підручник бойко о д історія україни

підручник бойко о д історія україни

Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70 - ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. Dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Виникнення і становлення (1959—1972 рр. Початок дисидентського руху пов’язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо - селянської спілки (1961 р. Цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув’язнення — від 10 до 15 років). Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено. Було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді а. Даніеля, які надрукували на заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 рр. На захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, верховний суд срср засудив а. Синявського до 7 років, а ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

Найвідомішими з них є листи л. Чуковської (квітень 1966 р. ) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у срср. 25 серпня 1968 року на красній площі у москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено. Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 р коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху.

Тоді було створено першу в радянському союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію — ініціативну групу захисту прав людини в срср. Це об’єднання звернулося з відкритим листом до оон, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у радянському союзі. Засновано комітет з прав людини в срср. Кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними кдб, у 1967 р. Було виявлено 502 об’єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасників), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967—1971 рр. Криза і спад (1972—1975 рр. Москвою, ленінградом, вільнюсом, новосибірськом, уманню та києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування а. У вільнюсі відбувся суд над с. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

Піднесення та розширення діяльності (1976—1978 рр. Групи сприяння виконанню гельсінських угод в срср (московської гельсінської групи) і виникнення української, литовської, грузинської, вірменської гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху.

У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. Було засновано християнський комітет захисту прав віруючих срср). Почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (о. Того року відбулися суди над заарештованими членами гельсінських груп. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 рр. Тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. До виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув’язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об’єднань. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У росії воно репрезентоване а. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — українською гельсінською групою (угг), тобто групою сприяння виконанню гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані срср 1975 р. Угг була утворена в листопаді 1976 р. її очолив письменник м. Вона підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками а. Загалом угг визначила собі широке коло завдань. Ознайомлювати українське суспільство з декларацією прав людини оон, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту україни з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість угг, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. Майже три чверті української гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко - католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були г. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу.

До цього напряму належать і. Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. ідеологічний спектр цього руху в україні був надзвичайно широким. Від марксистської платформи (п. Григоренко) до націонал - комуністичної (і. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму д. Донцова та ідеології оун (в. Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. У києві, одесі, феодосії, львові, івано - франківську, тернополі, луцьку.

Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. «за задумом, — писав пізніше в. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30 - х років. Арешти і суди 1965—1966 рр. Вперше показали всім, “скільки нас є” і хто ми. Численні арешти викликали протести. У цій акції брали участь і. Рахнівка гайсинського району на вінниччині в сім ї колгоспників. Закінчив донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60 - ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. Засуджується на ув’язнення. — учасник гельсінського руху, за що у 1980 р. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. Перепохований з табірного цвинтаря на байковому кладовищі м. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря цк кпу п. Шелеста і на ім’я голови ради міністрів урср в. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні — грудні і поширювану в самвидаві роботу «інтернаціоналізм чи русифікація. Проте це не зупинило репресій. Над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. Документальної збірки, підготовленої молодим журналістом в. Чорновола було засуджено на три роки. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до л. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в україні вдалося загальмувати. «можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають ю. Шейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Цей механізм в україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані є. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання політбюро цк кпрс, що відбулося 30 грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву.

У середині 70 - х — на початку 80 - х років дисидентський рух в україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла українська гельсінська спілка. Відомий канадський дослідник української історії богдан кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр у якому налічувалося 975 осіб. інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони україни. На початок 80 - х років, за даними секретаріату міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Отже, протягом 60 - х — першої половини 80 - х років в україні значною мірою активізується опозиційний рух. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху.

Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Підручник бойко о д історія україни список літератури. історія україни – русі. Два публіцистичні трактати про причини національно - визвольної війни українського народу середини хvіі ст. З досліджень історії переяславської ради 1654 р. Невідомі листи керівників національно - визвольної війни українського народу 1648 – 1658 рр. Українська національна революція 1648 – 1676 рр. Переяславська присяга 1654 р. історія держави і права україни (х – початок хіх ст.