лісом небом водою книга 2 леля сергей оксеник

лісом небом водою книга 2 леля сергей оксеник

Ми зі сватом копали на дачі яму.

На дачі часом виникає потреба в ямі. Не буду розповідати всього цього технологічного процесу, але коли ми вже були з ніг до голови запорошені піском, лопата моя вдарилася в щось тверде.

Дуже довго ми обкопували цю незрозумілої форми річ, а коли вже всю її обкопали, то зрозуміли, що вона так і лишилася незрозумілою. Сват мій, як то кажуть, інженер з великої літери — він уміє полагодити будь - який зламаний мною прилад. Він довго лазив по цьому чомусь, вистежував, що в ньому до чого й нарешті визначив. Стара в його вустах означає, що навіть він, мій сват, полагодити цю річ не годен. Тобто вона взагалі не підлягає ремонту.

Колись наш онук приніс із берега відро без дна, зате з дуже дірявими стінками. Сват тоді теж сумно зауважив. Мене його слова не надто засмутили, бо поки він вивчав дуже стару машину часу, я в ній знайшов велику дерев яну скриню й одразу ж переніс її до будиночка. із зусиллям відчинивши кришку, був вражений, бо там виявилося те, що я люблю найбільше, — рукопис. Розшифровування його забрало в мене кілька місяців. Але в результаті вийшла книжка, яка мені особисто сподобалась. і незабаром по тому видавництво коник видало першу книгу роману сергія оксеника лісом, небом, водою, яка швидко розійшлася майже двадцятитисячним тиражем. Я ж можу сказати тільки одне.

Я не знаю, про що вона, хоча й прочитав її не один раз, готуючи до видання. Бо про що книжка залежить не тільки від того, що в ній написано, а й від того, що в ній прочитано. Втім, коротко можна сказати так. Це книжка про тринадцятилітнього хлопця, якого звуть лисий. Це не прізвисько, а ім’я, так назвали його батьки при народженні. Живе він у дивному світі, де існують вовкулаки, баба яга, саранці, їдючі жаби та ще багато різноманітної погані — такою стала земля після страшної епідемії, що майже знищила людство. Село лисого вигибає через те, що вода в струмку стала отруйною. і старий інженер — головна людина в селі — виряджає хлопця до руїни на пошуки якоїсь такої речовини, котра може врятувати односельців. Мандрівка лисого виявилася довгою і небезпечною. Вона взагалі багато разів могла погано закінчитися, якби по дорозі він не познайомився з дівчинкою лелею з чужого, знищеного вовкулаками села. Разом вони визволили лелиних братів і сестер, разом подолали безліч страшних пригод і нарешті повернулися додому.

Коли ви прочитаєте першу книгу, у вас виникне інше запитання, таке ж, яке виникло в тих людей, що прочитали книжку про лисого раніше.

А про що ж буде друга книга. Нічна звірина в паніці розбігалася, почувши запах зграї. Уже втікаючи, миші, вовки, їжаки чули за спинами приглушений тупіт десятків ніг і лап, сопіння й здавлене гарчання. Гірше було тваринам, які вночі сплять. Вони встигали прокинутися, але не знали куди бігти й потрапляли під волохаті ступні й долоні. Розчавлених, їх здирали з землі та глиці й відправляли в пащі — на ходу, ні на мить не стишуючи злагодженого руху вперед, до мети, про яку самі ще не знали. Вони тільки знали, що треба йти за вожаком — туди, куди він веде їх. Насправді вожак і сам не знав, куди веде зграю, тільки наливався люттю з кожним кроком. Ця лють передавалася тим, хто йшов за ним. А він не міг спинитися. Часом виникало бажання кинутися праворуч за сліпим у темряві зайцем, але щось не пускало його, щось гнало вперед. Там здобич більша й смачніша, — намагався він собі пояснити. Тут же в голові промайнула думка, що ніяка велика здобич не зрівняється з ніжною зайчатиною, але думка тільки блимнула й зникла, вожак не встиг схопити її за куцого волохатого хвоста. Там ворог, там, попереду, — натомість виринало інше, тверде й неспростовне розуміння. А за ним приходила згадка про тіла вбитих родичів, що валялися безладно на галявині — ще цілі, майже неушкоджені. Тільки невеличкі ранки, зовсім маленькі криваві цяточки у кого в грудях, у кого на стегні, у кого в спині. Якщо спрожогу напорешся на гострий сучок, поранення буде більше.

Але від сучків ніхто в їхній зграї не помре.

А від цих малесеньких дірочок померли кращі мисливці племені. Вожак не мав відповіді на ці запитання. Він тільки знав, що саме до цього ворога й веде рештки свого племені. Вони підкрадуться нечутно, жодна гілочка не хрусне.

Жоден листочок не шурхне під їхніми ногами. Вони знайдуть і знищать. Це вожак знав напевне.

А більше йому нічого знати не потрібно. Він уже звик до цього — що знати не потрібно, що все стане зрозумілим тоді, коли буде треба, коли настане вирішальна мить. А зараз треба йти й намагатися не здіймати занадто великого шуму.

Хоча й не так тихо, як тоді, коли вони вже будуть поблизу… десь далеко за деревами й чагарями прокричав півень. Він іще смачніший, ніж заєць. Але зараз не потрібен. Його час іще не прийшов. Його кукурікання означає тільки одне.

От - от почнеться день. Тому час спинятися й лягати спати. Спати справді дуже хотілося. Лють зникла, як і не було. Сонливість навалилася раптово, зненацька. Вожак зупинився й тихенько гаркнув. Зграя миттю розсипалася й почала обламувати зелене гілля з дерев. Потім усі збігалися й мостили для нього, вожака, м ’яку постіль. Він стояв непорушно, намагаючись не позіхати, хоча щелепи роззявлялися самі, без його волі. Вожак гепнувся на спину, і вся зграя почала влягатися довкола нього. Дорога була недалека, хоч і не дуже знайома. Леля вирішила взяти з собою глину.

Власне, він і не відпустив би її саму.

Сили такої не існувало, щоб утримати цю кошлату кучугуру в селі, коли хазяйка кудись іде.

Поки хати ще остаточно не зникли в гущавині, глина носився навколо лелі та василька, знайшов суху соснову гілку й приніс лелі. Він негайно почав гавкати, вимагаючи, щоб вона кинула гілку подалі від себе, — аби було що їй знову принести. Палиця виявилася досить великою, замашною — цілком придатною для такої гри, однак діти вийшли не на прогулянку, тож леля не піддалася на глинині загравання. Втім, глина тут же зрозумів, що розмови також не вийде, і вирішив налаштуватися на роботу.

Він перестав носитися, пішов попереду, сторожко вдивляючись удалину й принюхуючись до слідів у траві, але гілку із зубів усе одно не випускав. Мабуть, сподівався, що не вічно ж вони йтимуть так серйозно й діловито, а тоді навіщо шукати придатну палицю — вона вже є. Час від часу він зупинявся, озирався на лелю й василька і мовчки давав зрозуміти. Леля й василько йшли мовчки. Дівчинка досі не могла примиритися з тим, що її не відпустили саму, а василько відчував певну незручність. Для нього, звісно, було дуже почесно виконувати роль лелиного захисника й оборонця, він свідомо погодився з лесиком, що удвох вони легше подолають можливі небезпеки. Разом із тим — це ж леля. Вона старша, сильніша, краще стріляє, її лісовий досвід не порівняти з васильковим. Він почувався ніби винним перед дівчинкою. Трава під ногами була суха — друга половина літа не принесла дощів. Якби не лиса криниця, селу довелося б дуже сутужно. Лисою назвав її василько. Коли криницю викопали, підземний пісок розрівняли навколо зрубу, щоб було чисто, тож тепер це місце світилося серед трави, мов лисина. Ну, і те, що викопав її лисий, також усі пам’ятали. Придумане васильком ім’я мало аж два значення. Всі в селі сміялися й поступово звикли так її називати. Василько зрадів її словам, але не знав, що відповісти. Він думав - думав, а тим часом уже вийшло так, що ніби він тепер ображається на лелю й не хоче з нею розмовляти. Вона усвідомлювала, що мовчазністю він узагалі не відзначається, тож виходило ще гірше.

Леля йшла не зупиняючись. Вона не озирнулася на хлопця, але з того, як затрусилися її плечі, він зрозумів, що вона теж сміється. Досі він підбирав слова, аби пояснити їй, що насправді зовсім не вважає себе гідним бути її охоронцем, що просто вдвох подорожувати безпечніше — навіть якщо подорож недалека й звична. А це ж не просто прогулянка. Ніхто не знає, що чекає на них, тому ще дві руки… але вона пожартувала, і стало ясно, що нічого пояснювати не треба, що вона не ображається й що вони друзі. Почувши сміх, глина спинився, радісно замахав хвостом і хотів уже було кинутися до них, щоб розділити радість, але раптом випустив із зубів палицю, нашорошив вуха й припав до землі. Нічого й не могло відбутися. Від них до села було не більше, як півгодини ходу.

Тут скрізь запах людей, тут жоден звір не наважився б ходити. Леля пильно вдивлялася в кущі ліщини, з яких уже повибирали всі горіхи, в жовтогарячі стовбури сосон, у непроглядні крони дубів. Вона зробила очі незрячими — колись іще батько навчив ії цього прийому.

Якщо не зупиняти погляд на чомусь окремому, а дивитися нібито на все зразу, тоді помічаєш найменший рух. Але ж так і має бути. інакше про що ж писати третю книгу.

About сергій оксеник. Закінчив сш № 48 в миколаєві, вчився на факультеті журналістики кду ім. Проходив практику в миколаївській студії телебачення. Працював на республіканському радіо. З 1991 року працював над проектом відродження києво - могилянської академії. Після її відкриття в 1992 році став деканом факультету гуманітарних наук, а з 1994 по 2000 рік — ректором. Зараз він працює на кафедрі літератури й іноземних мов києво - могилянської академії, викладає два курси. Сергій іванюк почав публікувати оповідання для дітей у 1980 - х роках. Вийшло друге видання цієї книжки. Нещодавно побачила світ кінцева частина трилогії — інженер. Має понад 100 публікацій українською, російською, німецькою, англійською, шведською, грузинською, чуваською та іншими мовами. У тому числі переклади з англійської та російської. Сергій оксеник «лісом, небом, водою. Сказати, що я чекала на цю книгу, – то нічого не сказати. Я дуже чекала на продовження такої незвичної в нашій літературі постапокаліптичної фантастики. і даремно сподівалася на цікаве чтиво, бо розчарування було неабияким. А в машині часу – дерев’яну скриню (цікаво, як дерево стільки пролежало в землі і не зіпсувалося. ), а в скрині – рукопис. Так, у зайці – качка, у качці – яйце, в яйці – голка. А коли рукопис розшифрували, то з нього і вийшла перша книга «лісом, небом, водою. От тут мозок уже починає закручуватися у трубочку, і добре, коли такий сюжетний викрутас спрацює і читач відкладе цю книгу, щоб більше не повертатися до неї і не псувати враження про першу частину, яка справді вартує уваги. Бо надалі про якусь логіку у тексті часто треба забути взагалі. Вибачайте, але якщо описане у світі лисого – то наше недалеке майбутнє (і події третьої книги це підтверджують, тут я трошки забіжу наперед), то якого (того самого лисого. Але облишимо пролог і підемо безпосередньо у сам текст. Якщо твір має кілька томів, то кожен наступний має захоплювати значно сильніше за попередній, а світ розширюватися, поглиблюватися і розкриватися. Принаймні, для книг фантастичного жанру це є обов’язковою умовою. Що ж бачимо натомість. Від самого початку автор веде дві сюжетні структурні лінії. Від імені дітей, які живуть у селищі лисого, і самого головного героя, і від імені вовкулаків, якими керують сині черві (абсолютне зло того світу). Для кращого розуміння остання сюжетна структура подається курсивом, щоб читач раптом нічого не переплутав. Насправді особливо цінної інформації з лінії вовкулаків читач не дізнається, відбувається лише нагнітання атмосфери. Ще одна додаткова сюжетна структура – бачення світу очима собаки на прізвисько глина, і пса у творі дуже багато. Але ж, щиро кажучи, ці текстові фрагменти працюють більше не на розвиток сюжету, а як інформаційний шум, який собою затуляє події. Сама ж лінія дітей доволі проста і передбачувана. Хтось у селищі сприйняв новоприбулих, хтось – ні. інженер люто ревнує, боїться втратити свій авторитет, і тому вони з лесиком часто сваряться. Поступово розвиваються стосунки між лесиком і лелею, дружба переростає у закоханість, часом вони поводяться як сварливе подружжя, в якому кожен змагається за домінування у парі. Місцями у тексті знаходимо реверанси у бік шаблонного фемінізму.

Цілком по фрейду декодується образ відьми люби. А молодші діти поступово проявляють свої таланти і незвичайні здібності, хоча здебільшого суто функціонально. Хоч у чомусь є розвиток, це тішить і трохи долає шаблонність. По - справжньому розвиток є лише в лесика і лесі, які дорослішають. Посилюється соціальна і психологічна складова тексту.

Особливо у тому, що стосується очікувань небезпеки. Хтось чекає на новий напад вовкулаків, хтось у те не вірить, дехто вважає, що можна вигнати дітей з селища, пожертвувати ними, щоб не зазнати нападу.

Одним словом, все як завжди, а правда переможе, хоча й не одразу.

Але по цьому параметру бажаного так і не досягаєш. Постійно чекаєш якогось реального цікавого психологічного чи соціального розвитку, а натомість отримуєш або гумор, або цілковитий фантастичний шаблон, або обірвані загадки. Як, наприклад, коли гине інженер. і з його щуром також все залишається до кінця незрозумілим. Була потрібна таємниця – маємо, перестала бути потрібна – нащо пояснювати. Навіть конфлікт поколінь – і той до кінця не прописаний. Не показаний погляд інженера, інакше повного розвитку не досягти. Так і хочеться сказати. Але шаблон на те й шаблон, щоб бути фоном і реального розвитку не мати. є у селищі й свідомі шкідники, які служать ворогам. Розгадуються практично з перших сторінок – відьма і дурник. Навіть ведмідь є, саме з ним товаришує марічка. Навколо чарівних речей, здобутих у першій книзі, найбільше крутиться сюжет – то їх вкрали, то повернули, то якось криво чи підступно використали. В якийсь момент починає дещо набридати, хочеться різноманіття. Ну, знайшли дерево, з якого вона була зроблена. А яким чином і чому саме з цього дерева. Чому добра жінка бабою ягою стала. Але вигадка – вона на те й вигадка, щоб не вдаватися до зайвих пояснень і роздумів. Найбільш цікавий у творі ліс, особливо коли описуються наслідки екологічної катастрофи, що у часи лисого втілилися у магічних перетвореннях. і люди, якщо опиняться між цими деревами, втрачають розум, забувають себе і гинуть. Це дуже цікаве явище, але технологія так і не розкрита. є таке у світі, і є собі. Чого причепилися з поясненнями. Хоча б у третій частині можна було б подумати над цим цілком архетипним явищем. Лисий та його друзі потрапляють у ще одне село, в якому живуть люди. інакше живуть, у міні - тоталітарній системі з верховним вождем, де правлять релігія і сила. і це, як на мене, одна з найцікавіших частин твору.

А от про лесика, як виявилося, на камені було вибите пророцтво. Звідки воно взялося, дізнаємося згодом, але зараз, якби не ті слова, усе склалося б зовсім інакше.

У тому ж, що трапилося з лесиком (загибель і воскресіння завдяки сльозам лелі), прочитується і християнський мотив. З фольклорного простору у твір приходять русалки, хоча і вони є досить функціональними персонажами, а їхні відвідини надто нагадують завдання з комп’ютерного квесту.

От саме комп’ютерний квест і нагадує цей текст найбільше, а не самостійний глибокий твір зі своєю філософією і проблематикою, як це було заявлено в першій книзі. А найбільше мене засмутило, як описана фінальна битва з вовкулаками. Нарешті село об’єдналося, і через це битва повинна мати високий енергетичний рівень. Натомість битва показана в кутку, де лише дві хати. Все інше додумуйте самі на основі дрібних натяків, шановні читачі. Якби так знімалося кіно, то сценариста б закидали гнилими яблуками. У творі забагато діалогів, частину з яких кортить читати по діагоналі, забагато пояснень емоційних реакцій та думок замість того, щоб їх показувати, забагато інформаційного шуму.

А назви кожного фрагмента (часто якоюсь шаблонною фразою) мене взагалі дратували. Навіщо, якщо можна просто поділити текст на сцени. Одним словом, розчарувала неабияк мене ця книга. Сподіваюся, що третя таки буде кращою.