пурпурові вітрила та що біжить по хвилях маленький принц александр грин

пурпурові вітрила та що біжить по хвилях маленький принц александр грин

Та, що біжить по хвилях. Маленький принц (сборник) александр грин. У книзі вміщено два романи російського письменника олександра гріна. Лучшая рецензия на книгу.

4 сказка без сказочного. Удивляюсь избирательности своей памяти. Со школы из алых парусов запомнились только табак в кармане, горячий бульон на руку и выбор алого шёлка. Теперь же с удовольствием переслушала феерию в исполнении петра каледина. Оба они, и ассоль, и грэй, одиноки и романтичны, но по - разному.

Из начальных глав больше понравилось взросление грэя, в обеих главах много тем для школьных дискуссий от взаимодействия индивида и толпы до соблазна распорядиться подчинённым или обязанным тебе человеком. Даже рассказанная буквально в двух словах причина смерти матери ассоль может вызвать вопросы, если обратить на неё внимание.

Грину удалось явно не осуждать обывателей и показать, что человек и без волшебных способностей может стать для другого чудотворцем. Неприятно резанули рассуждения собирателя сказок… подробнее о книге.

Прекрасная небольшая история маленького принца. Да, в детстве я её упустила из виду.

Но слышала об этой книге довольно часто. Рада, что наконец дошли до неё руки. Самое интересное в произведении, было для меня, посещение принцом различных планет. Где каждой был присущ какой - то порок. Совсем для детей, думаю книга будет непонятна. Она с глубоким смыслом, очень умилительна и красива. Трогательная концовка просто сражает наповал. Очень рада что я таки добралась до этой чудесной истории. Начал читать эту книгу только потому, что ее (среди прочих) мне мама закинула на планшет для книжного вызова. И дочитал тоже только для галочки. Потому что эта книга - для девочек. Для таких мечтательных девочек, которые верят в прекрасных принцев. Ассоль придумала себе идеальный образ, идеальное знакомство, идеального человека и свой идеальный гет - эвей из ее сложной промозглой бедной деревенской жизни. А вот парень влюбился в нее с первого взгляда. Прознал о ее мечтах и желаниях и реализовал ее фантазию. Чуть острее написали бы, и оп - ля - голливудская мелодрамическая комедия для домохозяек и живущих в мечтах девчуль. Еще там было про споры грина с отцом, его желание жить по - своему, но всех остальных элементов не хватило для того, чтобы нейтрализовать вкус молочного… 5 звездная страна сент - экса. Хотите, верьте, хотите, нет, но на самом деле есть люди, которые умеют летать. И у них есть самые настоящие крылья. Правда, далеко не всем дано их увидеть. В основном, только маленьким детям. Потому что все дети летают и могут видеть барашка сквозь стены ящика. А потом, когда становятся взрослыми, об это забывают. И только избранным господь оставляет эту способность на всю жизнь. Жил да был маленький принц. Он жил на планете, которая была чуть побольше его самого, и ему очень не хватало друга. Полное имя принца было антуа. Де сент - экзюпери но в семье его чаще называли тони, а еще король - солнце, за длинные белокурые волосы. Приятели по колледжу прозвали его лунатиком, потому что антуан мог часами смотреть в звездное небо. И полюбил… маленький принц - это все же уникальная повесть, на мой взгляд. Она универсальна, если смотреть по количеству затронутых тем, поэтому каждый читатель может найти для себя здесь собственную изюминку, из - за которой будет любить книгу.

Например, если вы чувствуете себя одиноко, то наверняка больше всего запомнится история дружбы принца с лисом, если возникают недопонимания в личных отношениях - отметите переосмысление принцем поведения его капризной розы, если устали от рутины на работе - вот вам история фонарщика, а если возникнет ощущение того, что никто вокруг вас не понимает и окружающий мир далек от совершенства, то смело можно отправиться в путешествие по другим планетам и познакомиться с пороками других обитателей. Таким образом практически в любой жизненной ситуации всегда можно… бегущая по волнам была плавно текущей книгой, как маленькая речка или плавно перебегающие волны. Не уверенна почему, но мне она показалась немного пасмурной, словно перед бурей рябь на воде.

И любовь здесь с каким - то оттенком грусти. Сначала герой погнался за неведомой мечтой, которую увидел однажды как мираж в порту.

И будто эхом в своей голове услышал название корабля бегущая по волнам, когда казалось, что ему все привиделось ранее.

А потом небольшое морское приключение меняет его жизнь и вроде он находит то, что искал. Но и тут он ошибся, его мечта была не той красавицей на берегу, с которой проводить время в разговорах было приятно. Позже он встречает еще одну девушку, более нежную и таинственную. В итоге он расстается с обеими девушками и только через годы встречается наконец со… 3. 5 поняла это произведение лишь в зрелом возрасте.

Автор показал, насколько важно уметь сохранить в себе детское видение жизни. Взрослея, люди перестают понимать многие важные вещи, которые и являются истинными ценностями. Все мы рождаемся такими же светлыми, чистыми, наивными, как маленький принц, но со временем происходит неприятная метаморфоза – превращение в ограниченных, черствых, равнодушных и жадных обитателей планет, с которыми довелось встретиться герою. Мы в ответе за тех, кого приручили, и нужно ценить и беречь любимых людей. Истинное счастье – обрести в этой жизни родственную душу.

2 спойлер алхимик на минималках. При чтении маленького принца меня ждало. Нытье автора как взрослые не поняли его детские рисунки, и ему пришлось бросить рисование и стать летчиком. Потом, когда вырос, стал показывать свои детские рисунки знакомым взрослым - вдруг они поймут. Но никто не понял, и автор автоматом в них разочаровывался, отбраковывал, типа они скучные взрослые, с ними о звездах не поговоришь. Извращенные представления автора о взрослых. Взрослые по мнению автора - скучные люди, думающие только о цифрах, доходах, любят пить, повелевать, а… 4 первостатейная лапша для девичьих ушей. Методическое пособие.

Автор запилил хитягу на все времена, и тем воздвиг себе нерукотворный памятник, конечно. Но значительно интереснее грызть этот романтический идеализм, зная биографию в частности взаимоотношений автора со своей женой. Их можно описать парой неброских слов - психологический садизм. 4 прекрасное далеко, не будь ко мне жестоко. Эта детская песенка как нельзя лучше описывает данную книгу.

Ее строчки будто бы были специально написаны как девиз для удивительного романтика и мечтателя томаса гарвея, главного героя книги. Слышу голос из прекрасного далека голос утренний в серебряной росе слышу голос и манящая дорога кружит голову как в детстве карусель этот роман о цели, о поиске себя, о зове несбывшегося, о путешествии за счастьем и призрачной мечтой. Стоит ли идти за целью, которая является не чётким расчётом разума, а ярким импульсом души. Что если образ, созданный твоей фантазией, разбивается об острые грани реальности. Действие происходит в вымышленной стране а. Гринa, которой критики и читатели дали имя гринландия. Грін пурпурові вітрила та що біжить по хвилях маленький принц книга купить цена купити ціна (серія бібліотека пригод) школа бібліотека пригод. Стандартний формат, 7бц, 384 с школа, харків, 2015. Пурпурові вітрила та що біжить по хвилях маленький принц (серія. Бібліотека пригод) купити школа данное издание включило в себя два самых известных произведения александра грина и одно антуана де сент - экзюпери. Сборник наполнен жизнью и мечтой, вечными ценностями, которые, казалось бы, ослабевают в современном мире.

Вместе с маленьким принцем понимаешь, чем его роза отличается от всех остальных, и когда лис становится родным. Понятие марали и нравственности раскрываются с помощью красивых образов на страницах книги. Характеристики автор. Олександр грін, антуан де сент - екзюпері видавництво. Школа (харків) серія книг. Золота серія бібліотека пригод мова. Українська рік видання. Підліткам, від 9 до 12 років ілюстратор. Алімова кількість сторінок. (ілюстрації) ілюстрації. Зарубіжна література країн світу.

Російська література, література франції література за періодами. Олександр грін дата народження 11 серпня 1880 р. Дата смерті 8 липня 1932 р. Біографія олександр грін народився 11 серпня 1880 року в місті слобідська. Олександр не просто російських письменник, він також, прозаїк, поет, представник неоромантизму, автор філософсько - психологічних творів з елементами символічної фантастики. У 16 річному віці, письменник одружився з російською медсестрою. Перша дитина з явилася через сім років спільного життя. У 1906 році була опублікована перша розповідь заслуга рядового пантелєєва. Олександр отримав свій гонорар, але весь тираж був конфіскований ще в друкарні. Абсолютно випадково збереглося всього кілька екземплярів. Така ж ситуація була і з наступною розповіддю письменника. і тільки 5 грудня цього ж року, повісті письменника почали доходити до читачів. У 1910 році була опублікована друга збірка оповідань гріна. Всі розповіді були написані в реалістичній манері. У цьому ж 1910 році, поліція виявила що олександр є тим самим збіглим засланим гриневським. Олександра гріна заарештували і відісланий в пінегу.

У в язниці, олександр провів два роки. Після звільнення з в язниці грін публікувався, найчастіше в журналах і газетах. Писав рецензії та малі розповіді. У 1914 році, олександр став працювати в дуже популярному журналі і в якості додатку до журналу, він видав збірку, під назвою подія на вулиці пса. Грін почав працювати дуже продуктивно. У цей період він публікує свої кращі розповіді, але поки ще боїться братися за написання книги. За останній рік, у творчості гріна спостерігався активний прогрес і це помітили також його шанувальники. Грін досить швидко став популярним письменником і дуже затребуваним в літературних колах. Його видання почали друкуватися без будь яких проблем, з якими письменник стикався раніше.

У нашому інтернет - магазині ви зможете замовити і купити книги олександра. Під кожним виданням ви знайдете короткий зміст, а також відгуки наших клієнтів. Ми здійснюємо доставку не тільки по києву, але і по всій території україни, навіть у найвіддаленіші населені пункти. В 1960 - е годы сформировался феномен массового советского культа грина. Антуан де сент - екзюпері дата народження 29 червня 1900 р. Дата смерті 31 липня 1944 р. Біографія відомий французький письменник, поет і професійний льотчик. Дворянин за походженням, автор присвятив себе літературі і літакам, залишивши після себе скромну літературну спадщину.

Кілька десятків повістей, казок та віршів. Але при цьому твори екзюпері вплинули на розвиток літератури. Незважаючи на стійкі асоціації з дитячою літературою, придбати книги антуана де сент - екзюпері варто для читачів будь - якого віку — кожен знайде у них щось цікаве або важливе для себе.

Тим більше, що твори автора рясніють афоризмами. Пурпурові вітрила та що біжить по хвилях маленький принц александр грин бібліотека пригод. Золота серія художественная литература. Издательство школа серия золота бібліотека пригод на ваших книжных полках. Каждое издание, которое предлагает серия книг бібліотека пригод, является своеобразным сокровищем нации, ментальность которой в ней запечатлена, интересной многогранной историей народа, который она представляет, хранительницей культуры, традиций, верований, обычаев и обрядов. Зарисовывают эти книги серии приключения смельчаков, искателей авантюр, соревнования между добрыми и злодеями, борьбу за справедливость, власть, за сердце любимых. Произведения, остающиеся актуальными долгое время. Для общей осведомленности, эрудированности и просвещения; потому что это способ обратиться к вечным ценностям и моральным установкам. Чтоб изучить ошибки прошлого и не допускать их в собственном будущем. Для быстрой доставки заказанных книг по украине, вам нужно купить товаров на сумму свыше 300 грн. Золота серія бібліотека пригод подарит вам массу впечатлений, откроет новые миры и воспитает независимую волю, настойчивость и целеустремленность. Программные тексты и книги для чтения на досуге.

Предлагаемая вам серия бібліотека пригод. Джек лондон — писатель из америки, который не только описал читателям быт, особенности жизни людей севера и красоту тех мест, но и проявил себя как непревзойденный мастер в рассказах. Книга «острів скарбів. Сюда же можно добавить также близкие по тематике «п. Ятнадцятирічний капітан. О победах, делах чести героя английского фольклора, которому посвящены многочисленные баллады, можно прочитать у вальтера скотта, чарльза вильсона, джона макспеддена «робін гуд. Лучшие произведения бессмертного классика николая гоголя «тарас бульба. Марк твен известный миру как создатель истории о крепкой дружбе и многочисленных приключениях двух героев — вредного баловника, озорного сочинителя, изобретательного хитреца тома сойера и гека, или гекльберри финна — парня с другой судьбой, которые вместе преодолели тысячи препятствий и решили множество сложных задач. Артур конан дойль предлагает читателям принять участие в поиске воров, разоблачении злых намерений разных злодеев, расследовании преступлений вместе с непревзойденным, умным, осторожным и весьма наблюдательным персонажем шерлоком холмсом. Родители и старшее поколение помнят старый фильм, написанный по произведениям александра грина. Книга «пурпурові вітрила. Приключения мальчиков - дикарей из книги «мауглі. Полные загадок, волшебства и приключений рассказы о. Пурпурові вітрила та що біжить по хвилях маленький принц александр грин электронная библиотека modernlib. Александр грин - пурпурові вітрила (збірник) популярные авторы. Одного разу, навідавшись вряди - годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка – нової речі в маленькій лонгреновій домівці – стояла схвильована сусідка. Серце лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що мері в раю. Варто було лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи – коли б вони наразі були разом, утрьох – правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю. Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила мері попросити в борг грошей у меннерса. Той тримав трактир - крамницю, і його вважали багачем. Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до лісса. Заплакана й засмучена мері сказала, що йде до міста заставити обручку.

Вона докинула, що меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже мері нічого не домоглася. – у нас удома порожнісінько хоч покотися, – кинула вона сусідці. – сходжу - но я в місто, і ми з дівчам сяк - так перебудемося, доки не повернеться чоловік. Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до лісса на ніч. Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та мері не послухала оповідачку.

«досить мені колоти вам очі, – зауважила молодиця, – вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала. Жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку.

їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, – додала вона, – без такого нерозуменяти нудно. Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті. Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки – майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів – одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися. Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота лонгрена – іграшки – залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті – меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки. Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень – диких ревовіршиків. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. З усіх димарів каперни з ранку до вечора курило, тим - то на круті дахи лягав дим. Але ці дні норду виманювали лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, – таку силу мав його рівний пробіг, – давали змученій душі лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син меннерса, хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки - но почався шторм; меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу лонгрена. Той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану.

Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, – човен - бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між лонгреном і меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Ти м канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, – тоді - таки його просто кидали з кладок. Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється. А проте, лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику.

Поки човен не віднесло ген - ген, так що слова - крики меннерса ледь - ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «лонгрене, – зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, – рятуй. Тоді крики стихли, і лонгрен пішов додому.

Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою. Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні сільця. Застуда й зворушення жаху загнали меннерса на той світ. Бідолаха прожив трохи менш сорока восьми годин, поклявши лонгрена всіма нещастями, можливими на землі й в уяві. Розповідь меннерса про те, як матрос споглядав його загибель і відмовився допомогти, промовиста тим більше, що бідолаха ледве дихав й стогнав, уразила жителів каперни. Не кажучи вже про те, що мало серед них було тих, хто міг пам’ятати образу, тяжчу, ніж ту, що її вчинено лонгренові, і побиватися так сильно, як побивався він до кінця життя за мері, – їм було бридко, незрозуміло, вражало їх, що лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, кинутих навздогін меннерсові, лонгрен стояв; стояв нерухомо, строго й тихо, мов суддя, виявивши глибоку зневагу до меннерса – щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Якби він кричав, виказуючи жестами або метушливістю зловтіху, або в якийсь інший спосіб – свій тріумф, зауваживши розпач меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він вчинив інакше, аніж чинили вони – вчинив переконливо незрозуміло й цим поставив себе над іншими, словом, зробив те, чого не прощають. Ніхто вже не кланявся йому, не подавав руки, не скидав на нього знайомим привітним оком. На віки вічні залишився старий осторонь сільських справ; хлопчаки, вгледівши його, кричали навздогін. «лонгрен утопив меннерса. Та він і вусом не моргнув. Так само, здавалося, моряк не помічав і того, що в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали при ньому, сахаючись мов зачумленого. Випадок з меннерсом закріпив досі неповне відчуження. Сповнившись по вінця, воно викликало пекучу взаємну ненависть, тінь якої впала й на ассоль. Дівчинка зростала без подруг. Зо два - три десятки її однолітків, які жили в каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, раз і назавжди викреслили маленьку ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами й кривосуддям, перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки. Граючись, діти гнали ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті - решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька. Найчастіше ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, – й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей – лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя лонгрена, випадковості, випадок назагал, – дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце.

Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність – в образи своєї фантазії. Розповідав лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до колумба, коли той уперше розказував про новий материк. Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «ех, ви, – казав лонгрен, – та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (бот був п’ятивершковий. Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу лонгрен робив сам. Колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча лісс лежав усього за чотири версти від каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати - таки не завадить). Тим - то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості ассоль не загрожували фантоми уяви, лонгрен відпускав доньку до міста. Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві - три з них мала бачила вперше.

їх лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку.

В ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил. Прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «ти звідки приплив, капітане.

– поважно спитала ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала. – «а, он як ти, капітане.

Тільки - но капітан вирішив - таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого. Струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта – далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, ассоль повторювала. Досі ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину.

Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії, знову побачила, як вони статечно, а проте невпинно тікають геть. Якось вона озирнулась, і лісова громада з її розмаїттям, коли димні стовпи світла в листі сусідять із темними розпадинами дрімучих сутінків, глибоко вразила дівчинку.

Така - от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Ту т було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту - втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову.

А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду - віку не бачила. Зрештою перед нею був не хто інший, як егль, – мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з - під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво - прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним. Егль підняв голову і випустив із рук яхту, – так раптово пролунав схвильований голосок ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою. – клянуся гріммами, езопом і андерсеном, – сказав егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту.

Слухай - но ти, рослино. – в акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал – між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. – він стукнув палицею. – як тебе звуть, мацюпко. – гаразд, – вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору.

– власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки. Що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од прекрасного невідомого. Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування. Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів… аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти… така, як є. Я, любонько, поет у душі – хоч сам ніколи і не віршував. її напруга при цих словах егля перейшла межу переляку.

Пустельний морський берег, тиша, запаморочлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з блискучими очима, велич його бороди й волосся мало - помалу здавалися дівчинці якоюсь сумішшю надприродного з дійсністю. Варто було б зараз еглеві скривити лице або щось крикнути, і дівчинка помчала б геть, заплакавши й тремтячи від страху.

Але егль, помітивши, як широко розкрилися її очі, зробив крутий вольт. Тільки тут він усвідомив собі, що в дівочому обличчі справило на нього найбільше враження. «мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, – вирішив він. – ет, чом я не народився письменником. – ану ж бо, – правив егль далі, намагаючись закруглити оригінальне становище (схильність до міфотворчості – наслідок повсякчасної роботи – була сильніша за побоювання кинути у невідомий ґрунт насіння великої мрії), – ану ж ассоль, слухай мене уважно. Був я в тому селі – звідки ти, мабуть, ідеш, словом, у каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, сподіваючись почути що - небудь ніким не чуте.

Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих селян і солдатів, знов і знову вихваляючи шахрайство, ці брудні, наче немиті ноги, грубі, як бурчання у животі, коротенькі чотиривірші з жахливим мотивом… стоп, я заплутався. – не знаю, скільки пройде років, – тільки в каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, ассоль. Якось уранці ген - ген, у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяюча махиня пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе.

Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу, дивуючись і ойкаючи. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики; чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. – «навіщо ви приїхали. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. – «добридень тобі, ассоль. – геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Та м ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце й де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям. – тихо запитала дівчинка. її серйозні очі, повеселівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче.

– а що, коли він уже приплив… той корабель. – ні, не битиметься, – сказав чарівник, таємниче підморгнувши, – це точно, я тобі обіцяю. Йди, дівчинко, і не забудь того, що сказав тобі я між двома ковтками ароматичної горілки й роздумами над піснями каторжників. Хай буде мир пухнастій твоїй голові. Лонгрен саме длубався у своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Підвівши голову, він угледів ассоль, яка прожогом бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям. – ну, от… – сказала вона, силкуючись звести дух, і вхопилася обома руками за батьків фартух. – слухай, що я тобі розкажу… на березі, там, ген - ген, сидить чарівник… вона почала із чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй передати подію поступово. Далі йшов опис зовнішності чарівника й – у зворотному порядку – гонитва за яхтою - втікачкою. Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, і, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого старого з ароматичною горілкою в одній руці й іграшкою – в іншій. Він одвернувся, але, згадавши, що у значних випадках дитячого життя людині варто триматися серйозно і дивуватись, урочисто закивав головою, мовлячи. – так, так; за всіма ознаками, кому ж воно бути, як не чарівникові. Хотів би я на нього подивитись… але ти, коли підеш знову, не звертай убік; заблукати в лісі неважко. Кинувши лопату, він сів до низького тину й посадив дівчинку на коліна. Страшно втомлена, вона намагалася ще додати деякі подробиці, але спека, хвилювання й слабість робили своє. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батьківське плече, мить – і вона злетіла би в країну сновидінь, як раптом, стурбована раптовим сумнівом, ассоль сіла прямо із закритими очами й, упираючись кулачками в жилет лонгрена, голосно сказала. – як ти гадаєш, припливе чарівників корабель за мною чи ні. «виросте, забуде, – подумав він, – а поки… не варто віднімати в тебе таку іграшку.

Бо ж чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил. У далині – ошатних і білих, а зблизька – драних і нахабних. Якийсь обходисвіт пожартував з моєю дівчинкою. Дивися, як тебе зморило, – півдня в лісі, у хащі. А що ж до червоних вітрил думай, як я. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, задимів, і вітер поніс дим понад тином, до куща, який ріс із зовнішнього боку городу.

Під кущем, спиною до тину, жуючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з дочкою звеселила його, а запах гарного тютюну налаштував на ласий лад. Жебрак презирливо сплюнув, настромив на палицю мішок і заходився пояснювати. – принцеса, ясна справа. Убив ти їй у голову ці заморські кораблі. Ех ти, дивак - дивачисько, а ще хазяїн. За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, інколи смикаючи чоловіків за рукав, інколи знімаючи через їхнє плече склянку з горілкою, – звісно, для себе, – сиділи гінкі жінки із вигнутими бровами й руками круглими, мов бруковий камінь. Жебрак, скипаючи образою, розповідав. – …і не дав мені тютюну.

«на твоє повноліття, – каже, – припливе особливий червоний корабель… по тебе.

Адже судилося тобі вийти за принца. Бо ж він біг за мною півдороги. – лонгрен з дочкою здичавіли, а може, звихнулися розумом; ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так треба розуміти. Вони чекають – баби, вам би не проґавити. – заморського принца, і ще під червоними вітрилами. Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з - під руки на відкрите море.

Потім обернулася туди, звідки лунали крики; там, кроків за двадцять од неї, стояла купка хлопців; вони гримасували, показуючи їй язика. Зітхнувши, дівча побігло додому.

Якщо цезареві здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у римі, то артур ґрей міг не заздрити цезареві у його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним. Величезний будинок, у якому з’явився на світ ґрей, був похмурий усередині й вражав своєю величчю зовні. До причілку тулилися квітник і частина парку.

Кращі сорти тюльпанів – сріблисто - блакитних, фіолетових й чорних з рожевою тінню – примхливо зміїлися на газоні разками намиста. Старі дерева парку дрімали в розсіяному напівсвітлі над осокою звивистого струмка. Огорожа замка, – це ж бо був справжнісінький замок, – складалася з кручених чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Угорі кожен стовп вивершувала пишна чавунна лілія; з нагоди усіляких урочистостей ці чаші наповнювалися олією і гнали геть нічну темряву, палаючи в довжелезному вогненному шерезі. Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина – уявне продовження галереї – починалася з маленького ґрея, приреченого згідно з відомим, заздалегідь складеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка. Артур ґрей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати лінію фамільного начертання. Ця жвавість, ця довершена перекрученість хлопчика раптом вималювалася на восьмому році його життя; тип лицаря примхливих вражень, шукача й чудотворця, тобто людини, яка з сили - силенної життєвих ролей узяла найнебезпечнішу й найбільш зворушливу – роль провидіння, визначився в ґреї ще тоді, коли, приставивши до стіни стільця, хлопчина дістав картину, на якій було зображене розп’яття, і вийняв цвяхи із закривавлених рук христа, інакше кажучи, просто взяв і замазав їх блакитною фарбою, поцупленою в маляра. Йому здавалося, що в такому вигляді картина сприймається краще.

Перейнявшись цією неповторною справою, він уже почав був замальовувати й ноги розіп’ятого, аж тут його піймав на шкоді батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й запитав. ґрей без перестанку вивчав замок, доходячи приголомшливих відкриттів. Так, десь на горищі хлопець відкопав сталевий лицарський мотлох, книги у палітурках із заліза й шкіри, спорохнілий одяг й полчища голубів. У льосі, де зберігалося вино, його допитливий розум відкрив лафіт, мадеру, херес. Ту т, у каламутному світлі гострих вікон, що їх облягали косі трикутники кам’яних склепінь, стояли маленькі й великі барильця; найбільше, у формі плаского кола, розляглося на всю поперечну стіну льоху, столітній темний дуб бочки блищав як відшліфований. Поміж барил у плетених кошиках зелено й синьо мінилися пузаті сулії. На камінні і на земляній підлозі росли сірі гриби з тонкими ніжками. Скрізь – цвіль, мох, вогкість, кислий, важкий дух. Ген - ген, у дальньому кутку золотилася величезна павутина, щойно в ній ловився промінець вечірнього сонця. В одному місці було зарито дві бочки розкішного аліканте, що його любили перехилити ще в часи кромвеля, і винар, показуючи ґрею на порожній куток, щоразу переповідав історію знаменитої могили, у якій лежав мрець, живіший за зграю фокстер’єрів. Зачинаючи розповідь, оповідач не забував перевірити, чи крутиться кран на великому барилі, і варто було йому встановити це, як йому попускало і сльози надто міцної радості мимоволі зблискували в його повеселілих очах. – ну ось що, – говорив польдішок ґреєві, всідаючись на порожню скриню і набиваючи гострий ніс тютюном, – ти бачиш онде те місце.

Та м лежить таке вино, за яке перший - ліпший п’яниця ладен був би позбутись язика, – лиш би перехилити невеликий келишок. У кожній бочці сто літрів речовини, що підриває душу й перетворює тіло на безживне тісто. Його колір темніший за барву вишні, і його так просто не плеснеш із пляшки. Те вино густе, наче гарні вершки. Воно ховається в барилах із чорного дерева, міцного, наче залізо. На них подвійні обручі червоної міді. На обручах написано латиною. Він умер, як тільки почали збивати обручі, від розриву серця, – так шарпав собі нерви ласий дідок. Відтоді барило це ніхто не чіпає. З’явилося переконання, що дорогоцінне вино принесе нещастя. Справді, таку загадку не задавав єгипетський сфінкс. Він, щоправда, спитав одного мудреця. «чи з’їм я тебе, як з’їдаю всіх. Добре все зваживши, а головне, не кваплячись, мудрець міг би сказати сфінксові. «мене вип’є ґрей, коли буде в раю. Вип’є, коли вмре, чи як. Отже він святий, отже він не п’є ні вина, ні звичайної горілки. Але якщо питання стоїть так, то будь - яке щастя втратить половину своїх блискучих пір’їнок, тільки - но щасливець щиро запитає себе.

Аби з такого барила з легким серцем напитися й сміятися, мій хлопче, сміятися добре, треба однією ногою стояти на землі, іншою – на небі. є ще третє припущення. Що коли - небудь ґрей доп’ється до блаженно - райського стану й зухвало спорожнить барильце.

Але тоді б, хлопчику, не те, що пророцтво збулося, – це був би звичайнісінький трактирний бешкет. Напис на бочках вирізьбив зброяр веніамін ельян з пондішері. Бочки закопані в землю на шість футів і присипані попелом з виноградних стебел. Цього вина ніхто не пив, не куштував і не покуштує. – ґрей тихо засміявся, розкривши свою маленьку руку.

На ніжну, проте з чіткими обрисами долоню впало сонячне проміння, і хлопчик стис пальці в кулак. То є, то знову нема… говорячи це, він то розкривав, то стискав руку й нарешті, задоволений своїм жартом, вибіг поперед польдішока і кинувся похмурими сходами у коридор нижнього поверху.

На кухню заходити ґреєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню ватри світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання киплячих рідин, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик вчащав до величезного приміщення. У суворому мовчанні, наче жерці, рухались кухарі; їхні білі ковпаки на тлі почорнілих стін наводили на думку про якесь урочисте служіння; веселі, товсті посудниці біля бочок з водою мили посуд, брязкаючи порцеляною і сріблом; хлопчики, зігнувшись під ношею, заносили кошики, наповнені рибою, устрицями, раками й фруктами. Та м на довгому столі лежали райдужні фазани, сірі качки, строкаті кури. Там свиняча туша з коротеньким хвостом і по - дитячому заплющеними очицями; там – ріпа, капуста, горіхи, синій ізюм, смагляві персики. На кухні ґреєві було трохи лячно. Йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замка; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки довгим навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається натхненням. Зросту ґреєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він із трепетом дивився, як її перевертають дві служниці; відтак на плиту хлюпала тоді димна піна, і пара, на вибрик якої плита озивалась шипінням, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку.

Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися по її круглому переляканому обличчю. Ти м часом як інші жінки бігали біля бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам. Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися. Блідий, як стіна, ґрей підійшов до бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців. Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з ґреєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку.

Лише після того як бетсі пішла, хлопчик показав свою руку.

Цей незначний епізод зробив двадцятилітню бетсі й десятилітнього ґрея справжніми друзями. Дівчина набивала його кишені пиріжками й яблуками, а він розповідав їй казки та інші історії, вичитані у своїх книжках. Одного разу хлопець довідався, що бетсі не може вийти заміж за конюха джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. ґрей розбив коминковими щипцями свою порцелянову скарбничку й витрусив звідти все.

Набралося близько сотні фунтів. Уставши вранці і дочекавшись, поки безпосажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою. Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що ґреєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав гроші назад і не хотів більше говорити про це.

Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь - яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися із кравчинями, лікарем і шафарем. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям, захлороформованим вихованням і долею, які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. Вельможна пані нагадувала паву, що висиділа яйце лебедя. Вона болісно переживала прекрасну синову окремішність; смуток, любов і ніяковість наповнювали жінку, коли вона притискала хлопчика до грудей, де серце говорило інше, ніж мова, що зазвичай відбиває умовні форми стосунків і думок. Так хмарний ефект, вигадливо спричинений сонячним промінням, проникає в симетричне умеблювання казенної будівлі, по - збавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення. Таємничі відтінки світла серед злиденності витворюють яскраву гармонію. Вельможна пані, лице і фігура якої, здавалося, могли відповідати лише крижаним мовчанням на палкі голоси життя, тонка краса якої радше відштовхувала, ніж притягувала, бо ж у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночої зваби, – ця ліліан ґрей, залишаючись наодинці із хлопчиком, оберталася простою мамою, що люблячим, лагідним тоном виводила ті самі сердечні дрібниці, що їх не передаси на папері – сила їх у почутті, не в самих них. Вона дозволяла синові геть усе і прощала все.

Перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні примхи. Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, їх ніхто і не чіпав, коли він просив простити або винагородити кого - небудь, зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити верхи на будь - якому коні, брати в замок будь - якого собаку; переривати бібліотеку, бігати босоніж і їсти, що він здумає. Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився – не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси, початок яких губився в епосі появи паперових фабрик, а кінець – у смерті всіх кляузників. Окрім того, державні справи, справи маєтностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років. Тим - то ґрей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам - один – здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно - барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям й кругляком. ґреєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виражені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду – просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур – у тьмі - тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, все – у прекрасній, вражаючій гармонії. Трапилося це в бібліотеці. Зазвичай її високі двері з тьмяним склом угорі замикались, але засувка замка поганенько трималася в гнізді стулок; якщо натиснути рукою, двері відходили, напружувались і розчинялись. Коли дух дослідження змусив ґрея добутися в бібліотеку, його вразило порошнисте світло, вся сила й особливість якого полягала в кольоровому візерунку верхньої частини шибок. Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода. Темні низки книжкових шаф подекуди притикалися до вікон, затуляючи їх наполовину, поміж шаф були проходи, завалені купами книг. Та м – розкритий альбом із відірваними внутрішніми аркушами, там – сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси похмурих на вигляд книг; товсті шари рукописів, розсип дрібних томиків, які тріщали, наче кора, якщо їх розкрити; тут – креслення й таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шорстких і гладких. Шафи були по саме нікуди набиті книгами. Вони здавалися стінами, що замкнули життя в самій товщі своїй. У відбитках шафових шибок маячіли інші шафи, покриті безбарвно блискучими плямами. Величезний глобус, узятий у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі. Обернувшись до виходу, ґрей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки. Корабель злітав на гребені морського вала. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту.

Корабель плив просто на глядача. Високо піднятий бушприт закривав основу щогл. ґребінь вала, розпанаханий корабельним кілем, нагадував крила гігантського птаха. Піна злітала в повітря. Вітрила, ледь - ледь видимі через бакборт і понад бушприт, повні шаленої сили шторму, всією громадою валилися назад, аби, перейшовши вал, розгорнутись, а потім, схилившись над безоднею, мчати судно до нових лавин. Розірвані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з нічною пітьмою, яка насувалася. Але щонайперше впадала в око в цій картині фігура людини, що стояла на баку спиною до глядача. Вона виражала все становище, навіть характер моменту.

Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, чим вона займається, але мимоволі відчувалась крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав за вилоги його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривались у повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла – змах вала; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті і кричав – але що. Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував іти іншим галсом або, заглушаючи вітер, гукав боцмана. Не думки, але тіні цих думок виросли в душі ґрея, поки він розглядав картину.

Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду.

Але він не згасив уяву, а прислухався. Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало у провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку.

Все це ґрей чув усередині себе.

Миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник. ґрей кілька разів приходив дивитися цю картину.

Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко зрозуміти себе.

У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море.

Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану.

Там, лишаючи за кормою піну, рухалися кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли, а тоді, захлинаючись хвилею, опускалась у пітьму безодень, де блимають фосфоричні риб’ячі очі. інші, за які вхопилися буруни, бились об рифи; дедалі тихіші хвилі грізно хитали корпус; спустілий корабель з порваними снастями переживав довгу агонію, поки новий шторм не розбивав його на тріски. Треті успішно завантажувалися в одному порту й розвантажувалися в іншому; команда, сидячи за трактирним столом, оспівувала плавання й любовно пила горілку.

Були там ще кораблі - пірати, з чорним прапором і харцизяками - моряками, котрі розмахували ножами; кораблі - примари, що виливають мертвотне блакитне світло; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, які нишпорять морями у пошуках вулканів, рослин і тварин; кораблі з похмурою таємницею й бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод. У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки лісабона до шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу орфея. Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі – то південний хрест, то віз, і всі материки – у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, артур ґрей тишком - нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Юнгою цим був ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.

Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного – своєї дивної летючої душі; ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. і його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом. У відчайдушному бажанні ґрея він бачив лише ексцентричну примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два, ґрей, намагаючись не дивитись йому у вічі, скаже.

– «капітане гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі канати завважки зо два пуди на руках; всі ці леєри, ванти, поземні катеринки, троси, стеньги й салінги створені, щоб терзати моє ніжне тіло. Вислухавши подумки таку заяву, капітан го п склав у голові таку - от промову.

– «ідіть собі будь - куди, мій жовторотику.

Цей вигаданий гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював. Ти м часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо ґрей ішов до мети зі стиснутими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель втискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. Часом петлею якірного ланцюга його збивало з ніг, ударяючи об палубу, інколи канат, що не притримали біля шнека, виривався з рук і здирав з долонь шкіру, в інший час вітер шмагав його по обличчю мокрим кутом вітрила із вшитим у нього залізним кільцем – одне слово, вся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Одного разу капітан гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі. Коли ґрей зліз на палубу, гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав. Починається обробка цуценяти під капітана. і він почав читати, точніше, казати і кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан го п подавав йому руку й казав. У ванкувері ґрея настиг материн лист, повний сліз і страху.

Утім, якби ж ти бачила, як я. Усе довкруж було те саме; однаково непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що погустішали крони молодих в’язів; їхній візерунок на причілку будівлі зрушився й розрісся. Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій таки пошані, з якою, наче десь учора, зустрічали цього ґрея. Йому сказали, де мати; він зайшов до високого покою і, тихо причинивши двері, завмер на місці, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; жінка пристрасно шепотіла, і той шепіт вчувався, наче колотилось її серце.

і більше не спромігся нічого сказати. Вона змарніла; в гордовитості її тонкого обличчя світився новий вираз, який наводив на думку про повернення юності. Жінка стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах – це все.

Втім, цієї хвилі вона жила – дужче і краще, ніж за все своє життя. ґрей і справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе.

Мати слухала сина без докорів і заперечень, однак подумки – в усьому, що він утверджував як істину свого життя, – бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі. Товаришем ви були нівроку.

Прощавай же, старший товаришу, – тут він закріпив істинне значення цього слова страшним, як обценьки, рукостисканням. – тепер я плаватиму окремо, на своєму кораблі. Гоп спаленів, сплюнув, вирвав руку й кинувся геть, та ґрей, наздогнавши, обняв його. і вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіки з командою, пили, їли й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні. Спливло небагато часу, і в порту дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. Відтак, капітаном і власником корабля, артур ґрей плавав ще три роки, поки доля не привела його до лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками. Корабель став на рейді неподалік від маяка. Ще вранці, насилу прокинувшись, хлопець уже відчув, що днина ця почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забув прочитати газету й довго курив, поринувши у невимовний світ безцільного напруження, яке годі й висловити; серед слів, які невиразно вимальовувалися в голові, блукали невизнані бажання, навзаєм знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла. Однак діло не тішило ґрея. Сповнений тривожної уваги до журливості дня, він прожив його роздратовано й сумно. Здавалося, наче його хтось гукнув, а юнак забув, хто й куди. Надвечір ґрей сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, занотовуючи на маргінесах щось парадоксальне.

Якийсь час його забавляла ця гра, ця розмова з небіжчиком, який панував, опочиваючи в домовині. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, кружляючи серед примарних арабесок, які поставали в його хистких пасмах. Тютюн страшенно міцний; немов олія, що її вилили у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн. Угамовуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше.

Тим - то туга ґреєва, втративши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перетворилася на замислену знеохоту.

Такий стан тривав іще з годину; коли розвіявся душевний туман, ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу.

Стояла глупа ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарів. У теплому, наче щока, повітрі щирився запах моря. ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; за мить крізь запаморочливість миль увійшла в його зіниці вогненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста долітав до вуха з глибини затоки; часом з вітром чутливою водою залітала берегова фраза, що її ніби кинули на палубі; ясно прозвучавши, згасала вона у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, вихопивши з темряви пальці, круглі очі й вуса. ґрей свиснув; вогонь люльки зірвався з місця і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового. ґрей узяв напрямок на відкрите море, тоді вирішив триматися лівого берега. Йому було однаково, куди пливти. Глухо джеркотіло стерно; бряжчали і хлюпали весла; решта була морем і тишею. Упродовж дня через людину проходить такий безлік думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не один грубезний том. Обличчя дня прибирає певного виразу, та сьогодні ґрей марно вдивлявся в це обличчя. В його невиразних рисах світилось одне з тих почуттів, яких багато, і які, втім, не мають назви. Хай би як їх не назвали, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, схожі на чари пахощів. Під владою таких почуттів перебував тепер ґрей; він міг би, щоправда, сказати. У цих повівах ще вчувалася потуга світлого збудження. Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоними шибками вікон літали іскри з димарів; то була каперна. ґрей чув пересвари й гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно охоплений вогнем жар. Праворуч був океан, явний, немов присутність сонної людини. Поминувши каперну, ґрей завернув до берега. Ту т тихо хлюпав прибій; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвища і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалось. Встромивши весло в мул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, деручись по камінцях, які вискакували з - під колін і ліктів. Від урвища тяглися хащі. Пролунало цюкання сокири, якою рубали сухий стовбур; поваливши дерево, летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; пітьма сахнулась, і раптом в ній спалахнули трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, виблискуючи, тремтіло повітря. – перепрошую, капітане, – відказав матрос, зводячи дух. – дозвольте, я оцим закушу… – він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, правив далі. – я знаю, що ви полюбляєте хінну.

Та було темно, а я поспішав. Бачите, імбир, він озлобляє людину.

Коли мені, бува, треба поскубтись, я п’ю імбирну.

– з волосіні та лозини зробив собі я довгого прута, тоді гачок вчепивши, свиснув. – потім він полоскотав пальцем у бляшанці черв’яків. – в землі возився хробачок, не знав нічого, крім пітьми, а нині втрапив на гачок – з’їдять його соми, – нарешті він пішов собі, співаючи. – тиха нічка, й оковита. Що, злякались, осетри. Начувайся, рибо сита, – вудить летика з гори. ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, в якій відбивався вогонь. Він думав, але воля в це не втручалась; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно розрізняє його; вона мчить, наче кінь у тісному натовпі, чавлячи, розкидаючи й спиняючи; навперемінно до неї приєднуються порожнеча, сум’яття і затримка. Воля блукає в душі речей; од яскравого хвилювання перелітає до таємних натяків; кружляє землею і небом, життєво розмовляє з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У цьому хмаристому русі все живе й опукле, й усе нескладне, наче марення. і часто, зводячи дух, свідомість усміхається, зауважуючи, наприклад, як у розмисли про долю раптом навідується на гостину образ геть зайвий. Якась зламана два роки тому лозинка. Лікоть, на який він спирався, відволожився й затерпнув. Блідо світилися зорі, морок посилювала напруга, що передувала світанкові. Капітана поволі хилило на сон, та він не помічав цього. ґреєві захотілося пити, й він поліз у торбу, розв’язуючи її вже уві сні. Потому сон відступив від нього; наступні дві години були тягнулися для ґрея щонайбільше стільки ж, скільки й ті дві секунди, коли його голова лежала на руках. За цей час летика з’являвся біля вогнища двічі, курив і з цікавості зазирав у роти впійманим рибам – що там. Але там, певна річ, нічогісінько не було. Прокинувшись, ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину.

3 подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем – здавалося, геть під спиною ґрея, – хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму.

Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство. Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою - тьмущою крихітних ротів, заважаючи ґреєві йти поміж своєї бучно - веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена ассоль. її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на фавна з картини арнольда бьокліна. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому.

Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки. Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже летика гукав. Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з - під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився йона на пащу свого умебльованого кита. – розкішне художнє полотно. – пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. – у розмислі обставин є щось привабливе.

Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир. Вони відступили у кущі. їм слід було б тепер звернути до човна, та ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину.

Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель ґрей раптом сказав. Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма меннерса. У відкритому вікні на столі маячіла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус. Хоча був ранок, в загальній залі трактиру сиділо троє чоловіків. Під вікном сидів вугляр, власник п’яних вусів, які ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверима зали за яєчнею й пивом примостилося двоє рибалок. Меннерс, саженного росту парубок з веснянкуватим пісним обличчям й тим особливим виразом хитрої спритності в присліпуватих очах, яким зазвичай вирізняються всі крамарі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала повна сонця віконна хрестовина. Тільки - но ґрей ступнув у смугу димного світла, як меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у ґреєві справжнього капітана – гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.

Поки летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, ґрей підкликав меннерса. Хін самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування ґреєвого пальця. – ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, – спокійно заговорив ґрей. – мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно - русяву й невисоку, років сімнадцяти - двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону.

Хін меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав – єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться. і хін розповів ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому - таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною. ґрей мимоволі зиркнув на летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, й він відчув немовби удар – одночасний удар у серце й у голову.

Шляхом дріботіла та самісінька корабельна ассоль, до якої меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду.

Матрос і меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, ґрей мав мужність відвести зір на руді хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з ассоль, як уся млявість меннерсової оповіді розвіялась. А хін, нічого не підозрюючи, провадив. Ту т у річ йому впав несподіваний, дикий рев позаду.

Страшно поводячи очима, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув піснею, ще й так люто, що всі здригнулися. Лонгрен, людина замкнута і відлюдна, жив виготовленням і продажем моделей вітрильників і пароплавів. Земляки не дуже шанували колишнього моряка, особливо після одного випадку.

Якось під час жорстокого шторму крамар і шинкар меннерс були винесені в своєму човні далеко в море.

єдиним свідком того, що відбувається виявився лонгрен. Він спокійно курив люльку, спостерігаючи, як марно волає до нього меннерс. Лише коли стало очевидним, що тому вже не врятуватися, лонгрен прокричав йому, що ось так само і його мері просила односельця про допомогу, але не отримала її. Чи не розповів він лише про те, як п ять років тому дружина лонгрена звернулася до нього з проханням дати трохи в борг. Вона тільки що народила крихітку ассоль, пологи були нелегкими, і майже всі її гроші пішли на лікування, а чоловік ще не повернувся з плавання. Меннерс порадив не бути недоторкою, тоді він готовий допомогти. Нещасна жінка в негоду вирушила до міста заставити кільце, застудилася і померла від запалення легенів. Так лонгрен залишився вдівцем з донькою на руках і не міг уже більше ходити в море.

Що б там не було, а звістка про таку демонстративному бездіяльность лонгрена вразила жителів села сильніше, ніж якби він власними руками втопив людину.

Недоброзичливість перейшла мало не в ненависть і звернулася також на ні в чому не винну ассоль, яка росла наодинці зі своїми фантазіями і мріями і як ніби не потребувала ні однолітків, ні друзів. Батько замінив їй і мати, і подруг, і земляків. Одного разу, коли ассоль було вісім років, він відправив її в місто з новими іграшками, серед яких була мініатюрна яхта з червоними шовковими вітрилами. Дівчинка спустила кораблик в струмок. Потік поніс його і захопив до гирла, де вона побачила незнайомця, який тримав в руках її кораблик. Це був старий егль, збирач легенд і казок. Він віддав іграшку ассоль і повідав про те, що пройдуть роки і за нею на такому ж кораблі під червоними вітрилами припливе принц і відвезе її в далеку країну.

Дівчинка розповіла про це батькові. На біду, жебрак, випадково почув її розповідь, розніс чутку про кораблі і заморському принца по всій каперні. Тепер діти кричали їй услід. Червоні вітрила пливуть. Так вона прославилася недоумкуватою. Артур грей, єдиний нащадок знатного і багатого прізвища, ріс не в хатині, а в родовому замку, в атмосфері зумовленості кожного нинішнього і майбутнього кроку.

Це, однак, був хлопчик з дуже живою душею, готовий здійснити своє власне життєве призначення. Був він рішучий і безстрашний. Охоронець їх винного льоху польдішок розповів йому, що в одному місці закопано дві бочки аліканте часів кромвеля і колір його темніше вишні, а густе воно, як хороші вершки. Бочки зроблені з чорного дерева, і на них подвійні мідні обручі, на яких написано. Мене вип є грей, коли буде в раю. Це вино ніхто не пробував і не спробує. Я вип ю його, — сказав грей, стукнувши ногою, і стиснув долоню в кулак. У бібліотеці замку його вразила картина якогось знаменитого мариніста. Вона допомогла йому зрозуміти себе.

Грей таємно покинув будинок і вступив на шхуну ансельм. Капітан гоп був доброю людиною, але суворим моряком. Оцінивши розум, завзятість і любов до моря молодого матроса, гоп вирішив зробити з цуценя капітана. Познайомити з навігацією, морським правом, лоцією і бухгалтерією. У двадцять років грей купив трищогловий галіот секрет і плавав на ньому чотири роки. Доля привела його до лісса, за півтори години ходьби від якого знаходилася каперни. З настанням темряви разом з матросом летік грей, взявши вудки, відплив на човні в пошуках підходящого для рибного лову місця. Під обривом за каперні вони залишили човен і розвели багаття. Летика відправився ловити рибу, а грей ліг біля багаття. Вранці він пішов побродити, як раптом в заростях побачив сплячу ассоль. Він довго розглядав дівчину, яка його вразила, а йдучи, зняв з пальця старовинне кільце і надів на її мізинець. Потім вони з летік дійшли до трактиру меннерса, де тепер господарював молодий хін меннерс. Він розповів, що ассоль — божевільна, яка мріє про принца і кораблі з червоними вітрилами, що її батько — винуватець загибелі старшого меннерса і жахлива людина. Сумніви в правдивості цих відомостей посилилися, коли п яний вугляр запевнив, що шинкар бреше.

Грей і без сторонньої допомоги встиг дещо зрозуміти в цій неймовірній дівчині. Вона знала життя в межах свого досвіду, але понад те бачила в явищах сенс іншого порядку, роблячи безліч тонких відкриттів, незрозумілих і непотрібних жителям каперни. Капітан багато в чому був і сам таким же, трохи не від світу цього. Він відправився в лісс і відшукав в одній з крамниць червоний шовк. У місті він зустрів старого знайомого — бродячого музиканта циммера — і попросив до вечора прибути на секрет зі своїм оркестром. Червоні вітрила привели в здивування команду, як і наказ просунутися до каперні. Проте вранці секрет вийшов під червоними вітрилами і до полудня вже був біля каперні. Ассоль була вражена видовищем білого корабля з червоними вітрилами, з палуби якого лилася музика. Вона кинулася до моря, де вже зібралися жителі каперни. Коли з явилася ассоль, все замовкли і розступилися. Від корабля відокремився човен, в якому стояв грей, і прямув до берега. Через деякий час ассоль уже була в каюті. Все відбулося так, як передбачав старий. У той же день відкрили бочку столітнього вина, яке ніхто і ніколи ще не пив, а на ранок корабель був уже далеко від каперни, несучи повержений незвичайним вином грея екіпаж. Чи не спав тільки циммер. Він тихо грав на своїй віолончелі і думав про щастя. Чи знаєте ви, де розташовані зурбаган, каперна чи лісс. Не шукайте ці місця на мапі. Ви не знайдете їх ані в нашій країні, ані за кордоном. Та все ж вони існують. У прекрасній країні під назвою грінландія, яку вигадав російський письменник олександр грін. Тут яскраво сяє сонце, шумить блакитне море й живуть герої, які здатні високо літати в небі й бігти по хвилях. А головне – вони вірять у свою мрію. У дивовижну країну грінландію вирушаємо. Олександр степанович гріневський (справжнє ім’я письменника) народився 11 серпня 1880р. З раннього дитинства він був великим фантазером і жив у яскравому світі уяви. Хлопчик багато читав, захоплювався творами д. Він змалку мріяв про море й пригоди, але в реальному житті був дуже самотнім. Рано втративши матір, олександр відчував себе непотрібним у родині, куди прийшла молода мачуха. Крім того, навчання в реальному училищі давалося йому важко, а батько не міг дати синові гідної. Мріючи про морські пригоди, він вирішив стати справжнім капітаном і в шістнадцять років утік до м. Одеси, щоб піти на кораблі в кругосвітню подорож. Однак дуже швидко майбутній письменник зрозумів, якими далекими від дійсності були його мрії. Олександр мусив виконувати найбруднішу роботу, аби заробити на шматок хліба. Після повернення з плавання працював землекопом, рибалкою, вантажником, золотошукачем. Доля кидала його то на військову службу, то у вир революційної боротьби. Проте романтика подорожей завжди його вабила. Санкт - петербурзі, де почав писати художні твори. Його перші оповідання й повісті відразу привернули увагу читачів. Важко повірити, що письменник дописував останні сторінки повісті “пурпурові вітрила” в 1921 р у своїй холодній квартирі, саме в той час, коли тисячі людей гинули в коловороті громадянської війни. Навіть імена героїв звучали, як казкові, – ассоль, грей, лонгрен… повість була вперше опублікована в 1923 р. Грін переїхав у крим і оселився в м. Феодосії, де разом із дружиною прожив шість років. За цей час з’явилися нові твори “золотий ланцюг”, “та, що біжить хвилями”, “дорога в нікуди” та ін. Останні роки життя митця минули. Через загострення давньої хвороби й матеріальну скруту він змушений був переїхати з міста в маленький сільський будиночок, але разом із ним були його книжки, сонце, кохана жінка. Могила письменника в старому криму – досить скромна, але її відразу можна впізнати за стрічками, квітами, аркушами з малюнками й віршами, які приносять сюди шанувальники таланту митця. Великий мрійник і чарівник залишився жити у світлій країні грінландія. Він і сьогодні впевнено веде корабель своєї мрії і надихає серця читачів на прекрасне.

Поєднання реального й фантастичного у творі. Письменник утілив у творі думку про пошуки ідеального світу, де живуть сильні й красиві герої, здатні боротися за свою мрію й знаходити рідних по духу людей. Головний герой повісті грей зробив те, про що все життя мріяв сам письменник, – став капітаном і подарував казку своїй коханій. Твір “пурпурові вітрила” просякнутий світлою вірою в те, що людина може створити справжнє диво своїми руками. Паустовський сказав про цю повість. “світ героїв гріна здається нереальним лише людині, ницій духовно”. Основний конфлікт твору.

Гріна розповідається про сумну долю моряка лонгрена та його маленької доньки, яких цураються й не люблять мешканці приморського селища. Духовно обмежені люди каперни не здатні любити, не вірять у казки й мрії, тому вважають, що фантазерка ассоль несповна розуму.

Але дівчина, як і героїня чарівних казок, набагато краща й розумніша за всіх місцевих красунь. Крізь важківипробування, образи й насмішки ассоль пронесла у своїй душі дитячу казку про принца, що приїде до неї на кораблі з пурпуровими вітрилами. Багату уяву дівчини, її чисту душу й глибоку віру в чудеса зумів побачити й оцінити грей – благородний і сильний герой. Головні герої творів гріна – це світлі душі, які вміють мріяти, любити, вірити й чекати. Письменник знаходить яскраві порівняння для своїх улюблених героїв. Ассоль порівнюється з ластівкою, грей – із польотом чайки. Щастя знайшло героїв, оскільки вони вірили, чекали й наближали його. Дорослі ассоль і грей зберегли в собі світло, що дає змогу побачити прекрасне у звичайному, диво – у буденному.

Справжня віра й кохання здатні змінити реальність, подолати конфлікт краси з життям, перетворивши його на блискучу феєрію. Людина, за гріном, може робити дива власними руками, але для цього треба палко вірити, як ассоль і грей. Вірність своїм мріям і меті, яка не згасає з роками, завжди отримує винагороду – пурпурові вітрила обов’язково “рушать, розтинаючи хвилі, просто до тебе”. У творі є елементи казки, проте кожен сюжетний поворот автор пояснює цілком реальними збігами обставин. Випадкова зустріч сплячої ассоль і грея, розповідь трактирника про дивну дівчину та її мрію, купівля й пошиття червоних вітрил. У “пурпурових вітрилах” також поєдналися ознаки феєрії і повісті, що дає підстави назвати твір повістю - феєрією. Найбільш феєричним у повісті є останній епізод твору, коли всі мешканці каперни з лютим переляком на обличчях, а попереду всіх – розгублена й щаслива ассоль спостерігають за прибуттям корабля з пурпуровими вітрилами. Фантастичний сюжет, уявний час і простір, незвичайні персонажі, несподівані, фантастичні події, використання чарівних і яскравих ефектів. Осмислюємо прочитане.

Розкажіть про стосунки лонгрена з односельцями. Які почуття відчував батько до ассоль. Виразно прочитайте портрет ассоль. Прокоментуйте авторські порівняння в ньому.

Розкажіть про зустріч ассоль з еглем. Як ця зустріч вплинула на дівчину.

Опишіть ассоль - дівчину, її портрет і внутрішній світ. Поясніть слова автора. “їй дано більше, аніж іншим, – тільки іншою мовою”, “усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталося мереживом таємниць в образі повсякдення”. Наведіть приклади поетичного бачення світу ассоль. Які риси характеру допомогли грею стати справжнім капітаном. Порівняйте головних героїв повістей шолом - алейхема (“пісня над піснями”) і о. Гріна (“пурпурові вітрила”). Визначте подібність і відмінність між ними в ставленні до кохання, світу та людей. Чому в каперні не любили лонгрена й ассоль. Чому автор називає душу грея “дивною” і “летючою”. Що допомогло головним героям досягти щастя. Дайте свою відповідь на запитання ассоль. “як це – вміти любити. Знайдіть у творі порівняння головних героїв із птахами. Чому автор обрав саме цих птахів для опису ассоль і грея. Для самостійного опрацювання. Якими іменами присягався егль. Поміркуйте, чому саме до них звертався цей персонаж. Що ви знаєте про згадуваних письменників. Розкрийте значення провідних символів твору.

Пурпурові вітрила, назва яхти грея “секрет”, море, каперна, сонячне світло. Гріна багато екранізували. Найпопулярнішим є кінофільм режисера о. Птушка “пурпурові вітрила” (росія, 1961), у якому відтворено атмосферу народження справжнього кохання й дива. За допомогою інтернету подивіться цей фільм і порівняйте його з книжкою. Що ви дізналися про життя і творчість о. Охарактеризуйте художній світ о. Гріна – країну грінландію. Які проблеми порушуються в повісті - феєрії “пурпурові вітрила”. Визначте основний конфлікт твору.

Як його долають головні герої. Як розуміють кохання ассоль і грей. Розкрийте жанрову своєрідність твору.

Які символічні образи утверджують провідну ідею – віру в здійснення мрії. Запропонуйте власне продовження твору “пурпурові вітрила”.