основні етапи утворення німецької імперії

основні етапи утворення німецької імперії

Основні етапи об єднання німеччини та утворення німецької імперії. Національне об єднання та утворення єдиної держави було головним завданням революції48 - 49 pp. Національна ідея була присутня в більшості суспільних рухів. Однак у пореволюційні роки вони ще не розвинулися, а монархи найбільших німецьких держав австрії та пруссії боролися за панування в роздробленій німеччині. Перша спроба пруссії об єднати німеччину під своєю владою у 1849 - 1850 pp. Завершилася поразкою внаслідок протидії австрії. Пореволюційний період для більшості німецьких держав виявився добою політичної реакції. її провідником став німецький союз. Створений ним спеціальний комітет слідкував за тим, щоб із конституцій німецьких держав було усунено всі зміни, запроваджені в роки революції. В усіх державах посилили урядову владу й поліцію, закрили опозиційні газети клуби, політичні товариства, встановили суворий нагляд за школою. Через це багатьом діячам демократичного і робітничого руху довелося емігрувати. Але остаточне повернення до дореволюційних порядків виявилося неможливим. Німеччина рухалася власним, особливим шляхом у становленні індустріального суспільства це був шлях реформ, які поступово перетворювали її на провідну індустріальну країну європи. У розвитку німеччини 50 - 60 - ті pp. Відзначалися бурхливим економічним розвитком. За десятиліття промислове виробництво збільшилось удвічі. Цих успіхів було досягнуто завдяки впровадженню парових машин, зміцненню митного союзу як основи для формування загальнонімецького ринку, дешевій робочій силі, наявності обов язкової початкової освіти, що давала елементарні знання, необхідні для кваліфікованої праці, прогресові в наукових знаннях і запровадженню їх у виробництво. У німецьких землях налічувалося більш як 1 млн промислових робітників. Рейнська область, сілезія, берлін стали індустріальними центрами. Досягнуті успіхи дали можливість німеччині перетворитися на промислово розвинену державу, частка якої у світовому виробництві наприкінці 60 - х pp. Становила 13% (англії - 32%). Наприкінці століття німеччина випередила за розвитком промисловості францію і на рівних суперничала з англією. Головною передумовою швидкої індустріалізації країни стала ліквідація феодальних порядків у сільському господарстві. Прусських селян було звільнено від феодальної залежності за викуп. Сума викупу становила 18 - кратну вартість щорічних платежів. Селяни сплачували викупну суму землевласникам за допомогою спеціальних банків частинами, протягом 41 - 56 років. Аграрні реформи було здійснено і в інших німецьких державах. Спроби пруссії в пореволюційне десятиріччя посісти провідне місце в німецькому союзі завершилися поразкою. Щоб утримати свій вплив у німеччині, пруссія спрямувала всю енергію на відновлення митного союзу і досягла успіху.

Митний союз економічно об єднав під зверхністю пруссії значну кількість держав німецького союзу.

Успіхи італійців в об єднанні країни надихали німецьких патріотів. Представники північнонімецьких держав утворили німецький національний союз. Його метою було проголошено об єднання німецьких держав під головуванням пруссії. У програмі союзу наголошувалося, що австрія до складу майбутньої німецької імперії входити не повинна. Питання про об єднання німеччини стало головним. Перехід до практичних дій стосовно його реалізації розпочався після призначення на посаду канцлера (голови уряду) пруссії отто фон бісмарка (1815 - 1898). Залізним канцлер, як стали його називати, упевненою ходою рушив до своєї головної мети - німецької єдності. У дні революції 1848 р. Він, озброївши своїх селян, прийшов у берлін на придушення повстання. Його помітили, і в 1851 р. Він - знову на державній службі. Бісмарк став представником пруссії в союзному парламенті. посол у росії та франції. Під час перебування в росії бісмарк відмовився від пропозиції царя перейти на російську службу.

Бісмарк став головою уряду пруссії. Він очолив уряд саме тоді, коли між парламентом (ландтагом) і королем спалахнув гострий конфлікт із питань воєнної реформи, переозброєння та збільшення армії. Збільшив армію вдвічі, оснастив її новими рушницями та швидкострільними гарматами. Після смерті датського короля фрідріха vii (1863 р. ) на престол зійшов його родич по жіночій лінії хрістіан іх. Він прагнув успадкувати всі датські володіння. Але в німецьких герцогствах шлезвіг і гольштейн, що належали данії, не допускалося наслідування по жіночій лінії. Цим бісмарк вирішив скорис - татися як приводом до розв язання війни. Нехтуючи інтересами інших німецьких держав, бісмарк запропонував австрії примусити хрістіана іx відмовитися від цих володінь. Австропрусська армія завдала поразки данії, яка відмовилася від шлезвігу на користь пруссії та від гольштейну на користь австрії. Залучення австрії до цієї війни дало змогу пруссії посварити її з іншими членами німецького союзу, в якому вона головувала. Домігшись ізоляції австрії, бісмарк заходився реалізувати плани остаточного усунення її від німецьких справ. Напередодні війни бісмарк провів серйозну дипломатичну підготовку.

Так, було укладено союз з італією, яка прагнула відвоювати венеціанську область у австрії. Заручився він і прихильністю багатьох дрібних німецьких держав, а також нейтралітетом франції, натякнувши наполеонові iii на можливість округлення французьких володінь на березі рейну.

Війна розпочалася 1866 р. Нападом пруссії на гольштейн та на союзників австрії - ганновер, гессен, саксонію. Противник не був підготовлений до війни і не спромігся на рішучий опір. До того ж австрійську армію було вщент розгромлено під м. Не врятували австрію перемоги на італійському фронті під костоце та на морі біля ліссе.

Австрія змушена була укласти мир з італією, віддавши їй венецію, і з пруссією. Мирний договір за наполяганням бісмарка не був принизливим для першої. Австрія не зазнала територіальних втрат, лише мала сплатити 20 млн талерів і вийти з німецького союзу.

Бісмарк навіть заборонив вільгельмові і в їхати, як переможцеві, на білому коні до відня. Пруссія приєднала до себе гольштейн, ганноверське ко - ролівство, гессенське курфюрство, герцогство нассау ім. Над саксонією було встановлено протекторат. Такі дії бісмарка були далекоглядними. Він розумів, що лише австрія може бути союзницею німеччини в європі завдяки спільності інтересів і національній близькості. Допомігши італії, він теж перетворив її на свого союзника. Великим досягненням бісмарка була нейтралізація росії, яка не втрутилась у ці конфлікти. Німецькі держави об єднались у північнонімецький союз. До його складу увійшли 22 держави і три вільні міста. Велике значення мало встановлення у єдиної економічної системи. Свободи пересування, єдиної системи мір і ваг, єдиного карного законодавства. Суттєво змінився баланс сил на континенті. Австрія втратила становище великої держави, що відкрило шлях до завершення об єднання італії. Загрозу втрати францією її керівного становища в європі. Сучасники розглядали події 1866 р. Як революцію зверху, революцією канцлера. Його роль в об єднанні німеччини виявилася надзвичайною. За межами створеної бісмарком німецької державності залишалися пд держави. їх суверенітет ревно захищав наполеон ні. Тривала боротьба завершилася франкопрусською війною 1870 - 1871 pp. Внаслідок перемоги над францією до північнонімецького союзу було приєднано південні держави. У дзеркальному залі версальського палацу було проголошено створення німецької імперії. Прусський король став імператором, а бісмарк - імперським канцлером. Після франко - прусської війни всі німецькі землі об єдналися в єдину німецьку імперію, яка складалася з 22 монархій і трьох вільних міст. Згідно з імперською конституцією 1871 р. Главою держави вважався імператор. Ним міг бути лише король пруссії. імператор мав широкі права у сфері зовнішніх зв язків, очолював збройні сили, міг оголошувати війну, призначати канцлера (главу уряду), вищих чиновників та офіцерів, скликати й розпускати парламент, що складався з двох палат. Верхня палата — бундесрат — призначалася з представників усіх монархій і вільних міст. Головою бундесрату був імперський канцлер. Нижня палата (бундестаг) обиралася загальним голосуванням. Одначе жінок і військовослужбовців виборчого права було позбавлено. Парламент (рейхстаг) був обмежений у правах, оскільки закони, що їх він приймав, належало затверджувати імператорові. З моменту створення німецької імперії більшість у парламенті належала представникам консервативної партії, яка виражала інтереси юнкерів, великих промисловців і фінансистів. Опонентом консерваторів була ліберальна партія, яка захищала інтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. Утворилася католицька партія. Вона виступила на захист католицького населення німеччини і через це опинилася в опозиції до уряду.

В опозиції знаходилась і соціал - демократична партія, яка мала значне представництво в парламенті і виражала інтереси робітничого класу та дрібних власників. Варто зауважити, що значну роль у політичному житті німеччини відігравали військові, які оточували імператора і впливали на зовнішньополітичний курс імперії та розвиток військової промисловості. Після об єднання німеччини склалися кращі умови для розвитку економіки. Цьому сприяли завершення промислового перевороту й утворення єдиного загальнонімецького ринку, приєднання багатих на корисні копалини районів ельзасу та лотарингії, п ятимільярдна контрибуція, нові відкриття в науці й техніці. За обсягом промислового виробництва німеччина вийшла на друге місце в світі, а за темпами економічного розвитку випередила велику британію і наздогнала сша. Так, частка німеччини в 1900 р. У світовому виробництві становила 13%, а 1914 р. Суттєву роль у створенні важкої промисловості відігравали державні замовлення, субсидії, пільги, будівництво заводів коштом держави. Промисловість будувалася на новітній промисловій і технічній базі, що забезпечувало високу якість товарів. Прискорено розвивалася хімічна, електротехнічна, металообробна та машинобудівна галузі. Виробництво характеризувалося високою концентрацією і швидкими темпами розвитку в декількох районах — рейнській області, рурі, берліні, сілезії. Поміщицьке (юнкерське) господарство поступово, еволюційним шляхом, як уже згадувалося вище, переходило до капіталістичного виробництва. З кожним роком німецькі якісніші та дешевші товари завойовували світовий ринок. У той час це було і боротьбою за колонії, яких німеччина на 1914 р. Км з населенням 13 млн осіб. Англійські колоніальні володіння охоплювали 32, 7 млн кв. Км з населенням 350 млн осіб. Ці величезні володіння викликали заздрість і спричинили запеклу боротьбу між двома країнами. В німеччині, як і в інших індустріальних державах, з явилися монополії. Найпоширенішою формою монополістичних об єднань були картелі та синдикати. 85%фінансових капіталів контролювали 8 банків, найвідоміші з яких — монополії круппа, рейнсько - вестфальський чавуноливарний картель, німецький союз прокатних заводів, рейнсько - вестфальський кам яновугільний синдикат та ін. Першим німецьким імператором став король пруссії вільгельм і. Фактично ж країною упродовж 20 років керував канцлер ommo фон бісмарк, який користувався повною довірою імператора. Головним напрямом його внутрішньої політики було забезпечення централізації влади в імперії через ліквідацію автономних прав окремих монархій і католицької церкви. Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким духівництво позбавлялося права нагляду за школами. Священикам заборонялося вести політичну агітацію. Замість церковного вводились інститут громадянського шлюбу та державна реєстрація народження і смерті. Заборонялася діяльність ордену єзуїтів. Держава почала контролювати усі призначення на церковні посади. Бісмарк розгорнув боротьбу і проти соціалістів. Соціал - демократична партія змушена була перейти на напівлегальне становище.

Поряд із репресивними заходами бісмарк провів низку соціальних реформ. У наступні три роки рейхстаг прийняв закони про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві та від хвороб. Було прийнято закон про надання пенсії за старістю (з 70 років) та у випадку втрати працездатності. З явився закон про 11 - годинний робочий день і про заборону праці дітей до 13 років. Німеччина стала державою з найпрогресивнішим соціальним законодавством. Основною метою зовнішньополітичного курсу німецької імперії стало створення військово - політичної коаліції європейських держав, спрямованої проти франції. Правлячі кола в берліні спиралися на австро - угорщину, яка після франко - прусської війни пішла на зближення з німеччиною та італією — суперницею франції на середземному морі та півночі африки. З метою залучення до майбутньої коаліції росії, потенційного союзника франції, було запроваджено ідею спільної боротьби проти соціал - демократичного руху.

Росія та німеччина підписали союзний договір. Через місяць аналогічну угоду підписали росія та австро - угорщина. Так виник союз трьох імператорів, завдяки чому францію було ізольовано, а німеччина посіла чільне місце на європейській арені. Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 1875 - 1878 pp. Відверто ворожі позиції австро - угорщини і німеччини на берлінському конгресі змінили ставлення росії до своїх союзників. Німеччина та австро - угорщина підписали союзний договір, спрямований проти росії. Договір започаткував створення троїстого союзу, який остаточно сформувався 1882 p коли до нього приєдналась італія. Це логічно підштовхувало росію і францію до тісного військово - політичного співробітництва. З часом на противагу австро - німецько - італійському блок) було створено союз франції, росії та англії (антанта). Німеччина встановила протекторат над частиною південно - західної африки (намібією) і центральною африкою (того, камеруном). Наступного року контроль було поширено на частину східної африки (танганьїку). Так було створено німецьку колоніальну імперію. імператором німеччини став вільгельм ii. Молодий монарх заповзявся особисто керувати країною, а тому прагнув позбутися владолюбного бісмарка, з яким розходився у багатьох питаннях. Особливо це стосувалося зовнішньої політики і політики щодо соціалістів. Його довелося скасувати, а бісмарк 1890 р. Після цього колоніальна експансія німеччини посилилася. ідеологічним підґрунтям розширення колоніальної експансії стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союз. У доктрині стверджувалося, що німці переважають усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали провадити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію та флот і готуватися до війни за переділ світу.

Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм — нарощування військової могутності — урядовою доктриною. Військові витрати становили 50% бюджету.

З ініціативи міністра флоту адмірала тірпіца німеччина почала створювати величезний військовий флот, який за чисельністю і могутністю незабаром став другим після англійського. Швидкий економічний розвиток призвів до появи чисельного робітничого класу, а велика концентрація виробництва сприяла його організованості. Профспілки об єднували 2, 5 млн трудящих, соціал - демократична партія — 1 млн. Соціал - демократи мали найбільшу фракцію в парламенті. Теоретичною основою сдпн служила ерфуртська програма 1891 p яка відповідала основним положенням марксизму.

Посилаючись на нові тенденції у розвитку капіталістичних відносин, він вказував на хибність твердження про зубожіння робітничого класу і доводив, що капіталізм здатен реформуватись у бік соціальної справедливості та що передумови для соціалістичної революції ще не визріли. Ця спроба перегляду марксизму була оголошена ревізіонізмом, правим ухилом у соціал - демократії. А всіх тих, хто відходив од марксизму, почали називати ревізіоністами, опортуністами. Виступ бернштейна призвів до розколу в соціал - демократичному русі німеччини на правих (бернштейн), центристів (бебель, каутський) і лівих (лібкнехт, люксембург). Після першої світової війни розкол було закріплено і організаційно. Основні етапи утворення німецької імперії німецькі колоніальні товариства і союзи. Утворення, склад і діяльність (друга половина хіх ст. ) дослідження характеру діяльності колоніальних організацій періоду заокеанської політики о. З’ясування причини їх виникнення, соціальної бази, структури і спрямованості. Еволюція руху під впливом політики загарбань. Сутність агітації й експансії. Соглашение об использовании материалов сайта. Просим использовать работы, опубликованные на сайте, исключительно в личных целях. Публикация материалов на других сайтах запрещена. Данная работа (и все другие) доступна для скачивания совершенно быстро. Мысленно можете поблагодарить ее автора и коллектив сайта. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Початок політичної діяльності бісмарка. Роль бісмарка в утворенні північно - німецького союзу.

Утворення німецької імперії. Особливості дипломатії після утворення німецької імперії. Значення політики для подальшого військово - політичного розвитку німеччини. Аналіз утворення генерального секретаріату та його склад. Характеристика процесу русифікації у 70 - 80 рр. Перший голодомор в україні в 1921 - 1922 рр. наслідки політики воєнного комунізму.

Виникнення у 1989 році народного руху україни. Iсторія правобережжя i західної україни друга половина xvii–xviii ст. Причини виникнення гайдамацького руху.

Поштовх до розгортання конфлікту став наступ уніатів, очолюваний митрополитом володкевичем. Основна маса гайдамаків, характер та рушійні сили. Основні причини та етапи розгортання на території україни роботи анархістських організацій на початку xx ст. Діяльність конфедерації анархістських груп набат, її напрями, задачі та цілі. Обставини виникнення, еволюція та крах махновщини, результати. Дослідження основних рис общинної організації давньоруських слов ян, її еволюції та соціальної структури суспільства ранньофеодальної держави київська русь. Причини диференціації суспільства. Розвиток ремесла, торгівлі, воєнні заходи, збирання данини. Невдала спроба національного об єднання німеччини шляхом ліберальних реформ у ході революції 1848 - 1849 рр. Змінилася спробами досягти цієї мети через консервативне державне управління. Прусський король фрідріх вільгельм iv відмовився прийняти імперську корону з рук ліберального франкфуртського парламенту, але був зовсім не проти очолити національну федерацію, в якій головні принципи королівської влади залишалися б недоторканими. В той час коли австрійські війська за допомогою росіян придушували революцію в угорщини, берлін розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на залучення німецьких держав до прусського союзу.

Шляхом дипломатичного тиску вдалося приєднати до союзу переважну більшість німецьких держав. Зібрався новий парламент, який мав затвердити конституцію нового конфедеративного утворення. Австрію зовсім не влаштовувало створення опозиційно налаштованого до неї союзу держав у центрі європі під егідою пруссії. Тому після поразки угорської революції відень почав відновлювати позиції в німеччини, користуючись тим, що значна частина німецьких держав увійшла до прусського союзу лише з остраху перед сильною пруссією. Метою австрійського імператора франца йосифа стало відновлення німецького союзу.

Таким чином, німецька нація була поділена на два потенційно конфліктні табори - прусський союз і німецький союз. Коли у гессені спалахнула суперечка між прибічниками і противниками місцевої влади, в який втрутилися пруссія та австрія, німеччина опинилася на порозі громадянської війни. Лише втручання російського царя миколи і, який підтримав австрію, змусило прусського короля відступити. Між пруссією та австрією була підписана оломоуцька угода про відновлення німецького союзу під верховенством австрії. Так закінчилася ще одна невдала спроба пруссії об єднати німеччину.

Настали роки реакції. Будь - які спроби кинути виклик королівській владі нещадно переслідувалися, каралися вигнанням, в язницею або смертельними вироками королівського суду.

Поступки громадськості, зроблені у роки революції під тиском народних рухів, обмежувалися або скасовувалися. В державах німецького союзу, які перебували під впливом австрії, де була скасована конституція 1849 р були відновлені принципи централізації, законності й клерикалізму державного управління. В таких умовах конфедерація німецьких держав залишалася несприйнятливою до будь - яких політичних реформ. Конфедерація (від лат. союз, об єднання) - союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але одночасно створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (військовій, зовнішньополітичній тощо). історично форму конфедерації мали рейнська конфедерація (1264 - 1350), ганзейська ліга (1367 - 1669), швейцарський союз (1291 - 1798 і 1816 - 1848), німецька конфедерація (1815 - 1866), нідерланди (республіка сполучених провінцій, 1579 - 1796). У сша конфедерацією називали конфедеративні штати америки, встановлені в 6 (згодом вії) південних штатах у лютому 1861 р коли вони вийшли з федеративного союзу.

Американська конфедерація припинила існування після поразки її армії в 1865р. Серед сучасних конфедерацій можна назвати британську співдружність націй. Конфедерацією називаються також деякі громадські організації (наприклад. Загальна конфедерація праці у франції, загальна італійська конфедерація праці, конфедерація британської промисловості). Конституція пруссії 1850 р. Зберігалася, але дія її обмежувалася складною системою виборів та високим майновим цензом. На законодавчий орган справляли значний вплив великі землевласники, духовенство та фінансова аристократія. В берліні панували настрої пригнічення та розгубленості. На короля впливали консервативні радники і релігійні ортодокси. До того ж виявилися симптоми його душевної хвороби. Уряд не наважувався проводити активну зовнішню політику, зате компенсовував це жорстокими утисками і переслідуваннями інакодумців усередині країни. Суспільство, втомлене повстаннями та репресіями, перебувало в стані політичної апатії. Політична депресія супроводжувалася величезними економічними успіхами німеччини, навіть попри економічну кризу 1857 р. Та значну еміграцію в північну америку.

Матеріальний прогрес зумовлювала низка чинників. По - перше, пригнічена енергія нації, спрямована на політичне об єднання і досягнення громадянських свобод, знайшла вихід у діловій ініціативі, створенні передумов для економічного процвітання; по - друге, політична реакція забезпечила стабільність у суспільстві, розкріпачила підприємництво, позбавила ділові кола страху перед соціальним переворотом та насиллям натовпу.

У середині століття у більшості німецьких держав було ліквідовано залишки феодальних порядків на селі. Селяни отримали можливість викупити землю, користуючись фінансовою підтримкою держави, яка надавала їм довготермінові позички. Формувався ринок землі та вільнонайманої праці. Все більше селян влаштовувалися на роботу на промислових підприємствах. Успішне завершення промислового перевороту і впровадження машинної техніки сприяли індустріалізації країни. Активно розвивалися текстильна, гірничодобувна промисловість, машинобудування, металургія. Могутні промислові центри поєднала широка мережа залізниць. Змінювалася структура фінансів, де переважали інвестиційні банки, страхові компанії тощо. Великі капітали переміщувалися з сільського господарства в промисловість, від аристократії до буржуазії та вкладалися у перспективні галузі виробництва. Невпинно відбувався процес урбанізації - швидкими темпами зростали міста, які перетворювалися на великі промислові та культурні центри. істотну роль в економічному процвітанні німеччини відігравав митний союз, який охоплював практично всі землі (за винятком австрії). єдині митні правила та низькі митні збори для його членів забезпечували створення єдиного економічного простору та залучення німецьких держав до міжнародної торгівлі. Змінювалася соціальна структура німецького суспільства. Його провідною фігурою ставав підприємець - буржуа, зацікавлений у розширенні виробництва на основі наукових досягнень і правового захисту з боку держави. Зростав робітничий клас. Хоча відсоток сільського господарства в економічній структурі був великим, сільські жителі ставали буржуазними підприємцями. Економічні та соціальні зміни підривали політичну систему, консервативні представники якої обстоювали непорушність традиційних абсолютистських інститутів влади. Наприкінці 50 - х років визріли умови для нового конфлікту між ліберальними та консервативними силами. Відродження руху за ліберальні реформи та національне об єднання наприкінці 50 - х років відомі в історії німеччини як нова ера. Повсюдно в центральній європі почала зростати національна свідомість. У німеччині діяли патріотичні організації (національний союз та союз реформ), які закликали до створення нового федеративного союзу під егідою пруссії. Ліберальні публіцисти та політичні діячі закликали до оновлення німецького союзу, проведення ліберальних реформ. У деяких німецьких державах у цих умовах на зміну консервативним урядам приходили помірковані державні діячі. Найбільшого розмаху ці процеси досягли у пруссії. Внаслідок тяжкої душевної хвороби відійшов від державних справ король фрідріх вільгельму.

Наступного року регентом став спадкоємець престолу вільгельм, хоч і схильний до консерватизму, але реалістичний державний діяч. Він звільнив консервативний уряд, проголосив програму обережних реформ і заручився підтримкою лібералів, які у 1858 р. Виграли вибори до прусського парламенту.

Виникла нова можливість для політичної реорганізації. Однак стратегія лібералів цього разу відрізнялася від їхньої стратегії у 1848 - 1849 pp. На їхню думку, головною причиною попередньої поразки стали нехтування державотворчою діяльністю і надії на ентузіазм та самовідданість народу.

Вирішено було взяти на озброєння принципи реалістичної політики, коли успіх досягається не революційною риторикою, а переговорами та компромісами. Надії німецьких лібералів підігрівалися кардинальними змінами в австрії. Австрія зазнала поразки у війні проти франції та п ємонту і втратила великі території в північній італії, де з новою силою розгорнувся національно - визвольний рух. Авторитет австрійської імперії в європі тримався лише на її силі, а після поразок австрійської армії в імперії почалися антиурядові виступи. Франц йосиф змушений був заявити про створення законодавчого органу (двопалатного парламенту) та введення в країні конституції. Вільгельм і (1861 - 1888) став королем пруссії. Поступово він займав консервативні позиції. Найрадикальніші представники лібералів у 1861 р. Утворили прогресивну партію з метою посилення тиску на уряд для прискорення введення нового законодавства, проте король був безкомпромісним. Отже, назрівав конфлікт між ним і лібералами. Власне, конфлікт між королівською владою та парламентом почався ще у 1859 р. Саме тоді військовий міністр фон роон запропонував провести армійську реформу, яка передбачала збільшення регулярних полків за рахунок зменшення частин народного ополчення - ландверу.

Депутати - ліберали вбачали в цьому спробу влади зміцнити армію шляхом збільшення чисельності офіцерів - аристократів, які тільки й могли обіймати офіцерські посади в регулярній армії, а фрідріх та уряд звинуватили депутатів у спробі взяти під свій контроль армію, що була у віданні королівської влади. Ландтаг було розпущено і призначено нові вибори. Після того, як на виборах до ландтагу перемогу здобули прогресисти - кандидати від прогресивної партії, конституційний конфлікт розгорівся з новою силою. Парламент відмовився затверджувати поданий урядом бюджет. Упродовж року король звільнив усіх міністрів ліберального спрямування і створив новий, відверто консервативний уряд. Однак розв язати конфліктну ситуацію він був неспроможний. Його останньою надією був прусський посол у парижі отто фон бісмарк, відомий відданістю прусській монархії та ненавистю до демократів. Отто едуард леопольд фон шенгаузен бісмарк (1815 - 1898) - князь, дипломат, німецький державний діяч. депутат 1 - го і 2 - го з єднаних ландтагів пруссії. представник пруссії в бундестазі у франкфурті - на - май - ні, 1859 - 1862рр. посланник у роси, в 1862р. у франції, у 1862 - 1871 рр, бісмарк - міністр - президент і міністр закордонних справ пруссії. рейхсканцлер німецької імперії. Об єднав німеччину під верховенством пруссії за допомогою воєн. з австрією, 1870 - 1871 рр. В 70 - ті роки під час так званого культуркампфу вів боротьбу проти клерикальнопартикуляристської опозиції, підтримуваної католицькою церквою. Запровадив виключний закон проти соціалістів. Здійснював політику онімечування польського населення в познані та сілезії. Реалізував програми соціального законодавства (пенсійне забезпечення, страхування на випадок хвороби і каліцтва). Бісмарк - ініціатор російсько - австрійсько - німецької угоди 1873р. (союз трьох імператорів). Один із головних організаторів троїстого союзу 1882 р спрямованого проти росії та франції. Під час переговорів короля з бісмарком була досягнута домовленість про основні напрями діяльності нового уряду на принципах збереження всіх прерогатив королівської влади. Отже, 23 вересня 1862 р. Пруссія отримала нового керівника уряду, політичні погляди якого спрямовувалися на зміцнення консервативних засад в управлінні. Бісмарк почав свою діяльність, нехтуючи законодавчим органом. Оскільки депутати не затвердили бюджету, уряд обійшовся без законодавчого оформлення фінансової діяльності. Ліберали звинуватили міністра - президента в порушенні конституції та вимагали його відставки. Бісмарк заявив, що навіть широка підтримка опозиції з боку суспільства не змінить напряму діяльності уряду.

Для підтвердження своїх слів він обмежив свободу друку та звільнив чиновників ліберальних поглядів. Бісмарк розумів, що врегулювати конфлікт між виконавчою та законодавчими гілками влади можна лише шляхом збереження сильної монархічної влади. Його ідеалом було створення політичної системи, де принципи парламентаризму е лише фасадом будівлі, за якими перебуває сильна авторитарна влада. Саме вона здатна виконати головне завдання - політичне об єднання німеччини, що може бути здійснене, за його словами, не прусським лібералізмом. Бісмарк був переконаний, що політична інтеграція в центральній європі є неминучою, оскільки середній клас німецького суспільства зацікавлений у національному об єднанні. Воно було в інтересах консерваторів, що давало змогу створити нову систему влади, сумісну зі збереженням монархії та аристократичних традицій. Отже, ідея об єднання, націоналізм були для бісмарка засобами боротьби з лібералами і радикалами, давали можливість знайти компроміс між короною та буржуазією, яка теж мала б економічну вигоду від політичного об єднання. Міжнародна ситуація сприяла планам бісмарка щодо об єднання німеччини. Росія зазнала принизливої поразки у східній (кримській) війні (1853 - 1858) і не могла активно втручатися в європейські справи. Англійський уряд зосередив увагу на внутрішній політиці, тому поблажливо ставився до зміцнення пруссії, яка могла стати противагою франції на континенті. Отже, бісмарк міг готуватися до боротьби з австрією, не боячись втручання європейських держав. Першим випробуванням сил стала війна з данією за герцогства шлезвіг та голштайн, які у 1852 р. За лондонським протоколом на правах автономії були передані під управління данії, але зберігали етнічну та культурну близькість до німеччини. Новий датський король намагався зробити шлезвіг невід ємною частиною датського королівства, відокремивши його від голштайну.

Національні почуття німців було ображено і бісмарк, який був присутній на конгресі німецького союзу у франкфурті замість вільгельма і, запропонував австрійському імператору захопити герцогства. Бісмарк був переконаний у нейтралітеті великих держав, оскільки данія порушила умови лондонського протоколу 1852 р. Австрійський імператор погодився на пропозицію, тому що не міг допустити зростання авторитету пруссії. Війна союзників проти данії почалася у 1864 р. Протягом кількох місяців австрійська та реорганізована прусська армії завдали поразки датчанам, які марно сподівалися на допомогу європейських держав. У відні було підписано мирний договір, за яким герцогства перейшли під спільне управління пруссії та австрії. Легка перемога союзників не поліпшила відносин між ними, а навпаки, спричинила нові конфлікти. Відень наполягав, щоб шлезвіг та голштайн стали членами німецького союзу, а берлін сподівався на їх захоплення або хоча б установлення свого контролю над ними. Очевидно, бісмарк був не проти поділити з австрією німеччину на сфери впливу.

Північну під контролем пруссії та південну під управління австрії. Однак австрійський імператор не бажав поступатися владою і відмовився обговорювати запропонований план. Напруженість між двома державами вдалося частково зняти у 1865 р коли берлін і відень підписали гаштайнську угоду і домовилися, що голштайн відходить до австрії, а шлезвіг - до пруссії. Однак це було лише тимчасове перемир я. У першій половині 1866 р. Пруссія та австрія готувалися до війни. Берлін підписав антиавстрійський договір з італією, яка зобов язувалася виступити на боці пруссії й отримувала за це венецію. Відень заручився підтримкою франції, яка погодилася дотримуватися нейтралітету в майбутній війні. Однак головна боротьба розгорнулася за держави німецького союзу.

Майбутня війна розглядалася ними як громадянська і неоднозначно тлумачилися в суспільстві. Південні німецькі держави загалом підтримували австрію, вбачаючи в пруссії потенційного агресора. Щоб залучити їх на свій бік, бісмарк запропонував союзному парламентові розробити нову конституцію німецького союзу з рівним представництвом і ва основі загального виборчого права для чоловічого населення. Австрія сприйняла це як замах на свої інтереси і запропонувала переглянути домовленості про герцогства шлезвіг і голштайн у союзному парламенті. Берлін наказав армійським загонам виступити зі шлезвігу і вигнати австрійців із голштайну та вийшов з німецького союзу.

Австрія звернулася до держав німецького союзу за допомогою. Пруссько - австрійська (німецька) війна почалася 16 червня 1866 р. і тривала сім тижнів. На боці австрії виступили баден, баварія, вюртемберг, ганновер і саксонія. Союзником пруссії стали північні німецькі держави. План війни розробляв талановитий прусський стратег, начальник генерального штабу г. Фон мольтке, який був прихильником активних наступальних дій, мобілізації всіх сил для рішучого удару по ворогу, використання всіх можливих шляхів сполучення для швидкої передислокації військ тощо. Мольтке рішучим ударом розколов війська противника та, ізолювавши армії південних німецьких держав, 3 липня завдав поразки австрії у вирішальній битві поблизу фортеці кеніггрец у богемії. Прусські війська відкрили для себе шлях на відень. Бісмарк не планував ліквідувати австрійську імперію, що порушило б баланс сил у європі. Подальше продовження війни також загрожувало втручанням франції у німецькі справи. 26 липня у нікольсбурзі між австрією і пруссією було підписано перемир я, а 23 серпня 1866 р. Обидві держави в празі уклали мир. Німецький союз було ліквідовано. Замість нього створювався північнонімецький союз, до якого не мала права вступати австрія. Вона погоджувалася на приєднання до пруссії шлезвіг - голштайну, ганноверу, кургессену, нассау та м. Венеція відходила до італії. Перемога над австрією означала завершення конституційного конфлікту в пруссії. Напередодні війни бісмарк безуспішно намагався порозумітися з лібералами. Після поразки австрії ситуація змінилася. Сп яніле від успіхів прусське суспільство висловлювало довіру уряду та підтримувало курс бісмарка. Міністр - президент не збирався повертатися на консервативні позиції, як того чекали реакційні урядовці та політики. Він хотів залучити лібералів до державотворення. Ті, хто був готовий до співробітництва з урядом, створили національну ліберальну партію, яка стала опорою уряду в парламенті. Перемога над австрією змінила розстановку сил на європейській арені та впритул наблизила пруссію до об єднання німеччини, у серпні - вересні 1866р. 21 німецька держава увійшла до північнонімецького союзу, який створювався на конфедеративних засадах. Відтепер пруссія об єднала чотири п ятих території німеччини на північ від річки майн. Південнонімецькі держави - баден, баварія, вюртемберг і гессен - дармштадт - до союзу не увійшли й тяжіли до австрії, тут посилювалися анти прусські настрої, у північнонімецькому союзі виконавча влада належала бундесканцлеру та створеному ним урядові. Законодавчий орган складався з федеративної ради - бундесрату, члени якого призначалися правителями держав, та нижньої палати парламенту - рейхстагу, який обирався чоловічим населенням союзу на основі рівного виборчого права. Переважні права належали пруссії. Наприклад, у бундесраті із 43 голосів берліну належало 17. Це давало змогу бісмарку легко управляти законодавцями, нав язуючи їм свою волю. Не випадково історики називали північнонімецьку конфедерацію союзом гіганта та 21 пігмея. В опозиції до уряду міг бути рейхстаг, однак політичні партії в ньому розкололися. Федеральна конституція не забезпечувала реальних громадянських прав і відповідальності виконавчої влади, громадянського контролю над армією тощо. Натомість вводилися єдині судочинство, грошова одиниця, система мір та ватів, загальні правила для функціонування економіки та фінансів. Отже, створювався спільний економічний простір, що стимулювало підприємницьку ініціативу німецької буржуазії. Австро - прусська війна остаточно зруйнувала систему міжнародних відносин в європі, встановлену віденським конгресом 1815 р. Утворення північнонімецького союзу на чолі з сильною пруссією поставило під сумнів європейську гегемонію франції. Французький імператор наполеон iii сподівався, що австрія і пруссія виснажать себе у ході війни і франція без труднощів зможе оволодіти прикордонними німецькими землями. Наполеону iii потрібен був зовнішньополітичний успіх, щоб заспокоїти внутрішню опозицію і зменшити незадоволення діяльністю уряду.

Готувався до війни з францією і о. Завершити національне об єднання можна було тільки шляхом входження південних німецьких держав до північнонімецького союзу.

Зважаючи на сильні анти прусські настрої на півдні, тільки спільна патріотична боротьба проти іноземного агресора могла здолати їхнє небажання до політичного об єднання. Безпосереднім приводом до війни стали суперечки щодо кандидата на іспанський престол, який звільнився у 1868 р. Бісмарк змусив іспанські кортеси визнати найкращим кандидатом принца леопольда фон гогенцоллерна - зігмарінгена, брата прусського короля вільгельма і. Передбачити реакцію парижа було не важко, оскільки в такому разі франція опинялася в оточенні держав з королями з династії гогенцоллернів. Наполеону іп вдалося переконати вільгельма і зняти кандидатуру леопольда. Однак цього йому було замало і він почав вимагати від прусського короля гарантій, що пруссія ніколи не претендуватиме на іспанський престол. Німецький імператор, який відпочивав в емсі, спочатку не прийняв французького посла, однак пізніше переговори відновилися і він підтвердив відмову леопольда від іспанського престолу.

До берліна була надіслана телеграма у примирливому тоні. Однак це не входило у плани бісмарка, який скоротив її для публікації в пресі так, що здалося нібито вільгельм і не прийняв французького посла (так звана емська депеша). Його величність відмовився приймати французького посла і звелів передати, що більше нічого не має повідомити йому.

Розрахунки бісмарка виправдалися. Франція сприйняла публікацію телеграми як образу і 19 липня 1870 р. Оголосила війну пруссії. Вільгельм і закликав німців об єднатися в боротьбі зі спільним ворогом і південні німецькі держави приєдналися до північнонімецького союзу.

Попри всі оптимістичні заяви наполеоне iii напередодні війни франція виявилася непідготовленою до боротьби з добре налагодженою військовою машиною пруссії. Оборонні споруди залишилися недобудованими, фортеці не були забезпечені запасами продовольства та боєприпасів, якість озброєння, зокрема далекобійність артилерії, поступалася німецьким. Незначна кількість залізниць не дала змоги французам швидко переміщувати війська та підвозити резерви. У перших прикордонних битвах французькі війська зазнали поразки. Німецькі війська оточили армію маршала базена поблизу фортеці мец та армію під командуванням наполеоне ш і маршала мак - магона в районі фортеці седан на північному сході франції. 1 вересня 100 - тисячна французька армія на чолі з наполеоном пі здалася. Париж опинився в облозі прусських військ, ставка короля пруссії вільгельма і розташувалась у резиденції французьких королів - версалі. Капітулювала армія базена в меці. Була зроблена спроба прорвати дипломатичну ізоляцію франції. Уряд національної оборони направив а. Тьєра в австро - угорщину, велику британію, італію та росію, щоб домовитися з ними про підтримку франції у війні з пруссією, проте успіху не досяг. У парижі було створено новий республіканський уряд, який намагався організувати оборону столиці. Пруссія та франція підписали перемир я. Для ведення переговорів про мир франція мала провести вибори в парламент та сформувати уряд. Відбулися вибори до національних зборів франції, які відкрилися в бордо, й обрали а. Тьєра прем єр - міністром. До повної виплати контрибуції німецькі війська залишалися у франції. Національні збори схвалили мирний договір, але подальшу розробку його остаточних умов перервало проголошення 18 березня 1871 р. Паризької комуни, у придушенні якої взяли участь і прусські війська. Тривалий переговорний процес завершився 10 травня 1871 р. Франкфуртським мирним договором. Франція поступалася німеччині ельзасом та третиною лотарингії і мала сплатити переможцям 5 млрд франків контрибуції. Ще до закінчення війни з францією процес національного об єднання був завершений. На початку війни бісмарк почав переговори з правителями південних німецьких держав, які в умовах патріотичного піднесення погодилися увійти до північнонімецького союзу.

18 січня 1871 р коли німецькі гармати обстрілювали париж, вільгельм і у ставці німецького командування в дзеркальній залі версальського палацу був проголошений німецьким імператором. На політичній карті європи з явилася нова могутня держава. Того самого року було прийнято загальнонімецьку конституцію, відповідно до якої німецька імперія була союзом 22 монархій, у яких зберігались свої правителі, місцеві конституції та представницькі установи і в компетенції яких залишались місцеві справи. Найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики належали до компетенції імперського уряду, головою якого був канцлер, котрого призначав імператор. імперське законодавство визначалось імперським парламентом, що складався з двох палат - союзної ради і рейхстагу.

Об єднана німеччина перетворилась на одну з наймогутніших держав європи. Основні етапи утворення німецької імперії тема 15. Утворення німецької імперії 1871 p. Форми наступних об єднань німецьких держав на початку xix ст. імперію об єднувала не стільки економічна спільність або загальноім - перські органи управління, скільки культурна, мовна й інша єдність її народів. Чинником, що усе більше впливає на внутрішньополітичне життя імперії, стає міцніюча монархічна держава пруссії, яка досягла в другій половині xviii ст. Рангу великої європейської держави. Вона супроводжувалася упорядкуванням державних фінансів і судочинства, ослабленням внутрішньодержавних митних, цехових та інших феодально - бюрократичних обмежень, деяким поліпшенням становища кріпаків. Забороняли згін селян із землі, а державні селяни указом 1777 р. Одержали права спадкового володіння на свої земельні ділянки. Пруссія перша з усіх німецьких держав уводить загальну початкову освіту (1763 р. ) і уніфікує своє право. Вводиться перший цивільний процесуальний кодекс, у 1793 р. — судовий статут, у 1794 р. — загальне земське уложення (прусський ландрехт). За всієї обмеженості цих реформ, що не могли істотно заче­нити підвалини феодально - бюрократичної системи, корінні інтереси юнкерства, вони сприяли початку буржуазного за споїм характером процесу модернізації країни. Розвиток капіталістичного підприємництва стимулювався і створенням великої боєздатної військової сили країни. Пруссія мала в цей час четвер ту за величиною армію в європі, що поглинала 85% її річного бюджету.

Було ліквідовано безліч дрібних феодальних володінь, які або злилися, або увійшли до великих монархій, при цьому найбільші території одержали безпосередньо залежні від наполеона держави. Баден, баварія, вюртемберг, саксонія. Було створено велике королівство вестфалія. У цих державах були скасовані станові привілеї духовенства і дворянства, особиста кріпосна залежність селян, реорганізовані судова і правова системи, введений у дію цивільний кодекс франції 1804 р. Після нищівної поразки пруссії у війні з францією в 1807 р. (пруссія збереглася як держава тільки завдяки заступництву російського імператора олександра і) процес відродження в розваленій, позбавленій половини своїх територій, обкладеній величезною контрибуцією країні почався з нової серії буржуазних за своїм характером реформ. Найбільш значною з цих реформ було скасування в 1807 р. Особистої залежності селян і запровадження вільної купівлі - продажу землі. Дворянство одержало право займатися підприємницькою діяльністю. Було запроваджене нове оподаткування, яке поширювалося частково і на дворян, здійснена секуляризація церковних земель, скасовані цехові обмеження. Економічні перетворення супроводжувалися змінами й у державному апараті. Запровадженням міністерств, засад міського самоврядування і нового територіального поділу на провінції. Проведена була і реорганізація армії. В офіцерські школи, зокрема, був відкритий доступ особам недворянського походження. В пруссії була запроваджена загальна військова повинність — головна умова здійснення агресивного мілітаристського курсу її зовнішньої політики. Кінець епохи наполеонівських воєн у європі відзначився створенням нового об єднання німецьких держав, правовою основою якого став союзний акт 1815 р прийнятий на віденському конгресі державами - переможницями. Вони боялися виникнення в серці європи єдиної сильної німецької держави, але були заінтересовані в створенні деякого конфедеративного форпосту біля кордонів неспокійної франції. У німецький союз крім австрії і пруссії ввійшли ще 35 суверенних монархій (згодом — 32) — королівств, князівств, герцогств і 4 вільних міста, між якими не існувало ні міцних економічних зв язків, ні єдиного законодавства, ні загальних фінансів чи дипломатичних служб. У новому об єднанні були відсутні і центральні органи влади, крім єдиного — союзного сейму, який складався з представників урядів держав, що увійшли до німецького союзу 1. Рішення сейму вимагали одностайної згоди всіх його членів, що паралізовувало його діяльність. Передбачав не тільки форму відносин між німецькими державами, а й майбутній внутрішній устрій цих держав на основі станово - представницьких конституцій. Перші конституції німецьких держав. У більшості німецьких держав були прийняті на виконання рішення союзного акта 1815 р. Перші конституції, в основному у формі октройованих (дарованих монархами) хартій. 1 характерно, що членами цієї своєрідної конфедерації стали три ненімецькі монархії, представлені королями англії, данії і голландії територіями таких держав, як ганновер, гольштейн і люксембург. Частина ж територій австрії і пруссії не була включена до складу німецького союзу.

Угорське королівство, східна і західна пруссія, познань та ін. 5), тобто насамперед у згоді зі створюваним на основі конституції станово - представницьким двопалатним органом — ландтагом. Нижня палата обиралася з депутатів міських і сільських округів на основі двоступеневих виборів особами, які досягли 25 - літнього віку, з урахуванням цензу осілості. Віковий ценз для самих депутатів підвищувався до зо років. Порядок виборів нижньої палати став, таким чином, вираженням обмежених форм народного представництва, але позбавленого будь - яких самостійних повноважень. Крім того, конституція передбачала і пряму законотворчість герцога у формі указів у зв язку з вжиттям заходів, «які за своїм значенням належать до компетенції народних зборів, якщо вони були вкрай необхідні для державної користі. Конституція, однак, не відповідала б своєму новому призначенню, якби вона не говорила і про певні обмеження законодавчих прав герцога, що стосувалися бюджету і зміни самої конституції. Уряд згідно з конституцією звітував за свою діяльність лише перед королем. Його обов язком було звітування перед ландтагом про витрати попереднього кошторисного року при внесенні на розгляд останнього чергового бюджету, за результатами якого, однак, не могла настати відставка членів уряду, призначуваних і змінюваних тільки королем. До декларованого переліку прав і свобод входили і свобода совісті, слова і друку, пересування, вибору професії, недоторканність приватної власності й особи, незалежність суддів і право баденців на розгляд їх кримінальних справ у звичайних судах, заборона довільних арештів. Про те, що вимога недоторканності приватної власності стосувалося насамперед феодального землеволодіння, свідчила ст. Говорячи про вкрай обмежений характер ліберально - демократичних положень перших німецьких конституцій, не можна не відзначити і їх історичного значення. Конституції, що дали початок розвитку німецького конституціоналізму, стали одним з факторів, які сприяли повільному еволюційному перетворенню абсолютистських монархій німецького союзу на обмежені, і тим самим відкривали можливості для формування лібераль­ної опозиції, що стало першим серйозним досягненням німецької буржуазії в боротьбі за політичну владу.

Деяким побічним негативним фактором їх прийняття стало тимчасове зміцнення німецького сепаратизму.

Одержавши перші свободи з рук своїх монархів, місцева буржуазія, боячись втратити їх, противилася об єднанню з могутніми монархіями — австрією і пруссією, в яких на цей час конституції ще не були прийняті. В австрії станова конституція була введена лише в одній провінції — тіроль. Обіцянка прусського короля фрідріха - вільгельма iii у 1815 р. Прийняти конституцію, в результаті якої розпочалася робота чотирьох конституційних комісій, вилилася в королівські укази 1823—1824 рр. Про створення місцевих лан - дтагів у кожній з восьми провінцій пруссії. Необхідність у фінансових надходженнях змусила короля скликати перший загальнопрусський ландтаг. Вплив революції 1848р. На подальший розвиток німецького конституціоналізму.

Необхідність створення єдиної держави стала особливо очевидною в середині xix ст. У зв язку із завершенням промислового перевороту, який на відміну від англії і франції розпочався в німеччині задовго до революції в умовах політичної роздробленості, при збереженні феодального укладу в значній частині німецького села. Досягнення державної єдності німеччини і стало одним з найважливіших завдань буржуазно - демократичної революції 1848 р. Без знищення феодальних і напівфеодальних порядків, без остаточного утвердження національної єдності не міг повною мірою бути забезпечений капіталістичний прогрес — необхідна умова подолання порівняно з іншими країнами європейського континенту відставання німеччини. У змінах була заінтересована переважна більшість німецького народу, якій протистояли великі і дрібні монархи, що спиралися на вище дворянство, верхівку бюрократії і вояччини, яка обстоювала свої спадкові і набуті привілеї. Різнорідна, але усе більш наполеглива, така, що протистояла їм, опозиція належала до різних ідейно - політичних течій, які були єдині у головному, але по - різному дивилися на шляхи і форми об єднання. Грунтуючись на реалістичній оцінці співвідношення соціально - політичних сил і настроїв у країні, ліберальна буржуазія обстоювала ідею створення федеральної конституційної монархії з ліберальним режимом під егідою однієї з найбільших ні­мецьких держав — пруссії або австрії. Дрібнобуржуазна демократія відкидала гегемонізм австрії і пруссії, зосередивши головну увагу на вимогах необмеженої свободи асоціацій, озброєння народу, повної свободи слова і друку, знищення всіх привілеїв дворянства, ліквідації феодальних відносин у селі. Апогеєм німецької революції стало березневе масове повстання в столиці пруссії берліні в 1848 р. Король прусський фрідріх - вільгельм iv, який оголосив ще в 1847 р. Про скликання об єднаного ландтагу, прагнучи погасити революцію, підписав у березні 1848 р. Серію указів, що йшли назустріч її демократичним вимогам. Ним була визнана необхідність створення конституційної монархії, нового ліберального уряду, проголошена свобода особи, спілок, зборів, слова і друку та ін. Подальший розгром революції привів до відмови від багатьох демократичних обіцянок. Ландтаг був розігнаний, розпущені демократичні клуби, заборонені збори і мітинги, роззброєне цивільне ополчення тощо. Незважаючи на тяжку поразку демократичних сил, революція не пройшла безслідно. В усіх сферах суспільного життя німеччини, і насамперед пруссії — в економічній, соціальній, ідеологічній, політичній, — відбулися серйозні зміни. Підприємці могли відтепер користуватися відносно ліберальними законами про концесії, про гірську промисловість, особливо при створенні акціонерних товариств. Вийшли закони про викуп селянами землі, які або відміняли ще не скасовані феодальні повинності, або переводили їх у категорію капіталістичної ренти, та ін. Була прийнята конституція, яка дозволила в наступні роки створити перші буржуазні опозиційні партії, використовувати ландтаг як публічну трибуну відкритої критики урядової політики. Не випадково прусський уряд у 1851 р. Прийняв закон про облогове положення, на підставі якого король одержав право вводити в країні режим військового правління, якщо внутрішня чи зовнішньополітична обстановка створювали загрозу існуючим у країні порядкам. Прусська конституція 1850 р. Як данина революції в конституції пруссії також декларуються права і свободи, перелік яких був ширшим, ніж у попередніх конституціях. Докладна регламентація всіх цих прав і свобод мала бути здійснена поточним законодавством, що так і залишилося нерозробленим. Значне місце в конституції традиційно відводилося розвитку шкільної освіти. Держава при цьому гарантувала виділення необхідних коштів для їх утримання. Водночас конституція передбачала суворий державний нагляд за школами з метою покладення краю усякому вільнодумству.

Вчителі публічних шкіл наділялися правами й обов язками державних чиновників із усіма наслідками, які випливають з цього (ст. Політика прусського уряду у сфері освіти переслідувала мету створення ефективно діючого бюрократичного апарату і грамотної сучасної армії. Армії в конституції 1850 р. Приділялася особлива увага. Вище командування нею належало королю (ст. У статтях 34— 39 закріплювалися загальна військова повинність, право короля у разі війни скликати народне ополчення, використовувати армію для придушення внутрішніх заворушень, видавати постанови про військову дисципліну.

Більш детальний розгляд численних армійських заборон, разом зі статутами та ін повинен був стати предметом особливих законів і урядових розпоряджень. Оскільки вони були на той час уже педантично розроблені поточним законодавством і урядовими розпорядженнями пруссії, їх згодом фактично без змін ввели в право німецької імперії. Наступні титули (iii—vi) конституції присвячені вищим органам державної влади, схема яких, компетенція і взаємовідносини мало чим відрізнялися від відповідних розділів інших німецьких хартій. Особа короля також проголошувалася недоторканною (але не священною), у його руках зосереджувалися командування армією, призначення уряду, і насамперед міністра - президента, відповідального перед ним, усіх вищих цивільних і військових посадових осіб, право оголошувати війну і мир, укладати договори (торгові договори, що покладають обов язки держави на приватних осіб, підлягали схваленню палатами). Королю ввірявся контроль над двопалатним ландтагом, у тому числі право його дострокового розпуску, із застереженнями, що вибори до нового ландтагу мають бути проведені в 60 - денний, а скликання палат — у 90 - денний термін. Незважаючи на те, що розпуск ландтагу став після прийняття конституції надзвичайною політичною подією, що викликала щоразу бурхливу реакцію з боку ліберально - демократичних сил, прусський король, вірніше міністр - президент (з 1862 р. Бісмарк), вдавався у критичних ситуаціях до без - парламентського правління, щоб провести, наприклад, реформу армії за рахунок не вотованих парламентом асигнувань, як це мало місце в 1862—1863 рр. Конституція пруссії формально передбачала сувору державну фінансово - податкову дисципліну, вимагала щорічного затвердження законом бюджету (ст. 99), стягнення податків, податей, позик тільки на підставі законів (статті 100, 103), обов язкового схвалення палатами усіх витрат понад встановлені бюджетом, звіту уряду за використання бюджетних коштів (ст. 104), перегляду і знищення всіх привілеїв в галузі податків (ст. Ці статті, принципово відрізняючись від відповідних статей баденської конституції, свідчили про більш високий рівень конституційної розробки однієї з найважливіших вимог усіх буржуазних революцій. Специфічні риси прусської конституції 1850 р. Дістали вияв й в особливих способах формування нижньої палати ландтагу.

Кожен розряд у цілому платив третю частину загальної суми податків і обирав третю частину виборщиків (ст. 71), які у свою чергу обирали депутатів. Незважаючи на масовий рух за скасування цієї виборчої системи, особливо на початку xx ст вона продовжувала існувати в пруссії до листопадової революції 1918 р. Конституція не передбачала інших гарантій її дотримання, крім принесення членами обох палат і державними чиновникам присяги вірності і покори королю і конституції (ст. Ні король, ні армія не присягали в дотриманні конституції. Франкфуртська конституція німецької імперії 1849 р. Збори представників місцевих ландтагів, або передпарламент, виступили з ініціативою скликання загальнонімецького парламенту у франкфурті - на - майні. Обрані на основі двоступеневої виборчої системи загальнонімецькі національні збори відкрили свої засідання в травні 1848 р коли революційний рух став слабшим. Основна ж їх діяльність відбувалася в обстановці наростання контрреволюції. Збори складалися головним чином із представників ліберальної буржуазії і помірної дрібнобуржуазної демократії, більшість яких своїм головним завданням вважали прийняття конституції об єднаної на федеральній основі німеччини із закріпленням у ній широкого переліку демократичних прав і свобод. Конституція була опублікована в 1849 р. З явним запізненням, коли реакційні сили, насамперед пруссії, консолідувалися і знову були готові обстоювати старі порядки. Головним достоїнством конституції 1849 р яка зробила значний внесок в історію розвитку німецького конституціона­лізму, була розробка правових основ такої моделі федеральної держави, що, як видається, найбільшою мірою відповідала і враховувала історичні, політичні, соціальні умови і завдання, які стояли перед об єднаною німеччиною того часу.

Конституція і відкривається розділами, у яких закріплювався взаємозв язок федерації з її суб єктами, скрупульозно розмежовувалася компетенція між ними (розд. До німецької федерації відповідно до конституції мали входити держави і території німецького союзу.

При цьому суб єкти федерації повинні були зберегти свою незалежність, оскільки вона не обмежувалася імперською конституцією, мати свої конституції й адміністрацію. Перед імперською владою було поставлене насамперед завдання створення єдиної дипломатичної служби і проведення єдиної зовнішньої політики. Лише імперська влада повинна була надалі призначати посланців і консулів, укладати міжнародні договори. Окремі німецькі держави мали право укладати договори з іншими німецькими державами, а з не німецькими — лише щодо обмеженого кола питань, головним чином приватного права. Статті 2—3 цього розділу присвячені військовій владі імперії, якій належало право війни і миру, розпорядження всіма збройними силами об єднаної німеччини, видання законів стосовно військової організації, призначення у разі війни вищого імперського командування, а також виключне право утримання військово - морського флоту.

Логічно пов язані з попередніми, статті 4—6 передбачали встановлення верховного нагляду над морськими, річковими, сухопутними і залізничними шляхами сполучення, які мають загальноімперське стратегічне значення. Наступний блок статей (7—9) закріплював конституційні основи створення єдиного економічного простору.

Лише за імперською владою визнавалося право видавати закони стосовно митної, поштово - телеграфної справи, здійснення нагляду за монетною справою, регулювання банківської справи і випуску паперових грошей. Укладачі конституції головною умовою створення єдиної федеративної держави вважали сильні фінансові важелі центру, наявність самостійних каналів фінансування загальнофедеральних органів. При цьому закріплювався конституційний принцип будь - якої федеративної форми державної єдності — імперські (за - гальнофедеральні) закони стоять вище законів окремих держав, якщо за ними точно не обумовлене їх підлегле значення (§ 66, ст. Система органів федеральної влади, певно через поспіх, не була так ретельно прописана, як розмежування повноважень федеральної і земельної влади. На чолі імперії мав стати один з великих царюючих німецьких монархів — австрії або пруссії — якому відводилася роль скріплюючої єдності німецької нації, при цьому враховувалася і та обставина, що численні монархи німецьких держав мали на той час значну соціальну базу, військову силу і могли піти на союз з іншими монархами лише у разі, якщо вони не ризикували правлячим становищем своїх династій. імператор повинен був здійснювати свою владу через призначуваних ним міністрів, які приймали усю відповідальність перед рейхстагом за його дії шляхом контрасигнації його розпоряджень. Передбачалося, у принципі, створення відповідального уряду, хоча порядок відповідальності імперських міністрів перед представницьким органом не був визначений. Цей порядок мав бути розроблений спеціальним імперським законом (§ 192, ст. За главою імперії закріплювалося право законодавчої ініціативи, право скликання і розпуску народної палати, публікації імперських законів і видання для їх виконання розпоряджень. Але і видання, і скасування, і зміни, і тлумачення імперських законів вимагали обов язкової постанови рейхстагу (§ 102, ст. Настільки ж ретельно, як і в прусській конституції, було розроблене питання про контроль рейхстагу за кредитно - фінансовою сферою, прийняттям бюджету, розподілом витрат та ін. Будь - який закон, відповідно до конституції, мав прийматися обома палатами рейхстагу.

Цей розділ конституції, дискусіям з приводу якого національні збори присвятили значну частину свого часу, відобразив заповітні сподівання ліберально - демократичної більшості зборів, яким ще довго не судилося втілитися в повсякденне життя німеччини. Пруссії, саксонії і ганноверу.

Але об єднання не відбулося, йому перешкодили три головні невирішені проблеми німеччини. Неподоланий місцевий сепаратизм, опір великих європейських держав, а також нескінченне суперництво австрії і пруссії за роль гегемона в майбутній об єднаній німеччині. Тільки вирішення цих проблем, тільки подолання цих застарілих вузлів протиріч могло привести до створення німецької державної єдності. Боротьба пруссії за гегемонію в німеччині. Утворення північно - німецького союзу.

Боротьба пруссії за гегемонію в німеччині почалася задовго до династійних війн. Пруссія розпочала її з утвердження свого лідерства в створенні єдиного німецького економічного простору, що і дозволило їй значною мірою подолати місцевий сепаратизм. Утворення німецького союзу не вирішило проблеми економічного і митного об єднання німеччини. Незважаючи на те, що в союзному акті 1815 р. У цих умовах пруссія в 1818 р. Прийняла новий митний закон, що скасував усі митні кордони в межах прусського королівства і проголосив свободу пересування між усіма його провінціями. Цей закон установив також покровительський митний тариф для прусських товарів. На віденській конференції німецьких урядів делегати пруссії виступили з ініціативою поширити дію прусського митного закону на весь союз. Проте з 1819 по 1833 р. Пруссія домоглася укладення цілого ряду митних угод з окремими німецькими урядами. Підсумком об єднавчої політики пруссії стало створення в 1834 р. Митного союзу німецьких держав, до якого увійшли 20 членів німецького союзу.

Реальному митному й економічному об єднанню в межах митного союзу австрія могла протиставити пруссії лише формальне політичне об єднання німецьких держав у межах німецького союзу, вирішальну роль у якому вона відіграла. Спроби австрії проникнути до митного союзу і підпорядкувати його союзному сейму, підірвавши тим самим позиції пруссії, або створити новий під своєю егідою були зірвані пруссією. Економічні успіхи митного союзу, а також розпочатий в 30 - х роках xix ст. У німеччині промисловий переворот зумовили вибір уніфікації норм торгового і вексельного права як пріоритетне загальнонімецьке завдання. На черговій конференції митного союзу, що проходила в лейпцизі, був прийнятий загальнонімецький вексельний статут, який вперше застосував однакове регулювання вексельного обороту — найважливішої частини всього кредитно - грошового обігу.

Його прийняття значною мірою зміцнило позиції пруссії в правовій сфері, беручи до уваги той факт, що в основу статуту був покладений проект вексельного закону, розроблений прусськими юристами. Не бажаючи зупинятися на досягнутому, на 10 - й конференції митного союзу, що проходила в берліні, німецькі уряди звернулися до пруссії, яка на той час вела активні кодифікаційні роботи, з проханням розробити проект загальнонімецького торгового уложення. На обговорення законодавчої комісії союзного сейму в 1857 р. Були представлені два проекти торгового кодексу.

Прусський і австрійський. Законодавці вибрали як основу для майбутньої загальнонімецької кодифікації торгового права більш лаконічний і зрозумілий прусський проект. Загальнонімецького торгового уложення в політично роздробленій країні стало безпрецедентною подією. Це остаточно закріпило провідну роль пруссії в створенні єдиного економічного і правового простору німеччини, підірвавши місцеві сепаратистські настрої. Прусський канцлер бісмарк починає широко використовувати як козир обіцянку введення загального виборчого права. Але головні перешкоди, що стоять на шляху створення єдиної німеччини, пруссія усуває на полі бою, використовуючи свою військову міць. З усією очевидністю виявилося ставлення пруссії до об єднання німеччини як до універсального способу завоювання німецьких держав, підкорення їх прусському пануванню. Війна з данією, що закінчилася підписанням мирного договору в 1864 р. і наступним приєднанням до пруссії шлезвіга і гольштейна, а потім а австрією в 1866 р. У результаті війни з австрією в 1866 р. Пруссія анексувала ганновер, нассау, франкфурт та інші землі німеччини, збільшивши свою територію за рахунок позбавлення трьох німецьких князів їхніх тронів. Був скасований німецький союз і утворений північно - німецький союз, до якого увійшли всі північні і деякі західні і південнонімецькі держави, усього 28 — з кількістю населення в 30 млн чоловік. Була прийнята конституція північно - німецько - го союзу, відповідно до якої президенту союзу — прусському королю — передавалися вся повнота виконавчої влади і деякі інші важливі повноваження. Створювався на основі загального виборчого права загальносоюзний рейхстаг, якому стало належати виключне право вотування податків. При розробці конституції о. Згодом в об єднаній німеччині був створений лише ряд управлінь і відомств, підпорядкованих безпосередньо канцлеру.

Це створювало умови для посилення ролі прусських міністрів. Переможна війна з францією в 1871 р. Привела до відторгнення від неї ельзасу і лотарингії і до виплати величезної контрибуції в 5 млрд франків на користь німеччини. У дні війни завершилося об єднання німеччини. Була прийнята конституція німецької імперії, що значною мірою відтворила конституцію північно - ні­мецького союзу, а також врахувала договори з південноні - мецькими державами шляхом запровадження ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на управління поштою і телеграфом. Під її головуванням діяв комітет іноземних справ, що складався з уповноважених саксонії, вюртемберга, із включенням двох членів інших держав, які обиралися щорічно (гл. Укладачі конституції 1871 р. З глави конституції 1871 р. Рейхсрат, формально покликаний захищати інтереси суб єктів федерації, не відповідав своєму призначенню, насамперед через нерівне представництво держав, які входять до федерації. Пруссії з 25 союзних держав (22 монархії і 3 вільних міста), найбільшій за територією, населенням, військовою могутністю, економічним потенціалом, було відведено в бундесраті 17 з 58 місць, що визначало її панівне становище у федерації, оскільки без її згоди не могло бути змінене жодне з положень конституції. Щоб заблокувати подібні пропозиції, достатньо було 14 голосів. У союзній раді були представлені не народи суб єктів федерації, а представники місцевих монархів. Королів, князів, герцогів. Особливе місце пруссії в німецькій імперії визначалося і тим, що президентство в союзі закріплювалося за прусським королем, який одержав назву німецького імператора. Він був наділений відповідно до конституції найширшими повноваженнями. Будучи главою виконавчої влади, він призначав посадових осіб імперії, насамперед канцлера. Деякі найважливіші свої повноваження він здійснював за згодою союзної ради. Оголошення війни і миру, укладення договорів, проведення екзекуцій щодо держав, які не виконують своїх союзних обов язків, та ін. Уявлення про роль імператора в конституційному механізмі було б неповним без з ясування становища імперського канцлера, що втілював у своїй особі уряд імперії, посаду якого традиційно заміщував міністр - президент пруссії 1 і крім того, незмінно з 1862 по 1890 р. — отто фон бісмарк, одна з найвизначніших політичних фігур німеччини xix ст. Канцлер був не тільки єдиним імперським міністром, а й головою бундесрату.

Його голос був вирішальним у верхній палаті у разі рівності голосів (§ 3, ст. 37), а також якщо в бундестазі не досягалося згоди з військових питань. Крім того, якщо загальні витрати імперії не покривалися відповідними податками і митом, він мав право призначати внески з імперських держав для поповнення імперського бюджету (гл. На виконавчу вла - 1 тільки в 1873 і 1892 рр. В імперії канцлери бісмарк і каприві не суміщали ці дві по­сади. Перше і єдине в історії німеччини призначення на посаду імперського канцлера в 1917 р. Представника баварії, що поставило питання про утвердження його як прусського міністра - президента, викликало різко негативну реакцію пруссії. Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру.

Але під час підписання військових наказів, оголошення війни, укладення миру, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв язаний контрасигнатурою канцлера. Канцлер також повинен був щорічно надавати союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (гл. 72), але усунути його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність на фікцію. Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У конституції за усієї широти імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.

Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб. Він мав значно менші повноваження, ніж бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світ без затвердження його бундесратом (гл. 7), якому надавалися також повноваження на видання адміністративних приписів і інструкцій, необхідних для втілення в життя таких імперських законів, як право розпуску рейхстагу зі згоди імператора (гл. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. Бурхливі суперечки під час створення конституції викликал о питання про винагороду депутатів. Перемогла точка зору о. Конституційний механізм німецької імперії створювався для найбільш ефективного вирішення під керівництвом пруссії складних внутрішньо - і зовнішньополітичних завдань, головним чином за допомогою військової сили. У конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченій правам і свободам німців. 64), право імператора призначати, звільняти, переміщувати усі вищі чини, використовувати армію для поліцейських цілей (ст. Складні соціально - економічні процеси на шляху історичного розвитку об єднаної німеччини xix ст повному протиріч, безпосередньо впливали на часті зміни її політичного режиму.

Особливу роль у цих процесах відігравав її канцлер (раніше — міністр - президент пруссії) о. Бісмарк, з ім ям якого в історичній літературі пов язується проведення політики, яка визначається суперечливими поняттями. Справді, у німеччині xix ст. Було вирішене головне завдання буржуазної революції — об єднання країни, що сприяло її бурхливому розвитку на шляху економічного прогресу, розвитку капіталістичного підприємництва, створенню безлічі акціонерних компаній, банків, нових галузей промисловості (суднобудування, електроніки, хімічної промисловості тощо). Не випадково останню третину xix ст. У німеччині називають часом грюндерства. Так, наприклад, на підставі закону 1875 р. Про банки в країні створюється керований канцлером центральний імперський банк, покликаний здійснювати контроль над справами приватних емісійних банків та ін. імперський банк стає могутнім важелем здійснення економічної політики уряду.

Запроваджуються єдині міра і вага, митні тарифи, патентне законодавство тощо. Протягом двох—трьох десятиліть країна перетворюється на одну із найбільш передових та індустріально розвинутих країн європи і світу.

Значно посилюється політичне значення німецької буржуа­зії в країні і за кордоном, хоча, як і раніше, в адміністративно - бюрократичному апараті, у дипломатії, в армії та інших сферах задає тон консервативне юнкерство, яскравим представником якого був і сам канцлер. Для перших років канцлерства бісмарка характерними були ліберальні методи і засоби здійснення державної влади. У цей час не тільки знімається безліч феодальних перепон для розвитку підприємництва і торгівлі, а й створюється загальноімпер - ська партійна система, зростає кількість робітничих організацій, партійних видань. Провідною буржуазною партією, що задавала опозиційний тон діяльності рейхстагу, стає партія ліберальної буржуазії — національно - ліберальна, під впливом якої перебувала в цей час і значна частина робітничого класу.

Ліворуч примикала до неї дрібнобуржуазна прогресистська партія, яка у 1884 р. Об єднується з лівим крилом національно - ліберальної партії, утворивши німецьку вільнодумну партію. Особливе місце в політичній системі посідає різношерста католицька партія (центру). Різко налаштована проти пруссії, вона переслідує партикуляристські цілі. Разом із зростанням промислового пролетаріату в 1869 р. Виникає і перша робітнича соціал - демократична партія (сдрп). У результаті об єднання в гете сдрп і всенімецького робітничого союзу (езенахців і лассальянців) формується реформістська соціалістична єдина партія німеччини (сєпн), яка у міру досягнення своєї організаційної і політичної зрілості стає на чолі міжнародного робітничого руху.

Соціал - демократи обираються до рейхстагу, їхнє представництво з часом усе більше зростає. Соціалістична ідеологія стає панівною серед робітничого класу, розширюється коло соціалістичних партійних видань тощо. Застій в економіці, економічні труднощі, зростання впливу соціалістів, успіхи опозиційних партій на виборах до рейхстагу — усе це визначає різ кий поворот уряду вправо. Уряд бісмарка висуває проекти кардинальної фінансово - економічної реформи, переходу від свободи торгівлі (головної вимоги ліберальної буржуазії в сфері економіки) до протекціонізму, до посилення урядового втручання не тільки в економіку, а й в інші сфери суспільного життя, зокрема покладення краю за допомогою репресивного законодавства діяльності соціалістів. Приводом для початку наступу на соціал - демократів стали два замахи на імператора вільгельма ii у 1871 р. і 1878 р в яких вони безпідставно були звинувачені. Після першого замаху в 1871 р. Він розпускає рейхстаг і починає масовану атаку проти інакомислячих. Заборонялися також збори і друковані видання, що пропагують «подібні устремління, збір коштів з цією метою тощо. Порушення закону загрожувало штрафом, тюремним ув язненням, забороною займатися певними видами діяльності та ін. Фактично заборонялося поширення будь - яких соціалістичних ідей. Був визначений як рік закінчення дії закону, але рейхстаг під жорстким тиском канцлера продовжив її. На підставі цього закону в 1878 р. — у гамбурзі, у 1881 р. — у лейпцизі, що дало уряду право вислати з цих центрів впливу соціал - демократії 500 видатних її представників. Сєпн фактично була розпущена, але її фракція в рейхстазі залишалася діючою. Неефективність репресивних заходів проти соціалістів виявилася одразу ж після прийняття закону.

Щоб позбавити соціал - демократів підтримки в масах, бісмарк слідом за подовженням дії закону 1878 р. Проводить безпрецедентну на той час акцію — вводить комплекс ретельно розроблених законів про соціальне страхування. На випадок хвороби, у зв язку зі старістю й інвалідністю (1883 р. ) і у разі нещасного випадку (1884 p. ), що і стало яскравим прикладом його політики соціального маневрування (бонапартизму). Чинність закону поширювалася, однак, лише на частину робітників, за рахунок яких і проводилося саме страхування. Це послужило підставою його різкої критики в рейхстазі представником соціал - демократії а. Наприкінці 80 - х років з усією очевидністю виявилася безперспективність управління суспільним і політичним життям німеччини за допомогою репресивних законів і непослідовних поступок робітничому руху.

Стали рекордними за кількістю робітничих страйків (понад 1100), що набували усе більш масового характеру.

Соціальна політика бісмарка зайшла в безвихідь. Були скасовані також обмеження для всякого роду спілок, що не виходили за межі імперії, постанови окремих німецьких держав, які забороняли вступ до спілок робітників, у тому числі й до виборчих. У діяльності німецької соціал - демократії після 1980 р. Настає важливий етап боротьби в рейхстазі за утверджння принципів соціальної справедливості при розробці німецького цивільного уложення, прийнятого в 1896 р. «народжена у війнах нечестива німецька імперія прусської нації, — писав видатний німецький письменник т. Манн, — могла бути тільки мілітаристською державою. Пруссько - німецький мілітаризм створив у європі той тип міжнародних відносин, що увійшов в історію xix — початку xx ст. Німецький уряд неухильно готувався до неї, створюючи найбільшу агресивну армію за рахунок збільшення військових асигнувань. Це приводило до прямих порушень конституцій, супроводжуваних парламентськими кризами. ) про семирічний термін свого невтручання в цю спірну сферу і тим самим позбавив себе значною мірою права фінансового контролю над урядом. Цей закон був продовжений ще на 7 років. Активізація агресивної мілітаристської політики вільгельма ii перед першою світовою війною привела до нової зміни політичного режиму в країні, запровадження нових репресивних законів. Приймається закон про спілки і збори, що забороняв особам до 18 років бути членами спілок політичної спрямованості, брати участь в антивоєнній діяльності тощо. Після оголошення війни спочатку росії, потім — франції, у 1914 р. У пруссії й інших землях посилилися норми кримінального права проти військовозобов язаних і військовослужбовців, були запроваджені облоговий стан і воєнно - польові суди, сфера дії яких розширилася за рахунок передачі їм значного кола справ. Про опір владі, про державну зраду й інші тяжкі кримінальні злочини. Було встановлено жорстку військову цензуру над пресою. На військовій раді при кайзері було прийняте рішення про збільшення в найближчі півтора року німецької армії до 800 тис. Збройні сили німеччини досягали вже кількості в 666 тис. Разом з переозброєнням армії було розпочате будівництво нового військово - морського флоту.

Був прийнятий закон про надзвичайні повноваження уряду, який надав державним органам право контролю над сировиною і паливом, його використанням для військових потреб, над розподілом і виконанням урядових військових замовлень. У різних галузях промисловості були створені військові комітети, які виконували контрольні функції, та ін. У 1916 р після призначення начальником генерального штабу фельдмаршала гінденбурга (майбутнього президента німеччини) і його заступником генерала людендорфа, в умовах посилення конкуренції цивільної і військової влади, коли монарх позбавився фактично всяких реальних повноважень, у німеччині встановилася фактично військова диктатура. Незважаючи на економічні труднощі, була розроблена нова гігантська програма озброєння армії, так звана програма гінденбурга, здійснення якої мало надати німеччині військову перевагу над країнами антанти і тим самим забезпечити її перемогу у війні. Лише після загрози тотальної поразки німецької армії наприкінці вересня 1918 р. На нараді вищих представників військових і політичних кіл країни гінденбург і людендорф порушили питання про вихід з війни і негайне укладення перемир я. З цією метою наприкінці жовтня 1918 р. Були прийняті два конституційні закони. Але врятувати правлячий режим уже не могла нова лібералізація політичного режиму.

У країні почалася революція, і вільгельм ii змушений був відректися від престолу.

Актуальність теми визначається необхідністю дослідження такої колоритної постаті в німецькій політичній історії, як отто фон бісмарк. Також варто відмітити, що бісмарк був видатним дипломатом і вмілим воєначальником, що в повній мірі проявилося в період так званих прусських війн кінця 1860 - х - початку 1870 - х років, а також в роки подальшої дипломатичної діяльності бісмарка. Про дипломатичний талант бісмарка наочно свідчить і дане йому прізвисько - залізний канцлер. Підхід до вивчення історичної фігури такого масштабу може бути досить різноманітним, а тому в курсовій роботі ми постараємось зробити акцент на самому бісмарку як особистості і державному діячеві, і менше уваги приділимо тим соціально - політичним умовам німеччини, на фоні яких відбувалось його становлення як політичного діяча і які були досить детально проаналізовані істориками багатьох країн. В процесі роботи над курсовою роботою використовувались наступні літературні джерела. Загальновідомо, що до спогадів бісмарка, як історичного джерела, потрібно відноситися досить обережно. Він наводить одні факти, замовчуючи другі; дає вибіркове трактування третім, але, незважаючи на це, його мысли и воспоминания - чудовий твір мемуарної літератури хіх століття і, як це було відразу відмічено, свого роду політичний заповіт бісмарка. В дослідженні життєвого шляху залізного канцлера особливе місце належить великому радянському спеціалісту по історії німецького імперіалізму а. єрусалимському, який написав чудовий нарис про дипломатичну діяльність бісмарка та опублікував на російську мову його спогади і багато цінних архівних документів. При написанні даної роботи ми опиратимемось на його книгу бісмарк. Показав в ній дійсну масштабність особистості бісмарка, стверджуючи, що він був на голову вищий від оточуючих його діячів юнкерської прусії і краще усіх діячів своєї верстви зрозумів, в чому проявилися завдання епохи. Він проаналізував переплетіння в дипломатії бісмарка прусських традицій хvіі - хvііі століть і нових методів, вироблених в 50 - 60 - ті роки хіх століття, охарактеризував бісмарка як полководця і дипломата. Варто зупинитися іще на одній спеціально присвяченій бісмарку книзі в. В ній автор описав життя бісмарка з молодих років і до самої смерті, а також охарактеризував його зовнішню і внутрішню політику.

Зовнішній політиці бісмарка в. Чубинський приділяє більше уваги, але це є зрозумілим. Загальновизнано, що цей бік діяльності німецького канцлера найбільш цікавий. Чубинський цілком вірно оцінив головні етапи діяльності бісмарка і їх підсумки. Зображена також і історична заслуга бісмарка - створення єдиної німецької імперії і причини її невдач. Підкреслюється, що бісмарк несе відповідальність за перетворення німеччини в джерело небезпеки в європі, а також за її агресорську діяльність. Хронологічні межі охоплюють з 1815 р. часу народження “залізного канцлера” до 1890 р. датою його відставки з посади рейхсканцлера. Структура роботи обумовлена логікою дослідження, підпорядкована меті та завданням, і складається з вступу, двох розділів, п яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатку.

Коли мова йде про бісмарка, без звернення до його родового походження не можливо обійтись. Отто фон бісмарк (1815 - 1898) походив, із відомого, але збіднілого прусського дворянського роду.

Він народився, в невеличкому помісті шенгаузен неподалік від магдебургу.

Очевидно, під її впливом молодий бісмарк, спочатку закінчив школу, а згодом, вивчивши правознавство в геттінгенському та берлінському університетах, почав робити спроби влаштуватися до дипломатичного відомства. Через відсутність необхідних зв язків бісмарк був змушений добиватися своєї цілі складнішим шляхом. Він став чиновником судового, а пізніше адміністративного відомства. Проте ця робота була нетривалою, і бісмарк виніс із цього досвіду стійку відразу до бюрократичної роботи. Незабаром бісмарк залишив посаду і перебрався у володіння, де став управляти батьківським помістям і в цьому плані добився значних успіхів. Про цей період свого життя бісмарк пише так. Але сільське життя стало надокучати бісмарку.

Цей момент настав в кінці 40 - х років. Бісмарка зробила політиком революція 1848 року.

Якщо до цього часу його можна було вважати людиною, яка не визначилась із життєвою позицією та діяла швидше під впливом спадкових традицій і настроїв, ніж продуманими переконаннями, то в революційні роки народився новий бісмарк. Уже в період революції 1848 року в бісмарка в повній мірі виявились ті риси, котрі в майбутньому стали найбільш характерними для його діяльності. Впевненість у власних силах, ненависть до демократичного руху, презирство до “парламентського пустослів я”, уміння досить точно оцінити сили противника. Вже в той час головним аргументом для нього була сила. Дещо пізніше він заявляв. Якщо його погляди на роль сили, як вирішального аргументу в політичній та дипломатичній боротьбі, сформувались ще в період революції 1848 року, то розуміння ролі сили в об єднані німеччини під гегемонією пруссії прийшло пізніше.

Німеччина була розділена на ряд дрібних держав і князівств. Серед десятка дрібних держав, головну роль відігравала австрія, тоді як пруссія повинна була задовольнятися більш скромним положенням. В 1948 році бісмарк не планував того, щоб одна пруссія взяла на себе місію об єднання німеччини і витіснила австрію. Проте кінцеве і ясне розуміння шляхів об єднання німеччини під гегемонією пруссії за рахунок витіснення переважаючого впливу австрії прийшло після того, як йому, на кінець то, вдалось влаштуватись на дипломатичну роботу.

Політична кар єра бісмарка розпочалась в травні 1851 року, коли бісмарк отримав призначення на посаду спочатку радника, а згодом посланця прусcії при союзному сеймі у франкфурті - на - майні. Він виявився підходящим кандидатом на цю посаду.

Щоб зберегти і розширити панування прусcької монархії та землевласників - дворян, потрібно було, задовольнити інтереси німецької буржуазії в питанні про об єднання німеччини, змусити її відмовитися від претензій на самостійну політичну роль і управління. Спираючись на армію і всю систему прусcького мілітаризму, бісмарк прийнявся до справи. Він зрозумів, що в ході боротьби за гегемонію над німецькими державами воєнного зіткнення між прусією та австрією не уникнути. Зрозумівши це, бісмарк став настійливо і послідовно підготовлювати зіткнення, яке повинно було стати одним із існуючих етапів на шляху до об єднання німеччини на юнкерсько - династичній основі, під верховенством прусії. Згідно твердження єрусалимського а. Поставивши перед собою це завдання, бісмарк разом з тим зрозумів, яке значення для його вирішення має міжнародне політичне становище.

Призначення бісмарка на посаду міністра - президента та міністра іноземних справ офіційно відбулось на початку листопада 1862 року.

З цього моменту він на протязі 28 років керував політикою пруcсії, а згодом німецької імперії. В одній із перших офіційних промов він виголосив знамениті, безліч разів цитовані з того часу слова. Разом з тим лиховісні слова, як згодом виявилось, дійсно стали програмою. Політика бісмарка в наступні роки цілком відповідала виголошеному тезису.

“політика заліза і крові”, “залізний канцлер” - усі ці укоріненні в політичній і історичній літературі і назавжди поєднанні з образом бісмарка поняття беруть свій початок від власних слів щойно призначеного міністра. Данія стала першою жертвою “бісмаркової” політики. Розпочинаючи війну пруcсії проти данії (1864р. ), бісмарк хотів зруйнувати майбутнє перетворення герцогств гольштейну і шлезвігу в самостійні держави в складі німецького союзу.

В цій війні він хотів випробувати силу прусcької армії після її реорганізації та збільшення кількості. Він хотів, нарешті, здійснити перший етап на шляху до об єднання німеччини під верховенством пруссії. Момент для удару по данії був вибраний дуже вдало. Австрія, не бажаючи щоб пруссія одна скористалася лаврами військового успіху, змушена булла до неї приєднатися. Заручившись нейтралітетом франції, пруссія напала на данію, яка була швидко розгромлена. Великі європейські держави, в особі англії, франції та росії, виявились безсилими завадити краху проіснувавшому чотири століття і визнаному міжнародним договором зв язку шлезвіга та гольштейна із данією. Особистий престиж бісмарка піднявся як в очах іноземців, так і в власній країні. Особливо ним був задоволений король. В листі до бісмарка він писав. “за чотири роки, які стекли з тих пір, як я вас поставив на чолі уряду, прусія зайняла положення, гідне її історії і обіцяюче їй в подальшому щасливе і славетне майбутнє”. Доля відторгнутих від данії герцогств ще не була до кінця вирішена. Доля цих земель залежала тепер уже, головним чином, від розвитку відносин між прусією та австрією. Від нього ж, як показало найближче майбутнє, залежав хід справ в німеччині в цілому і в прусії зокрема. Прусський мілітаризм продемонстрував у війні з данією свою зростаючу могутність, після чого бісмаркова дипломатія направила свої зусилля на те, щоб результати перемоги перетворити на привід для нового військового конфлікту - на цей раз зі своїм тимчасовим союзником і постійним суперником в німецьких справах - австрією. Приводом стало спільне управління відторгнутих від данії двох німецьких провінцій - шлезвігом та гольштейном. Таке спільне управління стало постійним джерелом протиріч між прусією та австрією і приховувало в собі можливість військового зіткнення, що і входило в розрахунки бісмарка. Позиція нейтралітету, зайнята царською росією в зв язку з війною прусії та австрії проти данії, укріпила бісмарка в розумінні того, як важливо для прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою. Добрі стосунки з росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об єднання німеччини, а саме для проведення війни проти австрії, фактично через питання про те, кому бути гегемоном в німеччині. Датську війну від війни австро - прусської відділяли всього лише два роки - термін досить невеликий. Мала війна, в якій обидві держави виступили в якості союзників, виявилась прелюдією до великої війни між ними, більше того, стала приводом до неї. “вже сучасники тих подій зрозуміли, що в першому військовому конфлікті в зародку знаходився інший. і нема по суті нічого важкого в тому, щоб відтворити етап за етапом фатальний процес, що призвів і не міг не привести до війни 1866 року.

Літом 1866 року розпочалась війна між австрією та прусією. Найважливішим підсумком австро - прусської війни було цілковите відсторонення австрії від німецьких справ, забезпечення вирішального впливу пруссії на північно - німецькі держави шляхом створення північно - німецького союзу, анексії шлезвіга - гольштейну та приєднання до пруссії трьох держав - ганноверу, гессен - кастель, нассау, а також вільного міста франкфурта - на - майні. Під іменем північно - німецького союзу в центральній європі виникла, по суті, нова держава. З цього приводу бісмарк писав в своїх спогадах. “… я виходив з того, що єдина німеччина - лише питання часу і що північно - німецький союз лише перший етап на шляху до його вирішення”. Австро - прусську війну разом з її підсумками багато істориків називають бісмарковою “революцією зверху”. По - перше, об єднання німеччини було актом прогресивним, метою і завданням революції. По - друге, здійснив його бісмарк за допомогою радикальних і в цьому сенсі революційних по суті методів. В своїй книзі “россия и войны пруссии в 60 - х годах хіх вв. Той факт, що всі історіографи бісмарка трактують здійснене під його керівництвом об єднання німецьких земель як жорстке і антидемократичне, є абсолютно справедливим. (бісмарк діяв за принципом “мета - виправдовує засоби”). При проведенні своєї політики в цьому напрямку бісмарк спирався не на звичайні інтегративні сили, а на “залізо і кров”, а саме на військову могутність пруссії, навколо якої, власне, і відбулось об єднання німеччини. Підписавши мир з австрією, пруссія перейшла до підготовки третього, заключного акту на шляху до об єднання німеччини під верховенством пруссії. Бісмарку потрібен був нейтралітет росії в майбутній війні із францією, не бажаючою допустити появи на своїх східних кордонах сильної об єднаної німеччини. Бісмарк приступив до ретельної дипломатичної підготовки цього удару.

Прагнучи за будь - яку ціну спровокувати війну, бісмарк підробив важливий дипломатичний документ. 13 липня 1870 року, отримавши із емса телеграмму з викладенням розмови прусського короля з французьким послом, бісмарк скоротив текст депеші, надавши йому образливого для франції характеру.

Прочитавши телеграму, мольтке відмітив. Сфальсифіковану таким чином “емську депешу” він наказав опублікувати в засобах масової інформації. 19 липня 1870 року франція оголосила війну пруссії. В результаті ряду послідовних поразок основні сили французької армії були розбиті протягом декількох місяців. Прусська армія в серпні відкинула одну частину французьких військ до фортеці мец і взяла її там в облогу, іншу оточила під седаном. Тут 82 - тисячна французька армія здалась в полон разом з імператором наполеоном ііі. 4 вересня 1870 року в парижі відбулася революція, збанкрутілий наполеонівський режим впав під натиском народу.

Але на території франції несподівано розгорнулись події, яких не змогли передбачити ні бісмарк, ні мольтке.

Після падіння наполеонівського режиму в франції до влади прийшов уряд ть єра. Франція стала республікою, очолюваною “урядом національної оборони”. Бісмарк та прусський генералітет раптом побачили перед собою нового супротивника. Народна війна принесла чимало труднощів. З другої половини вересня німці, захопивши версаль, розпочали облогу парижа. Буржуазний уряд франції пішов на переговори з прусаками про капітуляцію. Франко - прусська війна носила подвійний характер. Якщо швидке об єднання німеччини являлось актом історичної необхідності, то війна, яка мала ціль завершити це об єднання, об єктивно слугувала прогресу.

Але прогресивність її поширювалась лише до певного пункту.

Як тільки вирішальна перемога над французами була здобута і перешкоди об єднанню німеччини були усунуті, історично прогресивна місія війни закінчилася. Всі наступні дії німців, і перш за все нав язані франції умови миру, були вже чистим захопленням та грабунком. Отже, в цій війні франція була розгромлена і перед північно - німецьким союзом, перед пруссією постало давно заплановане завдання - приєднання південно - німецьких держав. Після того, як прусська армія розгромила основні сили франції, 18 січня 1871 року в версальському палаці, на території переможеної франції, прусський король вільгельм і був проголошений імператором німеччини. Жорсткі умови перемир я і мирного договору, нав язаного франції, свідчили про те, що бісмарк зумів задовольнити основні економічні, політичні і військові вимоги мілітаристської імперії. Він став “залізним канцлером” німеччини. В цілому, можна по - різному оцінювати здійснення процессу об єднання німеччини. Безумовно, методи об єднання були достатньо б єднання були достатньо жорсткими, однак в ситуації, що склалася в 1860 - 70 - ті роки в німеччині, вони були необхідні. Сам факт об єднання, незважаючи на антидемократичність його шляху, був прогресивним, так як поклав край багатовіковій роздробленості, знищив перепони на шляху економічного розвитку країни, крім того, створив нові умови та можливості для розгортання соціально - політичної боротьби, для підйому німецького робітничого руху.

Також, не варто применшувати роль отто фон бісмарка в процесі утворення німецької імперії. Звичайно, існували об єктивні політичні і економічні передумови об єднання німецьких держав, але без активного впливу суб єктивного фактору, яким і стала політика бісмарка, звичайний процес об єднання німецьких земель міг тривати ще досить довго. 3 березня 1871 року відбулись вибори до першого німецького рейхстагу, основним завданням являлось прийняття нової редакції імперської конституції, яка була прийнята рейхстагом 14 квітня 1871 року.

Бісмарку не легко було б утриматися на своєму посту і тим більше користуватися тією великою владою, яку він мав, якби не своєрідний державний устрій німецької імперії. Офіційно бісмарк вступив на нову посаду з моменту перетворення відомства союзного канцлера в відомство імперського канцлера 12 травня 1871 року.

із цього часу він займав дану посаду аж до своєї відставки в 1890 році. Він залишив після себе також посади імперського міністра іноземних справ і прусського міністра - президента. Безперечно, на початку 70 - х років положення бісмарка в правлячій верхівці значно зміцніло завдяки його успіхам в зовнішній політиці і його ролі в утворенні імперії. Але, так як в кінцевому рахунку доля бісмарка залежала від його впливу на імператора, а не від конституційних гарантій, позиція його завжди залишалась внутрішньо хиткою. і в цілому діяльність бісмарка після 1871 року являлась в більшій мірі протирічливою, що призводила не до тих наслідків, на які була розрахована, позначена різноманітними промахами. Як дипломат бісмарк пройшов хорошу школу.

Протягом восьми років свого перебування у франкфурті (1851 - 1859 рр. Він міг навчатися у своїх власних суперників в союзному сеймі. Австрійська дипломатія, яка пройшла школу меттерніха, мала величезний досвід хитрого сплетіння різноманітних інтриг. Короткочасне перебування бісмарка у відні, в цій, за виразом прусського короля, “вищій школі дипломатичного мистецтва” також в цьому сенсі відіграло неабияке значення. Внаслідок, будучи призначеним на посаду посла в петербург (1859), бісмарк ретельно вивчив і досвід російської дипломатії. Всупереч досить поширеній за кордоном думці, тут було чому навчатися. Також, в області політичній та дипломатичній у бісмарка був ще один приклад - наполеон ііі. Будучи прусським послом в парижі (1862), бісмарк міг багато чого перейняти із арсеналу французького бонапартизму, тим більше що методи наполеона ііі навіть імпонували пруському юнкеру, який поставив перед собою, далеко випереджаючу дійсність, ціль. Таким чином, на протязі одинадцяти років, що передували тому часу, коли бісмарк був викликаний королем прусії, він мав можливість самим безпосереднім чином вивчити зовнішню політику та дипломатію трьох найбільших європейських держав, які оточували прусію. Росії, австрії та франції. Досвід, набутий ним у франкфурті - на - майні та в відні, в петербурзі та парижі, не був, одначе, механічним поєднанням і простою комбінацією дипломатичних прийомів, які були перейняті з політичних арсеналів іноземних держав. В дипломатії бісмарка були, безперечно, і власні риси, історично складені в політиці “великого курфюрста” та фрідріха іі. Бісмарк особисто був непідкупним, і спроби зі сторони іноземних держав підкупити його, залишались марними. Бісмарк не відмовлявся від тонких дипломатичних інтриг, але все ж найхарактернішою його рисою була велика сила волі, якою він часом паралізував своїх партнерів. З одними він був підкреслено люб язним, з іншими - прямолінійним і навіть грубуватим. Він міг пристосуватися до кожного, в залежності від того, яке враження намагався залишити в партнерів для досягнення власних цілей. Але він завжди знаходився в стані боротьби і готовності до вирішального удару.

Дипломатичне вміння виступало у нього у формі простодушності і удаваної відвертості. Коли йому було потрібно, ця відвертість переростала у відкриту погрозу.

Саме тоді майбутній прем єр - міністр англії дізраелі проголосив після розмови з бісмарком відомі слова. “остерігайтесь цієї людини. Він говорить те, що думає”. А говорив бісмарк, згідно тієї розмови, що незабаром, напевно, стане головою прусського уряду і тоді реорганізує армію, доведе її до рівня, що буде викликати повагу, і при першій наявній нагоді оголосить війну австрії, ліквідує німецький союз, підкорить середні та дрібні держави і подарує німеччині національну єдність під керівництвом прусії. На початку своєї дипломатичної діяльності він ще мав витримку, яка в поєднанні з величезною енергією дивувала усіх, хто стикався з ним. Він не був холоднокровним, швидше гарячим, а інколи й запальним. Згодом у бісмарка до цих рис приєдналась і дратівливість, яка містифікувала і відлякувала його підлеглих. інколи він немов втрачав контроль над собою, і в такі хвилини був страшним. На протязі багатьох років бісмарк страждав через безсоння і в розмовах з іноземними представниками часто жалівся на нього. Уміючи поєднувати гнучкість з погрозами, бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав язати свою волю прусському ландтагу та німецькому рейхстагу, особливо, коли справа торкалась мір по посиленню мілітаризму і питань дипломатії й зовнішньої політики. В своїй політиці бісмарк завжди спирався на армію як засіб насилля, і система прусського мілітаризму завжди спиралась на його політику.

Таким чином, головною ареною, де бісмарк міг в повній мірі проявити силу волі, була політика по відношенню до панівних класів, які бачили в ньому свого кумира, а ще більше - дипломатія, яка спиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити найбільш сприятливі умови на випадок війни. Саме тут сила волі ніколи не покидала бісмарка, але, коли потрібно було, він умів обмежувати свої домагання. і, навпаки, добившись своєї цілі дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою зброї. Бісмарк вважав, що вибір моменту для початку війни є однією із вирішальних передумов успіху - потрібно лише зуміти, згідно політичних міркувань, формальну відповідальність за її виникнення перенести на супротивника. А це справа дипломатичного вміння - коли момент настав, потрібно діяти. Раз прийнявши рішення, він більше ніколи не відчував сумнівів. Це, однак, не означає, що в своїй політиці він при всіх умовах був прямолінійним. Бісмарк завжди бачив перед очима визначену ціль, але він не відмовлявся йти до неї в залежності від умов і довшими шляхами. Загальна зовнішньополітична концепція бісмарка вибудовувалась на послідовно проведеному принципі державного інтересу, який виключає емоційні, сентиментальні і навіть ідеологічні уявлення. Потрібно виходити лише із того, - вважав бісмарк, від чого залежать інтереси пруссії, що саме вигідно їй. Тільки це має значення. А те, що є вигідним, потрібно добиватися. Тому прусська політика має бути цілеспрямованою, активною, сміливою і самостійною. Виключне значення являє собою відношення бісмарка до росії. Своїм практичним розумом і політичною проникливістю бісмарк рано осягнув, яку роль відіграє росія на міжнародній арені. Як політик і дипломат, що поставив перед собою певну мету, він зрозумів також, що прусія не зможе вирішити завдання - об єднання німеччини, не зможе стати значною європейською державою, якщо не доб ється позитивного до себе ставлення з боку своєї великої східної сусідки. Справжнє розуміння ролі росії та завдань всебічного закріплення відносин з нею прийшло разом з остаточним формуванням його поглядів на шляхи об єднання німеччини. Такий погляд на німецькі справи склався в бісмарка до того часу, коли розпочалась кримська війна. Кримська війна 1853 - 56 років протиставила одна одній в боротьбі за панування на близькому сході росію, з одного боку, і коаліцію англії, франції та туреччини - з іншого. Англо - французька коаліція намагалась залучити на свій бік і австрію. Бісмарк із самого початку був рішучим противником будь - яких спроб втягнути прусію в коаліцію держав, що протистояли росії, але не через симпатії до російського царизму, а через те, яку користь зможе здобути в даній ситуації прусія з точки зору її суперництва із австрією. Таким чином, зовнішньополітичну програму бісмарка, можна було сформулювати наступними словами. Рішуча боротьба з австрією і водночас налагодження та укріплення добросусідських відносин із росією. Утворення німецької імперії відкрило нову сторінку в історії міжнародних і дипломатичних відносин в європі. Основна мета, до якої на протязі багатьох років прагнув бісмарк, була досягнута. Об єднана німеччина перетворилась в могутню державу, яка стала відігравати велику роль на міжнародній арені. Франція була переможена. її правлячі класи збереглись завдяки перемозі над парижською комуною. Німецькі ліберали, які ще недавно на словах виступали протии методів “дикого” поміщика із шенгаузена, тепер захоплювались ним. Задовольнивши національні потреби німецької буржуазії, юнкер переміг її. Усе інше довершив страх, що охопив лібералів з тих пір, як вони дізнались, що в парижі проголошена комуна. На східному кордоні, з боку росії, не було підстав чекати яких - небудь ускладнень. Відносини з австро - угорщиною, яку в війні 1870 - 1871 рр. Бісмарк зумів нейтралізувати, були задовільними. Протиріч з англією, економічних чи колоніальних, у новоствореної німецької імперії в той час ще не було. Здавалось, положення молодої імперії, а разом з нею її першого канцлера було чудовим. Але ні міжнародна ситуація, що склалася після утворення німецької імперії, ні політична та дипломатична діяльність “залізного канцлера” не були настільки ідеальними. Після утворення німецької імперії бісмарк побачив посталі перед нею нові зовнішньополітичні завдання. Він вважав, що це є наслідком центрального положення німеччини в європі. Він вказував на небезпеку, яка загрожує імперії в зв язку з тим, що її кордони відкриті з усіх сторін і легко піддаються нападу ззовні. Прагнучи подолати переслідуючий його “жах коаліцій”, бісмарк сам створив коаліцію, спираючись на яку він і проводив зовнішню політику німеччини. В особі австрії він бачив до об єднання німецької імперії такого ж постійного ворога прусії, як після об єднання він бачив в ній історичного союзника. На протязі двох десятиліть, з часу утворення німецької імперії і до своєї відставки, бісмарк вів напружену боротьбу в області зовнішньої політики. Він зумів створити навколо німеччини велику і складну систему союзів і угрупувань, котрі були застраховані іншими комбінаціями, що мали більш важливе значення. Він прагнув застрахуватися і перестрахуватися в різноманітних ситуаціях, які так швидко виникали, як і розпадались. Бісмарк неодноразово стверджував, що після розгрому франції і завершення об єднання німеччини він вважав імперію “перенасиченою” і більше не потребуючої війни. Французька реакція постійно висувала лозунги реваншу, щоб укріпити своє положення в середині країни. Зі свого боку канцлер, міг використати небезпеку реваншу, яка постійно загрожувала західним кордонам німеччини, для консолідації встановленого режиму і для постійного посилення його основи - армії. В новоствореній імперії юнкерство зберегло своє значення, а буржуазія не претендувала всерйоз на владу.

Вона разом з більшою частиною юнкерства підтримувала бісмарка. З об єднанням німеччини вона отримала величезний внутрішній ринок. Франкфуртський мир, підписаний між німеччиною та францією після закінчення війни, став основою зовнішньої політики бісмаркової німеччини. Канцлер прагнув увіковічнити цей мир, так як він закріплював за німеччиною значні привілеї відносно франції. Разом з тим мир, який став підсумком перемоги об єднаної німеччини над розгромленою францією, ще більше загострив протиріччя, які й раніше існували між цими державами. Таким чином, після франкфуртського миру бісмарк завжди міг бути впевненим в тому, що в особі франції будь - який ворог німеччини має потенційного союзника. Це ставило перед ним нове завдання. Послабити внутрішні сили франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси його намагання запобігти можливості зближення реваншистських елементів австрії та франції. Звідси уже в більшій мірі його боротьба з католицизмом, який не лише приховував партикуляристські елементи в самій німеччині, але і міг сприяти зближенню між антипрусськими елементами всередині німеччини, з одного боку, австрійськими та французькими реваншистами - з іншого. Звідси випливають його спроби укріпити відносини з росією. Прагнення до ізоляції франції і привело бісмарка до необхідності підтримувати добрі стосунки з царською росією і габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати здійсненої бісмарком “революції згори”. В своїх мемуарах бісмарк розповідає, що в самий розпал кампанії протии франції він був зайнятий укріпленням відносин з росією та австро - угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити можливого повторення коаліції трьох держав. Він розповідає про ще одну потаємну думку, якою був перейнятий уже тоді, - приєднати до майбутнього союзу монархічних держав і італію. До цього часу відноситься спроба бісмарка до більш широкого політичного зближення з англією, яке, варто відмітити, закінчилась невдачею. Англійський уряд відповів тим, що зайняв досить стриману позицію. Тоді бісмарк висунув на перший план ідею спільності династичних інтересів трьох східноєвропейських монархій. На цій основі він створив союз трьох імператорів - німецького, російського та австрійського (1873 р. Це була тимчасова комбінація, яку бісмарк використовував для укріплення європейських позицій молодої німецької імперії. В союзі трьох імператорів бісмарк намагався забезпечити міжнародне становище німеччини, яке склалося після франкфуртського миру.

Він прагнув використати не лише своє політичне зближення з обома імперіями, але і протиріччя між ними. Не в меншій мірі він намагався використати і більш значні протиріччя між росією та англією, які вже тоді проявилися на близькому сході і в середній азії. В той час дружба росії потрібна була бісмарку для того, щоб ізолювати францію, яка достроково виплатила контрибуцію і приступила до зміцнення власної армії. Реакція, яка утвердилась у франції після розгрому паризької комуни, почала готуватися до реваншу.

При такому становищі деякі впливові військові та політичні кола німеччини, перш за все генеральний штаб, почали всерйоз думати про можливість нової, цього разу превентивної війни проти франції. До цього спонукало прагнення знайти вихід із економічної кризи, яка охопила німеччину.

Бісмарк не залишився осторонь до подібних планів. Він вважав, що вибір моменту початку війни вкрай важливий для досягнення кінцевої перемоги. Німецький уряд і генеральний штаб зовсім не збирались очікувати, доки реваншистські сили франції будуть в змозі взяти ініціативу, військову та політичну, в свої руки. Вони вважали, що варто попередити напад і в відповідний час виступити першими. Так “залізний канцлер” німецької імперії вперше - і притому публічно - сформулював мілітаристську концепцію превентивної війни, концепцію, яка в подальшому повністю увійшла до ідеологічного арсеналу німецького імперіалізму.

Дипломатична підготовка превентивної війни проти франції, проведена на самому початку 1875 року, не дала бажаних результатів. Бісмарк розумів, що, не заручившись нейтральною позицією росії, генерал мольтке не зможе здійснити свій другий переможний марш на париж. Бісмарк зазнав невдачі через втручання горчакова, він зрозумів, що у випадку війни із францією німеччина більше не зможе розраховувати на нейтралітет росії. Найнеприємніше полягало в тому, що майже одночасно з росією з цього приводу мало місце і дипломатичне втручання англії. Таким чином, замість бажаної ізоляції франції виявились симптоми можливої ізоляції німеччини, у випадку, якщо вона спробує розпочати нову війну.

Стало зрозуміло, що союз трьох імператорів - угрупування, на яке бісмарк спробував спертися, - дало тріщину.

“союз трьох імператорів” проіснував до 1887 року, але початок розпаду союзу був закладений в 1875 році в зв язку із ускладненнями, які виникли на балканах через повстання в боснії та герцеговинi. До кінця 70 - х років, в зв язку з посиленою боротьбою європейських держав за розподіл світу, міжнародна ситуація стала ще більш складною, відносини стали ще більш суперечливими, а політичних “турбот” у бісмарка стало ще більше.

Намагаючись по можливості придушити реваншистські тенденції у франції, бісмарк почав підтримувати активну колоніальну експансію французької буржуазії. Він знав, що на цьому шляху франція зіткнеться з англією (в індокитаї, а головне - в єгипті) і з італією (в тунісі). Але, разом з тим, він підтримував і англію, і італію як колоніальних супротивників франції. Ще раніше він підштовхував до конфлікту на близькому сході росію із габсбургською австрією. Але тут він, не прагнув довести справу до війни. Він вважав, що взаємне суперництво цих держав між собою може нашкодити німеччині. Він ніколи не сподівався, що австрія в єдиноборстві з росією вийде переможницею. Але він побоювався, що в разі перемоги росії над австрією німечинна, в певній мірі, потрапить в залежне становище від своєї східної сусідки. Тому він не бажав допустити поразки австро - угорщини. В ній він вбачав противагу росії. Разом з тим він не відмовлявся у використанні і іншої противаги - англії. В лавіруванні між усіма цими суперечливими інтересами найвпливовіших європейських держав, але при точному розрахунку своїх власних політичних інтересів, знаходився бісмарк. Бісмарк підписав в 1879 році союзний договір з австро - угорщиною, який гарантував військову допомогу на випадок війни з росією. Отже, підводячи риску під вище сказаним, варто відмітити, що бісмарк вперто прагнув відвернути загрозу війни з росією, яка неминуче для німеччини перетворилася б у війну на два фронти. Послаблений “союз трьох імператорів” в 1881 році був закріплений австро - російсько - німецьким договором про взаємний нейтралітет цих держав, якщо одна з них зазнає нападу четвертої, зокрема в разі нападу англії на росію чи франції на німеччину.

Але сподівання на цей договір були занадто мізерними. Домагаючись ізоляції франції, бісмарк заохочував італію в конкуренції із францією, її претензії на захоплений францією туніс і допомагав приглушити її претензії на трієст і трентіно, які належали австро - угорщині. Своїм основним супротивником австро - угорщина вважала не італію, а росію. Це дозволило німеччині, італії та авсро - угорщині в 1882 році підписати “троїстий союз” терміном на п ять років. Бісмарк знову отримав те, що йому було потрібно. Зобов язанність італії підтримати німеччину в разі нападу на неї франції (на австро - угорщину схоже зобов язання не поширювалось). Якщо б франція напала на італію, то їй повинні надати допомогу обидва союзника. Якби хтось із учасників договору став об єктом агресії відразу двох великих держав, йому надавалась би військова допомога. Якби один із учасників договору сам напав на кого - небудь, йому забезпечувався б вигідний нейтралітет з боку обох партнерів. В особистих заявах підкреслювалось, що умови договору не повинні бути спрямованими проти англії. Бісмарк міг бути задоволений. Він по можливості застрахував себе від загрози зі сторони франції і перетворив німеччину в центр системи союзів, яку потрібно підтримувати і, по можливості, навіть розширити. На початку 80 - х років бісмарк став на шлях активної політики колоніальних завоювань. На цьому шляху його очікували серйозні політичні та дипломатичні ускладнення. Англія старанно слідкувала за колоніальною політикою молодої німецької імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй. Так проявилась перша іскра англо - німецького протиріччя на колоніальній арені. Бісмарк своєю твердою політикою по відношенню до англії досяг порівняно багато. Він змушений був згорнути свою політику колоніальних завоювань, то в значній мірі тому, що в європі розгорнулись події, які могли втягнути німеччину у війну на два фронти. Останні п ять років перебування бісмарка при владі були періодом його найбільшої дипломатичної активності. Згорнувши колоніальну політику німеччини і врегулювавши деякі посталі на цьому ґрунті спірні питання, бісмарк очистив шлях до покращення відносин із англією. Разом з тим потрібно було продовжувати боротьбу за відвернення союзу між росією та францією, за покращення відносин з східною сусідкою. Але це було не так просто. Суперництво між росією та англією на близькому сході і, особливо в середній азії, поставило ці держави перед загрозою виникнення війни. Суперництво між австро - угорщиною і росією на балканах не зменшилось. Бісмаркова німеччина підштовхувала царську росію в обох напрямках, вважаючи, що це відволікатиме останню від європейських справ. В цій складній ситуації нагромаджених протиріч бісмарк створив навколо німеччини нову систему бісмарк створив навколо німеччини нову систему дипломатичних відносин. Закінчився термін дії троїстого союзу.

Поновивши договір на новий термін, бісмарк тим самим укріпив свої відносини з австро - угорщиною та італією. Як і раніше, одне вістря цього союзу було направлене проти росії, інше - проти франції. Розпався, не витримавши напору закріплених в ньому протиріч між росією і австро - угорщиною, союз трьох імператорів. Царський уряд не хотів знову поновлювати термін договору, і бісмарк, за спиною своєї союзниці, запропонував росії підписати новий договір - двосторонній. Договір передбачав взаємний нейтралітет росії і німеччини, в разі якщо одна із держав буде втягнута у війну.

Передбачено було, що договір втратить силу, у випадку якщо росія нападе на австро - угорщину або якщо німеччина нападе на францію. В результаті положення було таке.

Союз з італією застраховував німеччину на випадок війни із францією, союз з австро - угорщиною застраховував її на випадок війни з росією. Тепер договором з росією бісмарк перестрахувався і з цього боку (“договір про перестраховку”). Але забігаючи наперед, варто відзначити, що баланс інтересів був настільки нестійким, що договір проіснував всього три роки. В розрахунках бісмарка важливе місце постійно займала англія. З аналогічною пропозицією до бісмарка звернувся англійський міністр іноземних справ розбері. Відхиляючись від такого союзу, сенс якого зводився лише до використання німеччини проти росії, бісмарк, особливо в останні роки свого канцлерства, все ж таки шукав шляхи зближення з нею. До такого зближення з англією його підштовхували не лише вимоги деяких впливових кіл великої німецької буржуазії, які вважали, що це полегшить доступ німецькій продукції на світові ринки. До зближення із англією його підштовхували не лише неприязні стосунки із францією, - до цього його підштовхувало загострення протиріч між німеччиною і царською росією. В інтересах прусського юнкерства бісмарк продовжував підвищувати тарифи на хліб і тим самим встановив високий митний бар єр для російського експорту.

Зі свого боку, російський уряд вів гостру економічну боротьбу проти німеччини в інтересах не лише російських поміщиків, але і російських фабрикантів, які вимагали відгородити внутрішній ринок від конкуренції німецьких товарів. З цією метою він безперестанно вводив високі забороняючи тарифи на товари німецького походження і розпочав бойкотувати німецькі порти. По суті між росією та німеччиною розгорталась безкомпромісна економічна війна. Це суперечило зовнішній політиці бісмарка, який ставив за мету - відвернути справжню війну німеччини з росією. За словами єрусалимського а. В руках бісмарка одним із знарядь покращення відносин з царською росією виявились фінансові позики, які надавались німецькою біржею. Відкриваючи царському уряду доступ на німецький грошовий ринок, бісмарк, тим самим, в деякій мірі затримував погіршення російсько - німецьких відносин. Позики, надані в середині вісімдесятих років, відіграли в цьому розумінні не останню роль. Бісмарк вирішив закрити царському уряду подальший доступ на німецький грошовий ринок, сподіваючись, що такого роду тиск зробить тодішню росію більш поступливою по відношенню до економічних вимог німеччини. Але він прорахувався. Потребуючи грошей і дізнавшись, що двері берлінських банків перед ним закриті, царський уряд звернувся до французького грошового ринку.

Це прискорило зближення між російським царизмом і французькою біржею. На горизонті європейської політики вимальовувались перші контури майбутнього франко - російського союзу.

В цих умовах на початку 1889 р. Бісмарк робить ще одну спробу більш тісного зближення із англією. Він пропонує англійському прем єру солсбері підписати союз між німеччиною та англією. Формально вістря союзу планувалось спрямувати проти франції. Бісмарк розраховував зближенням з англією впливати на росію і в разі невдачі прагнути застрахувати німеччину союзом з англією. Здійснити цей задум повністю не вдалося через відставку бісмарка. Складні дипломатичні комбінації бісмарка закінчилися невдачею. На протязі десяти років завдання прусської політики полягало в тому, щоб приєднати англію до троїстого союзу.

Англія, яка звикла воювати руками інших, намагалась підштовхнути німеччину на першу лінію вогню в боротьбі проти росії. Але навіть йдучи на зближення з англією, бісмарк ніколи не хотів довести справу до війни між німеччиною та росією. Так вся система бісмаркової політики, внутрішньої і зовнішньої, вступила в глибоку кризу.

Він пише у своїх мемуарах. “причини, через які моя політична совість не дозволяла мені піти у відставку, лежала в іншій площині, а саме - в зовнішній політиці, з точки зору як імперії, так і німецької політики прусії. Довіра та авторитет, які я на протязі довголітньої служби отримав при іноземних і німецьких дворах, я не в змозі був передати іншим. Бісмарк отримав відставку і повинен був піти. Особиста неприязнь до нього молодого кайзера вільгельма іі відіграла відому, але все ж порівняно другорядну роль. Бісмарк повинен був піти тому, що в умовах швидкого капіталістичного розвитку об єднаної ним німеччини, вже встигли вирости глибокі класові протиріччя між зростаючим робітничим класом і буржуазно - юнкерським блоком. Введені ним і існувавші на протязі 12 років виключні закони проти соціалістів, зрозуміло, ніяк не могли подолати ці протиріччя. Бісмарк був великим дипломатом, реальним і тверезим політиком. Він зумів в області зовнішньої політики піднятися вище свого класу, зумів зрозуміти історичні завдання, які стояли тоді перед німеччиною, і вирішив їх по - своєму, але на наступному етапі він не зміг засвоїти нові умови класових і міжнародних відносин, що склалися в період імперіалізму.

В цілому, дипломатію бісмарка в 80 - ті роки можна охарактеризувати наступним чином. В кінці своєї політичної кар єри бісмарк часто використовував складні, не гнучкі дипломатичні конструкції, які в більшості випадків виявились недостатньо ефективними в нових, динамічних політичних умовах. В кінці дослідження, а саме курсової роботи, присвяченій історичній особистості канцлера німеччини отто фон бісмарка, необхідно зробити наступні основні висновки. Отто фон бісмарк здійснив досить вагомий вплив на розвиток німеччини у другій половині хіх століття. Перш за все, роль бісмарка полягає в тому, що під його безпосереднім керівництвом завершилось “залізом і кров ю” об єднання німецьких земель і на політичній карті європи з явилась нова впливова держава - німецька імперія.