість на основі власної філософії здійснює акти самореалізації, які можна кваліфікувати як творчість. Особистість поєднує в собі і теоретичне, і практичне ставлення до світу, шукає сенс життя, перетворює ситуацію власною боротьбою, яка необхідність змінює на свободу.

Проблема співвідношення біологічного й соціального в людині - безкінечна. Це співвідношення змінне на користь соціального в тій мірі, в якій людина творить саму себе у світі. Проте таке співвідношення існуватиме завжди, і ніколи його не можна буде звести тільки до соціального, тим більше – до біологічного. Можна також сказати, що відповідь на це запитання давно дала біблія. В ній сказано, що людина створена “по образу і подобію” божому.

А це означає, що людина має право наближатися і своїм життям може наблизитися як завгодно близько до бога, ніколи не переступивши межу, за якою починається небесна досконалість. Тобто вона завжди відходитиме від своєї біології, не маючи можливості остаточно позбутися її. Найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності — вчинок з усім багатством його суспільно - особистісної суперечли­вості, — з одного боку, включає до свого змісту особливості істо­ричного рівня культури людини, з іншого — сам визначає цю куль­туру, будучи виявом суб єкта історичної діяльності. Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтіс­ніший зв язок вчинку з міфологією, релігією, філософією, мистец­твом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в xix, а особливо у xx ст. Вчинок об єктивно пов язується насамперед із науково - технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні відношення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на науково - технічні досягнення людини. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досягнення, включає їх у свою психосоціальну структуру.

У сучасних працях із психології та філософії проблема людської діяльності, її творчого, вчинкового характеру набуває першорядного значення. Рубінштейн пропонує включити в онто­логію людини дію, працю, саму людину, що творить, як необхідну та істотну ланку.

В такому тлумаченні людина виступає як істота, яка реалізує свою сутність в об єктивних продуктах своєї творчості та усвідомлює себе через них. Специфіка людського способу існу­вання визначається далі мірою зв язку самовизначення та визна­чення з боку іншого (умови, обставини), характером самовизначення у зв язку з наявністю у людини свідомих дій. Виникає також питання про мож­ливість усвідомлення безпосередніх результатів і непрямих наслідків будь - якої людської діяльності, вчинку, а також усвідомлення моти­вації, детермінації людської поведінки, системи значень або цін­ностей. Велика кількість понять, представлених у с. Рубінштейна, свідчить про істотні ознаки вчинку.

На жаль, теоретично вони ще не упорядковані і виступають на передньому краї психологічної науки. Реалізація загальної теорії психіки передбачає визначення вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно - творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Виникає перше за­вдання. Розкрити відношення людина— вчинок— світ, в якому вчи­нок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти. Виникає друге завдання. Показати вчинок у зв язку з його на­уково - технічною оснащеністю. Остання не є зовнішнім аксесуаром вчинку, а його суттєвою історико - культурною визначеністю. Вчинок є основною ланкою, осередком будь - якої форми людсь­кої діяльності, і не тільки моральної. Він виражає будь - яке відно­шення між особистістю і матеріальним світом. Наявність великого, довершеного в собі світу передчу­вається в уявленнях особистості, в суперечливості пізнання, в осяг­ненні прогалин знання, в естетичному сприйманні досконалих і спотворених форм. Вчинок — це спосіб особистісного існування в світі. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом. У цьому вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу.

Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально - політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях. Подолання залежності від ситуації (шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність). Вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності (якщо визначення мети є для суб’єкта певною мірою ”вчинком свободи волі”, то вибір засобів є вчинком обов’язку.

Засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті. Вчинок, що дає змогу суб’єкту перейти від наміру до дії (щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно і вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб’єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії). Практична дія у вчинковому виконанні (дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація, що переважає дію своїм ідеальним світом). Оцінка результатів суб’єктом своєї активності з точки зору кількісних, якісних та смислових критеріїв (в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву). Ефект післядії (кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв’язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб’єктом. Саме ефектом післядії кожний учинок включається у перманентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності). Ситуативний – своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певну форму активності особистості – вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно - історичних умов, обставин, подій; 2. Мотиваційний – своєрідно властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаю чого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів учинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання (мотиви, спонуки, потяги, бажання, устремління до комунікації зі світом); 3. Дійовий – весь комплекс реально - практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення; 4. Післядійовий (рефлексивний) – комплекс пізнавально - перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх. 5 буття людини як життєвий світ особистості і суспільства розділ «2. історичні передумови виникнення філософії. Виникнення філософії — це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об єктом філософського осмислення дійсності є відношення людина — світ, вся історія розвитку філософської думки — це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Звичайно, на різних етапах історії вирішення питань про сутність світу і людини, про їх взаємини наповняється конкретним змістом. Однак загальною особливістю цієї проблеми було прагнення з ясувати, чим є світ за своєю природою, яке місце в ньому займає людина, яка її роль у світі. Як форма суспільної свідомості філософія з моменту свого історичного зародження ставить і вирішує світоглядні питання, питання епохальні, які виступають духовним виразом будь - якого історичного етапу людського розвитку.

Об єктом осмислення філософії, як говорив аристотель, є максимально мислимий предмет. Вона ставить і намагається дати відповіді на граничні питання, знайти граничні основи і нормативи свідомого ставлення людини до дійсності. Що таке природа, світ, дійсність; що таке знання; як здійснюється пізнання; що таке людина, у чому суть її життя; які історичні цілі того чи іншого соціального суб єкта; чи може людина досягти свободи, чи вона маріонетка в руках сліпих природних, соціальних чи надприродних сил. Оскільки історичні епохи відрізняються одна від одної рівнем розвитку культури, економічним ладом, політичним укладом суспільного життя, соціальною структурою суспільства, рівнем розвитку пізнання, остільки відповіді. Ці граничні питання в різні епохи були різні. Філософія історична як і увесь людський світ. Сукупність світоглядних, важливих для життя питань мінлива, на перший план виступають то одні, то інші проблеми, але постійним залишається те, що усі вони групуються навколо одного стрижня - відношення людини і світу.

Світоглядне ядро філософії залишається трансісторичним, наскрізним для всіх історичних епох і формацій, незважаючи на постійне переформування ряду основних проблем, відсунення на задній план одних і висування в центр уваги філософської думки інших, незважаючи навіть на зміну розуміння специфіки і структури самої філософії і її життєвого призначення. Проблема людина — світ по - різному розкривається в історичних формах філософствування, різні її постановки і тлумачення визначаються внутрішньою суперечливістю філософського пізнання, самого реального відношення людина — світ і мають, отже, пізнавальний і соціально - ціннісний аспекти. Внутрішній імпульс розвитку філософської думки — боротьба різних концепцій і шкіл — зумовлений різноманіттям і суперечливістю соціальної дійсності. Однак, будучи детермінованою суспільним життям, філософія сама впливає на соціальне буття, сприяє формуванню нових суспільних ідеалів, соціальних норм і культурних цінностей. ідеї і уявлення, які традиційно відносяться до компетенції філософії, почали зароджуватися вже в далеку давнину.

Однак як форма суспільної свідомості філософія починає складатися в епоху розкладу родоплемінного ладу, коли стали формуватися соціально - економічні і політичні структури класового суспільства. Розвиток продуктивних сил суспільства, суспільний розподіл праці, зародження приватної власності, поява класів як економічних, а потім і політичних соціальних груп, пов язаний з класами поділ розумової і фізичної праці - усе це виступило як соціально - економічні передумови зародження філософії. Безпосередніми ж передумовами її становлення виступили накопичені до моменту розкладу первіснообщинного ладу знання людини про себе і про навколишній світ. Світогляд як спосіб духовно - практичного освоєння світу складається разом з формуванням людини як суспільної істоти, яка діє практично. історично першою формою світогляду виступила міфологія, у якій людина намагається осмислити саму себе у своєму природному оточенні. Філософія і зароджується як відповідь на соціальний запит суспільства, яке йде на зміну первісному, зі складною соціальною структурою, як принципово інший тип світогляду, по - іншому осмислюючи сформовані в міфології уявлення про людину і світ, виробляючи при цьому і принципово інші способи осмислення і вирішення світоглядних питань. Своєрідність філософії як способу осмислення світу відкривається в порівнянні її з міфологічним усвідомленням дійсності. Міфологія — світогляд первіснообщинного, родового суспільства, її суть полягає в перенесенні общинно - родових відносин на увесь навколишній світ. Міфологічні уявлення виробляються несвідомо і є фантастичним, узагальненим відображенням природного і соціального буття у свідомості людини родового суспільства. До моменту зародження філософії грецька міфологія була струнким духовним утворенням, вираженим у високомистецькій формі. Розвинена грецька міфологія — це природа і суспільні форми, уже перероблені несвідомо - художнім чином народною фантазією. Уявлення про родинний зв язок природних сил і явищ і людських колективів. Воно веде своє літочислення від первісного тотемізму — погляду, відповідно до якого кожен рід веде своє походження від якої - небудь тварини, рідше — рослини і як виняток — від деякого неживого предмета. і людська спільність, і її природне оточення з усіма істотами, що його населяють, і стихійними процесами розумілися як одна велика громада, у якій усі складові її частини пов язані одна з одною таємничою і незбагненною силою. У розвинених формах міфології відбувається персоніфікація, уособлення природних сил і способів людської діяльності. Божества грецької міфологи мисляться в антропоморфних образах, але одночасно виступають носіями певної функції, пов язаної з яким - небудь природним явищем чи формою людської активності. Так, зевс є уособленням грому і блискавки, афіна — богиня війни, ремесла, охоронниця міст, посейдон — бог моря, гефест — бог ковальського ремесла, аполлон — покровитель мистецтв, артеміда — полювання, афродіта — любові і краси і т. Міфи сприймалися людьми як дійсна життєва реальність; вони передавалися з покоління в покоління як переказ, що не підлягає сумніву.

Сприйняті як живі картини реальності, міфи не мали потреби в обґрунтуванні і перевірці, тут відсутня регулятивна ідея істини. Людину розуміли як іграшку в руках божественних сил, її життєвий шлях визначався неминучою долею, фатумом. Взагалі міфологічне мислення не проводить розмежування між природним і соціальним світами, не бачить принципової різниці між дією стихійних природних сил і людською діяльністю. Філософія, що зароджується, протиставляє міфологічній картині світу і становищу людини в ньому не тільки інше світорозуміння, але і сам спосіб усвідомлення світу.

Традиційна міфологічна свідомість поволі підточувалася різноманітними процесами, що відбувалися в суспільному житті соціально диференційованого суспільства, що формувалося. Поділ праці, розвиток ремесел, економічне зростання і розвиток економічних зв язків, торгівлі, формування полісів і розвиток полісної демократії в умовах соціальної диференціації створювали передумови для появи свідомого теоретичного, раціонального ставлення до світу, для протиставлення суб єкта й об єкта, для усвідомлення суб єктом самого себе як активного діяча. Найважливіше значення мало нагромадження позитивних знань про природу (математика, астрономія, знання про фізичний світ, складання календаря), поява, удосконалення і поширення писемності. Проте зумовленість виникнення філософії як форми суспільної свідомості варто шукати не в якій - небудь окремій сфері життя людини, не просто в характері суспільно - економічної формації, а в цілісному способі життєдіяльності людей, у якому виявляється їх активне діяльне ставлення до світу і до себе, їх специфіка як суб єктів соціальної діяльності. Крім того, формування філософії пов язане тісними узами з попередніми етапами духовного становлення людини. Тому її становлення — це тривалий історичний період і складний суперечливий процес відмежування від міфологічних поглядів. 5 буття людини як життєвий світ особистості і суспільства 2kartiistviols. Поиск по этому блогу.

5 буття людини як життєвий світ особистості і суспільства. Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина - частина природи і, як усе живе, підпорядковується її законам. Людське тіло, як і всі речі природи, підпадає дії закону збереження речовини і енергії. Буття соціального суспільства є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається. Буття соціального - результат сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору.

Джерело розвитку буття суспільного складається з векторів різних сил. Природних, власне соціальних і духовних. Суспільне буття визначає свідомість людини. Суспільство детермінує властивості особистості. “філософія життя” (ніцше, бергсон) на перший план висуває волю, інтуїцію. Свідомості часто протиставляється несвідоме.

Фрейд підносить несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури, усього людського він бачить у несвідомому.

Свобода вибору свого життєвого світу - фундаментальна риса людського буття. Сенс життя являє собою осмислення людиною свого призначення, “самовиправдання” своєї життєдіяльності. Поняття людської долі в контексті життєвого світу особистості. Це точка поєднання людини і долі, в якій проникливість долі в людину є окремий випадок проникливості світу в неї. Характерними для життєтворчості рисами є осмислення людиною свого призначення; розробка життєвої концепції і життєвого кредо; свідомий вибір життєвих цілей і оформлення їх у життєву програму, життєвий план; наявність необхідних умов для самореалізації сутнісних сил; рівень соціальної і психологічної зрілості; відповідальне ставлення до свого життя і до самого себе.

Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціальне привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. В них відображається вибіркове, суб єктивне ставлення особистості до об єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Типологія сучасного суспільства. Суспільство і особистість. Вплив розвитку цивілізації на суспільство. Основними питаннями суспільного буття людей є такі питання. у чому полягає основа суспільного життя. як виникло суспільство і як воно існує. за яких умов суспільство зберігає свою цілісність. біологічна неповноцінність людини. Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту — праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішування, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Короленка кафедра філософії опорний конспект лекції з курсу філософія на тему.

Філософія її проблеми та роль в житті людини і суспільства для студентів іі курсів усіх факультетів полтава2009 тема. Філософія як любов до мудрості 2. Філософія як форма суспільної свідомості 4. Міф релігія філософія як етапи сходження людської самосвідомості 1. Суспільне життя — це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно - історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності. Суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об єктивно, тобто незалежно під свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно - історичного процесу.

Цінності людського буття. Філософська проблема сенсу життя і щастя людини. Особистість – індивідуальна людина як суб єкт суспільного життя, спілкування й діяльності, а також своїх власних сил, здатностей, потреб, інтересів, устремлінь і т. Але ж це можливо тільки у суспільстві. Поза суспільством і його культурою особистість сформуватися не може.

Людина стає особистістю. коли в неї зосереджуються певні суспільні відносини особистість – продукт біологічного й соціального розвитку людини. Матеріальним носієм особистісного початку є тіло. Але особистість за своїми властивостями перевищує тіло. Структура буття людини та проблема її сутності. Сенс людського буття, проблема життя, смерті та безсмертя. Проблема особистості в історії філософії. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.

Контрольні запитання для самоперевірки. Що таке життєва позиція особистості. Як людина взаємодіє з суспільством з приводу свободи. Що таке фаталізм, волюнтаризм, песимізм. Криза особистості в сучасному світі і шляхи її подолання. Труд і творчість як способи самореалізації особистості. Проблема всебічно розвинутої гармонійної особистості і її вирішення в філософії. Рекомендована основна література. Сутність людини та сенс людського життя. З’ясувати сутність людини у різних вимірах; розкрити поняття про сенс людського життя; розвивати вміння самостійно мислити; виховувати активну життєву позицію. Лекція з опорою на структурно - логічні схеми. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, пов’язуючи останню з ідеалом особистості. Визначення мети життя — один зі способів усвідомлення його сенсу.

Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс.